Розстріляне відродження

Ідейно вмотивованим і  художньо привабливим є насичення  поезій збірки «Проростень» грою питомо українських (державницьких) кольорів — кольорів «золота» і «блакиті». Це теж була одна з характеристичних ознак поетичного стилю неокласиків. За влучним спостереженням М.Наєнка, це майстерно проявилося в М.Зерова, який кольорами «золота» й «блакиті»  ратував за національне відродження  України, визначав свою національну  ідентичність. У стильовій палітрі М.Драй-Хмари синьо-жовті кольори займають значне місце, вони не поодинокі: «злотокоса осінь», «синій обрій», «блакить весняна», «хай блакитніє новий день», «синьо-золоті грімниці», «жовто-жарні заграви горять, голубе кипить вино», «копи злотомитрі», «мій човен у блакитнім крузі, зітхає золоте весло», «сині береги й золота гондола» та багато подібного.

Про генетичний, а не набутий  патріотизм поета, його залюбленість у  «росяні поля» (І.Дзюба) рідної України  виразно промовляє пейзажна лірика поета художньо-виражальними засобами. Маємо ідеальне поєднання зорових  і слухових образів, гру алітерацій та інтонацій, народнопісенні ритми. Це поезії «Ой, колом сонце догори!» (1922), «Ласкавий серпень. П’яне сонце» (1926), «Здрастуй, липню кучерявий!» (1926), «Прийшло на рано...» (1926), «Накинув вечір  голубу намітку» (1927), «Лист до Оксани» (1934) та ін. Прикладом поетового замилування  рідною природою може бути уривок, який створює чудову симфонію звуків і  фарб:

«Ну, а чому б не написать тобі 
про виноград, що спіє на городі, 
до сонечка простягуючи грона, 
мов пальчики дитячі на молитві? 
Про ваш садок, де яблука і груші 
вже налились солодким винним соком? 
про вулики, де бджілки золоті 
бринять, гудуть, пахучий мед на лапках 
приносячи з гречок молочно-білих?»

(«Лист до Оксани»)

Чи ж не апофеозом краси  природи можна кваліфікувати  цитовані слова? Поклоніння красі, замилування  нею, «прекрасна пластика», такі властиві неокласикам і наявні в М.Драй-Хмари, виказують риси поетики особливої  школи. Сучасний дослідник називає  її одним із варіантів ренесансного модернізму з властивими йому ознаками: інакомовлення, досконалість художньої форми, використання підтекстів тощо.

Справжнім «пристрасним монологом  любові до України» назвав І.Дзюба поему  М.Драй-Хмари «Поворот» (1922 — 1927 рр.). Поет не подав її до друку, вважаючи її «надто абстрактною й мінорною». Сьогодні легко прочитується її «абстрактність»  і «мінорність». Типове для неокласиків  неприйняття радянської дійсності  проявилося тут на повну силу прийомом підтексту (інакомовлення). У творі  постають жахливі картини пореволюційної катастрофи українського буття:

«Неначе море половіє: 
стоять нескошені жита, 
порожнім маючи колоссям, 
і ждуть женців, — 
а їх нема. 
Безлюдно тут: 
ні хутора, 
ні деревця: —  
Степи,степи без краю»

Для ліричного поета земля  — це рідна мати, він, «Геїн син», падає «в обійми рідної землі» і  цілує «в нестямі її гаряче чорне  лоно». Має місце в поемі тема Голоду, вірніше Голодомору. Відтворення  жахливих картин сільського горя аж до картин канібалізму — чи не найсильніше  місце в поемі. На запитання оповідача  селяни розповідають йому історію гори Страшної. Така назва відповідає тій  події, яка сталася в селі. Напівбожевільна  жінка Соломія вбила своїх  дітей і стала їсти їх... За це їй страшну придумали кару: примусили  викопати собі яму і лягти в  неї живцем. Біблійна картина розп’яття  Христа на Голгофі (варта на гробі  Соломії, її відмова дати «стратениці» води тощо), введена в сюжет твору, настільки прозора, що втрачає свій інакомовленнєвий аспект і підсилює ідейний смисл твору — осудження  винуватців (зрозуміло, кого) руйнування села, хаосу післяреволюційної доби. Складовою проблематики твору є й національне питання. Селяни признаються оповідачеві, що самі винні у спричиненій Руїні: «Лежавши на печі, / держави не збудуєш...» Низька національна свідомість і була причиною поразки національно-визвольних змагань періоду УНР. Біль минулих утрат підсилюється образом уявного козака, який болісно запитує: «Скажи мені: за що, / за що мене убили?» Поема завершується оптимістичним акордом: селяни вірять, що настануть «кращі дні», адже «кров пролилася недаремно — вона розбудить нам свідомість». Ніби на підтвердження цих слів автор подає імпресіоністичну за тональністю картину пейзажу, в якій надзвичайно промовистими є образи «золотих човнів», що зникали у «сизо-голубім затоні», а над усім (степом, що прокидався, небом, що світило «в високостях») сходить, «неначе золота діжа», сонце. Метафоричність письма явно характеризує поета не як аполітичного громадянина, а як митця, заангажованого на державне, проукраїнське мислення й самоствердження. Вражаючими є поетичні візії поета:

«Я вмру, 
а те, у що я вірю, 
залишиться 
і житиме без мене — 
напевно житиме!..»

 

 

 

 

 

 

 « ЛЕБЕДІ» , «Я СВІТ УВЕСЬ СПРИЙМАЮ ОКОМ» 
     Присвячую своїм товаришам  
     На тихім озері, де мліють верболози,  
     давно приборкані, і влітку, й восени  
     то плюскоталися, то плавали вони,  
     і шиї гнулися у них, як буйні лози.  
      
     Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози  
     і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,—  
     плавці ламали враз ті крижані лани,  
     і не страшні для них були зими погрози.  
      
     О гроно п'ятірне нездоланих співців,  
     крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,  
     що розбиває лід одчаю і зневіри.  
      
     Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття  
     веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,  
     де пінить океан кипучого життя.  
     1928 

 
     *  *  *  
      
     Я світ увесь сприймаю оком,  
     бо лінію і цвіт люблю,  
     бо рала промінні глибоко  
     урізались в мою ріллю.  
      
     Люблю слова ще повнодзвонні,  
     як мед, пахучі та п'янкі,  
     слова, що в глибині бездонній  
     пролежали глухі віки.  
      
     Епітет серед них — як напасть:  
     уродиться, де й не чекав,  
     і тільки ямби та анапест  
     потроху бережуть устав.  
      
     Я славлю  злотокосу осінь,  
     де смуток мій — немов рубін,  
     у перстень вправлений; ще й досі  
     не випав з мого серця він.  
      
     Дивлюся й слухаю: прозоро  
     співає струмінь битія,  
     і віриться, що скоро-скоро  
     так само заспіваю я.  
     1925  
 

 

 

 

 

 

 

 

«ЛЕБЕДІ» І  ЇХ ТВОРЧА ІСТОРІЯ  
     У першій книжці альманаху «Літературний Ярмарок» поміж іншими творами — Миколи Хвильового та Івана Сенченка, Юрія Смолича й Остапа Вишні, Івана Кулика і Петра Панча — вміщено невеликий вірш Михайла Драй-Хмари — сонет «Лебеді».  
     У наступному числі альманаху читачів не міг не зацікавити багатозначний діалог в інтермедії, написаній Хвильовим. Допитливий хлопчина — «піонер» — задає батькові перед «сонетним малюнком» низку начебто наївно-прямодушних запитань: «Тату, хіба лебеді співають?.. А чому вони нездолані й приборкані?.. А чому я не чув їхнього співу, що «гримить переможно»?.. А що це, тату, за лід одчаю й зневіри вони розбивають?..» Відповіді батька позначені цілим спектром відтінків: тут і нотка ніби легкого роздратування з непогамовної допитливості хлопця, і вимушена стриманість, і ледь помітна лукава посмішка, і явна недомовка, і прозорі натяки. На перше запитання батько відказує: «Ці, синку, якраз «співають». Юний співбесідник продовжує дошкуляти: «А чому?» — «Тому, що вони «співці». «Піонер» дивується: «А хіба й серед лебедів бувають співці?» На запитання: «А чому там написано про «неволю й небуття»?» —   батько   відгукується:   «Та   годі,   кажу тобі:   вони  ж,   бачиш, приборкані». У відповідь на запитання: «А хто їх приборкав?» —  чується досить сумна репліка: «Самії себе приборкали».  
     У літературі діаспори маємо кілька згадок про «діалог» в інтермедії Миколи Хвильового. (Можна послатися хоча б на доповідь Юрія Шереха на з'їзді МУРу в 1948 р. у Мюнхені, на статтю Б. Перського (В. Міяковського) у часописі «Київ», 1951, кн. І). Коментуючії «діалог» у «Літературному Ярмарку» як алегоричне відтворення «долі українського п'ятірного грона неоклясиків» у сонеті Драй-Хмари, Б. Порськни слушно твердить: «Хвильовий дав своє завуальоване тлумачення сонета «Лебеді» з позитивної позиції в поставі до неоклясиків».  
     Істотні деякі додаткові чинники, пов'язані з «діалогом». Відомо, що «Літературний Ярмарок» відзначався невимушеною веселістю й винахідливістю, розкутістю й дотепністю. Але як і задерикуватість, так і іронічність і явно «епатажні» пасажі утверджувались «ярмарком» на чітких позиціях — естетичних і суспільних. Не випадково, мабуть, видавці «періодичного альманаху-місячника» з посмішкою, здавалося б, побічно, жартуючи, але ж настійно привертали читацьку увагу до «Лебедів».  
     У тому ж 1-му (за грайливою нумерацією «ярмаркому», 131-му) числі альманаху, де був видрукуваний сонет Драй-Хмари, на значній відстані від нього,— як післямова до повісті Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію» — йде «інтермедія патосу», у котрій ніби ненароком, мимохідь, без будь-якого зв'язку, кинуто побіжну заувагу: «На цім, власне, і кінчається інтермедія патосу. Тоді полетіли драй-хмарівські «Лебеді» на південь — далі через гори і величезні моря» (с. 201). Цю ж саму ремарку наведено (із точним посиланням на сторінку, де вона вперше прозвучала) у другій книжці альманаху в мікроувертюрі, що передує «діалогові»: «Один із членів ярмаркому був свідком, як одно дитинча запитувало в свого «батенька», чи не водяться тут, мовляв, вальдшнепи. А на ярмарку ними й не пахло. На ярмарку демонструвалося «благородніших» птахів, що про них на сторінці 201 написано...» І далі дослівно повторюється загадкове речення про «драй-хмарівських «Лебедів», що полетіли на південь через гори і моря. «Діалог» оточено системою значущих натяків. «Якщо читач справді цікавиться цією породою птахів», редакція альманаху готова прийти «на допомогу». Виявляється, що «в розгарі ярмарку» був «підмічений» епізод з батьком і допитливим сином. Зацитований уривок з сонета (дві терцини) супроводжується зауваженням: «Оце й притягувало деяких відвідувачів». Нарешті небайдужний і заключний акорд, що завершує в інтермедії весь епізод: «Один із членів ярмаркому, слухавшії цей діалог між батьком і сином-піонером, подивився кудись на захід і змовк», він «почухав потилицю» і «пішов писати вражіння з ярмарку замість інтермедії в черговому числі».  
     Як бачимо, публікації «Лебедів» надавалося неабиякої ваги. Редакція альманаху зробила чимало, щоб зосередити увагу на сонеті Драй-Хмари, підкреслити його смислову значущість, імпульсувати громадську думку до розмислів над ним. Можна припустити також, що згадка в інтермедії про вальдшнепів асоціювалася з гірким спогадом Миколи Хвильового про долю його роману «Вальдшнепи».  
     Таким чином, сонет М. Драй-Хмари «Лебеді» поставав перед читацькою громадою у своєму істинному змісті, неприйнятному, точніше, крамольному чи навіть «вибуховому» з офіційного погляду. Це був хай дещо замаскований, але в свою чергу виклично сміливий коментар до сонета.  
     Без особливих труднощів розшифрували драй-хмарівську алегорію і казенні ортодокси, зробивши, природно, свої оцінки. Це були, ясна річ, політичні, жорстокі — у дусі часу — висновки. Автора сонета таврували як носія і проповідника ворожої ідеології. «Є у нас, правда, на терені нашому й елементи «приборкані» (диктатурою пролетаріату), і у цих елементів є підстави для «одчаю і зневіри», є у них і співці, і «п'ятірні грона», і навіть «дерзальники»,— з погрозливою багатозначністю проголошував один із критиків. (Новицький М. На ярмарку. X., 1930, с. 11).  
     Драй-Хмара намагався відвести від себе звинувачення. У четвертій книжці альманаху він пропонує своє (слід визнати, не надто переконливе) тлумачення твору. Він посилається насамперед на сонет Маллярме, який був для нього взірцем. У заключних же терцинах, твердить Драй-Хмара, він нібито натякав на «п'ятьох поетів «Абатства», що зреклися еготизму (тобто побільшеної думки про себе — ред.) і, наблизившись до сучасності, розбили лід «одчаю і зневіри», в якому замерз темний геній Маллярме».  
     Вірш Стефана Маллярме пройнятий скорботою і відчаєм. «Краси пречистої безсмертний гордий син» — Лебідь у перекладі сонета, зробленому невдовзі Драй-Хмарою, вкрив себе навік «холодним сном зневаг». Безнадійні його змагання в пустелі, «як мертвої землі засяє сонний сплін». Ударом своїх крил він не в змозі розбити лід і вирватися з крижаного полону. Безвихідь, трагізм як лейтмотив французького сонета, що визначає його атмосферу, відтворюють й інші перекладачі Маллярме. У М. Терещеика, наприклад, «Самотній лебідь скрив своє ясне чоло Презирства гордим сном у марному вигнанні», «Немає більш йому надії заспівати Про край омріяний і прибраний у шати, Коли кругом нудьга і крижані світи». «Мертве озеро під білим покривалом» зображено у перекладі О. Зуєвського. «Смуток і зима» тут сковують пісні. «Власним голосом, ніколи не луналим» Лебедю виспівати їх не судилося.  
     Але ж сонет Драй-Хмари, що окремими деталями й справді де в чому нагадує твір французького поета, повитий зовсім іншим настроєм й утверджує зовсім іншу поетичну ідею. За твердженням О. Зуєвського, Драй-Хмара, «познайомившись з прославленим сонетом Маллярме,[...] на базі його змісту написав власну сонетну композицію — парафразу». Та у цій «парафразі», визнає Зуєвський, Лебідь виступає в «активній ролі», що й робить тут його якимось «борцем», «дерзальнпком».  
     Отож основна тема вірша Драй-Хмарп діаметрально протилежна французькому прототипові. Український поет докорінно переосмислює вірш Маллярме, котрий, може, й дав поштовх для створення його власного сонету «Лебеді». Сонет Драй-Хмари — неповторно оригінальний витвір словесного мистецтва, з своїм змістом, своїм пафосом, своєю художньою системою.  
     Початкові два катрени сонета витримано в оповідній манері. Гурт лебедів на затишному плесі. Величні птахи, сумирні, «приборкані» влітку й восени, взимку сильними крилами ламають лід і рвуть пута покірності, пізнаючи щастя вільного лету. Кардинально змінюється інтонація у другій частині сонета: терцини, що згідно з сонетною традицією несуть головігу поетичну ідею твору, звучать у вольовому, закличному ключі. Постає паралель: лебеді — митці. До них, носіїв прекрасного, звернуто щиросердний, палкий, пристрасний поклик залишатись непохитно вірними заповітам краси і добра. Додаткові — вельми значущі для осмислення сонета — дані дає знайомство з його автографом.  
     Великий зошит оригінальних і перекладних творів М. О. Драй-Хмари, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, передусім засвідчує виключну вимогливість митця. Маємо тут докази воістину самовідданої його працелюбності і виняткового чуття відповідальності перед читачем, перед літературою. Безліч закреслень, замін, варіантів. Пошуки найточнішого, найправильнішого означення. Невтомна турбота про звучання слова у рядку, віршованого рядка у контексті твору.  
     Драй-Хмара мав звичку ретельно датувати свій літературний труд. Подеколи після оригінальної чи перекладної поезії він, не обмежуючись фіксацією числа, місяця, року, зазначає час доби (наприклад, «Ніч, чверть на 12») або якісь зовніші обставини («Ясний холодний день», «Дощового дня» тощо).  
     Сонет «Лебеді» датовано 11—14 і 25 вересня 1928 року (аркуші 122 зворотний — 123 і 124). Деякі заміни і виправлення у першому катрені сонета викликані, найвірогідніше, турботою про художню гармонійність. Так, сперш намічався надто декоративний варіант рядка: «Леліючи здаля (в імлі), мов пишні туберози». Екзотична «пишна» квітка, звичайно, не типова для України. Може, саме тому дещо штучне порівняння поступається іншому — природному, відчуто зоровому: «І шиї гнулися у них, як буйні лози» (щоправда, при цьому втрачене евфонічне привабливе сполучення «леліючи в імлі»). Лебеді спочатку «купалися», згодом «полоскалися», нарешті віддається перевага дієслову «плюскоталися».  
     У другому чотиривірші спостерігаємо, здається, ледь помітну перестановку. Варіантові «Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози» віддано перевагу порівняно з початковою редакцією: «Коли ж надходили...» — чи не тому, що доцільно було змінити логічний акцент, виносячи на перший план важливу прикмету (до того ж і фонічно «виграшну»)? Автора не задовольняє рядок: «Вони ламали лід, мов крилами весни». Образне уподібнення «мов крилами весни» нагадує про поетику символістів (як і вираз «білі сни», закріплений у тексті сонета). Можна припустити, що в даному разі поет прагнув пластичності і передусе милозвучності. Плин віршової мови мелодизується повторенням складу «ла» з ненаголошеною голосівкою, причому цей пом'якшений перегук ніби обрамляє коротке, пружно акцентоване і скріплене асонансом з попередньою лексемою слово у центрі рядка: «Плавці ламали враз ті крижані лани». Авторові, напевне, важливо було підкреслити активне, життєдайне начало: чи не тому викреслено початкове «і танули, як віск», натомість з'являється мужнє (з гарним передзвоном у кінці рядка): «І не страшні були для них зими погрози».  
     Природна річ, розмірковуючи над чернетками митця, ми не завжди можемо безпомильно відтворити плин авторської думки. При цьому нелегко уникнути надто суб'єктивних, а подеколи сумнівних здогадів, тверджень і висновків. Та іноді автокоректура буває настільки виразною, цілеспрямованою і темпераментною, що наміри митця виявляють себе недвозначно і безсумнівно. Саме такою, як свідчить рукопис, була шліфовка заключної — підсумкової частини сонета: пафос твору, його вирішальні оцінки і провідна думка розкриваються навдпвовиж яскраво.  
     Принципове значення мають авторські корективи у заключних терцетах вірша. Поет послідовно відкидає варіанти: «Я чую уночі твій переможний спів», «і в хугу чую я...», «я чую і в пургу...» Пошуки тривають. Автор вірша тепер вдається до образної формули, створеної побратимом із «п'ятірного грона»: «І в бурю й сніг летить твій переможний спів». Більше того, Драй-Хмара немов демонстративно наважується інкрустувати текст свого сонета точною назвою поеми М. Рильського «Крізь бурю й сніг», разом із тим підсилюючи експресію вислову — «летить», «дзвенить», «гримить». (Нагадаємо репліку з інтермедії щодо рядка, про який мовиться: «То назва однієї монографії»).  
     Вичерпну відповідь на питання про естетичні уподобання і громадянські уявлення автора сонета дають виправлення у рядках, безпосередньо звернутих до поетів-однодумців (варто нагадати пряме її одверте позначення перед текстом вірша: «Присвячую своїм товаришам»). Відкинутий варіант «О друзі лебеді, о гроно п'ятірне» не задовольняє автора, він вважає за необхідне уточнити свою кваліфікацію «адресату». Послідовно змінюються форми: «поетів і митців», «полонених (невольників) співців», «полонних кобзарів». Нарешті автор поезії знаходить прикметник, що якнайповніше відповідає його переконанням: несхибне, сповнене поваги і зрозумілої гордості: «НЕЗДОЛАНІ співці». Варто додати також, що заключне «дерзайте» енергійно вписане у текст червоним олівцем, рішуче змінивши інтонаційний регістр (було: «О лебеді мої»).  
     «Сонет Драй-Хмари,— слушно зауважує Іван Дзюба,— прозвучав як мужній голос на захист друзів — з вірою в чистоту, правоту і невмирущість їхнього естетичного ідеалу». Неокласики ніколи не виступали ч маніфестами. Творчий «почерк» кожного з «п'ятірного грона» позначений індивідуальними особливостями. Об'єднувало митців насамперед переконання у безумовній плідності класичного досвіду на терені художнього осягання світу. Саме за те, що ці талановиті її високоосвічені літератори сповідували вселюдські моральні та естетичні цінності, їх запекло картали і цькували. Автор сонета осмілився висловити своє розуміння культурної ситуації на Україні, визначити власне ставлення до диктату казенних настанов і вкрай заідеологізованих критеріїв у тлумаченні її поцінуванні літературних явищ. Він заперечує провінціалізм, сірість офіційно декларованого «масовізму», обстоює творчість співців, що не зраджують заповітам істинного мистецтва, покликаного прилучати читацький загал до джерел світової культури, до найвищих надбань художньої мислі.  
     Сонет Михайла Драй-Хмари «Лебеді» — справді лебедина пісня поета. Автора вірша позбавили можливості вільно творити, друкуватися. «Лебеді» — чудовий взірець поетичного мистецтва. Водночас це її надихаюча пам'ятка душевного багатства, принциповості та громадянської мужності митця.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  ДОДАТКИ

Листи М.Драй-Хмари до родичів із заслання ¹

27.V.36, Чіта.

Мої любі, мої дорогі!

На  початку червня буду, мабуть, у Владивостоці. Куди звідти направлять, не знаю — може, на Колиму. З Владивостока напишу, їду  з ешельоном, де біля 1500 чоловік.

2. VI. 36.

Любі, любі, безмежно любі, пишу вам четвертого листа з м.Свободного (700 км до Хабаровська). Перед цим післав три листівки. Постараюсь у двох-трьох словах сказати  про мою справу.

Мене  обвинувачували за ст. 54 параграфи 11, 8, на підставі свідчень ..., Марка Вороного ² і Сергія Козуба ³, які призналися, що вони належали до к.-р. терористичної організації. Ці люди, з котрими я не мав нічого спільного (Вороний, Козуб), або був у ворожих стосунках (... мали нахабство брехати мені в очі, нібито я до останніх днів був їхнім однодумцем і належав разом з ними до к(онтр)-р(еволюційного) підпілля. Цю брехню можна пояснити бажанням поліпшити своє становище, одержати ближчий табір і вигідніше місце в цьому таборі. Брехливих наклепів було не досить, щоб віддати мене під суд і тому мою справу було виділено ⁴. Особлива нарада ⁵ ухвалою від 28.III постановила за контрреволюційну діяльність замкнути мене до північно-східніх таборів на 5 років. Я думаю, що це Колима. Ухвалу О.Н. було оголошено мені 13-го квітня, а 16-го мене вивезли з Києва. Я намагався всіма засобами повідомити вас, щоб дістати дещо на дорогу, але намагання мої були марними, і я виїхав, не попрощавшись з вами, мої дорогі.

На  Колимі рік зараховується за два, і тому я сподіваюся звільнитися  раніше. Крім того, я покладаю надію  на амнестію 1937 р. 14 квітня я написав  з київської тюрми заяву на ім'я прокурора СРСР т. Вишінського, в якій просив спрямувати мою справу на перегляд, але не знаю, чи моя заява  пішла за своїм призначенням. А  втім, я не очікую жодних змін у свою користь, бо зневірився в усьому... Я  не вчинив жодного злочину проти  радянської влади, але в минулому в мене були помилки, і за ці помилки  я повинен постраждати.

В одному з листів я писав, якщо тобі, Нінусю, буде занадто тяжко, тобто, якщо тобі не даватимуть праці, будуть перешкоджати влаштуватися на працю, то ти маєш право  задля нашої любої Оксаночки  взяти зі мною розвід. Мені тяжко  про це писати, але я зобов'язаний це сказати, бо турбота за дитину повинна  стояти на першому місці. Я буду невимовно  щасливий, якщо зможу щось заробити на Колимі й допомогти вам.Про  Колиму кажуть, що це один з кращих таборів, що там добре годують і одягають та що там є можливість заробити. Якщо я буду на легкій праці, то я  зможу навіть писати.

Дякую, дорогі, за те, що підтримували мене в  тюрмі. Особливо я вдячний Вітусі ⁶, що особисто їздила на Лук'янівку й привозила мені передачу. Міцно цілую її, мамусю, тата, Лєночку, Лідочку, Ляличку з Марочкою й усіх близьких мені й прошу їх не залишити без допомоги вас, мої бідні сирітки. Цілую міцно Алочку й прошу її бути в гарних стосунках з Оксаночкою.Числа 10 червня я буду у Владивостоці. Там буде комісія. Вона огляне мене й визнає, чи я надаюся до Колими чи ні. Тільки наприкінці червня або (на початку липня я прибуду на) ⁷ місце мого заслання. У вагоні зараз спека, я сиджу в одній сорочці... грають в доміно... я бачу і в моїй уяві стає милий, дорогий Київ, ви, мої милі, і останнє побачення з вами в напівтемній комірці 5-го квітня, коли доцінька в пориві ніжности хотіла мене поцілувати. Обіймаю вас і міцно, міцно притискаю до свого серця.

М.

6.VІІІ.36

У місцевій бібліотеці белетристики нема. Белетристичні твори трапляються  як виняток. Але зате є часописи, де попадаються і художні твори, і критичні статті... Дні течуть швидко, майже непомітно, бо один скидається на другий. Тільки вихідні дні виділяються: в ті дні я читаю, голюся, пишу вам листи, ходжу в тайґу по ягоди і гриби... Період комарів  уже закінчився. Починається період мошкари. Це такі кровожерливі істоти, що їм не дорівнюють ні підступні комарі, ані нахабні мухи, що їх тут удосталь у нашому наметі, ані навіть ґедзі... Він укусів робляться невеличкі  пухирі, що страшенно сверблять протягом цілої шестиденки. Від мошкари  рятуємося накомарниками, що роблять  нас подібними до дам під вуалями.

Як  же ви живете? Зрозумійте, що після 5-го квітня я вас не бачив і нічого, абсолютно нічого не знаю про вас...

8. III. 37.

Ось уже 8 березня! У вас уже тепло... Небо блакитне, капає з дахів, горобці  цвірінькають, вигріваючись... Я навіть на такій віддалі почуваю київську весну... Але й тут наближається весна... Сонце (воно ж і тут і  там те саме) підбивається все вище і вище й здорово стріляє крізь  віконні шиби мені в голову. Вони вдень майже чисті, але вночі  знов примерзають, покриваючися різноманітними візерунками. Вночі ще дуже холодно: ранкові морози досягають 45-50 ст. Недавно  спостерігав я північне сяйво. Прекрасне  видовисько.

Сьогодні  мені сумно було. Я ввесь час  згадував "Осеннюю любовь" Блока (з "Снежная ночь", початок: "Когда  в листве сырой й ржавой"). Прочитайте, коли ще маєте Блока ⁸.

..."Среди  упорной борьбы й труда"... співає  патефон. Я закінчую листа.

18.ХІ.37.

Цей лист буде останній у цьому році, бо поштове сполучення з континентом  уривається аж до наступної навіґації. Правда, минулого року писав я і  взимку, та не бачу тепер сенсу в  цьому: листи доходять рівно через  півроку. Буду обмінюватися телеграмами  — приблизно раз на місяць: частіше  невільно.