Розстріляне відродження

Вступ

3 листопада 1937 року стало чорним днем в  історії української нації. Саме  в цей день радянська репресивна  машина знищила сотні Геніїв  Українського Народу. 
 
Саме в цей день Українське Відродження стало – розстріляним. 
 
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників. 
Це відродження було логічним продовженням розвитку української нації, діяльності тих українських митців, що навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi світового визнання (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський). 
Після революційних подій, введенням рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр. та набуттям Украïною своєï державності (1917-1919) та проголошення курсу на українізацію в УРСР на повний голос мала змогу проявитися вся сила та велич творчості нації. 
Вийшовши в масi своïй з нижчих верств населення (службовцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украïнськоï елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво. 
 
Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). 
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. 
Основними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. 
Але тоталітарна система не терпить ніякої свободи. В тому числі – і свободи нації. 
Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. 
1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін. 
Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали В. Седлер, І. Падалка та ін. 
 
Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». 
Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). 
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. 
 
Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб предствників укрїнської інтелігенції - цвіту української нації. 
 
 
Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна. 
 
Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя. 
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном. 
 
Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. 
 
Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.

Життевий шлях М.О. Драй-Хмари  

Драй-Хмара Михайло Опанасович народився 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці на Золотонощині (нині - Чорнобаївський район Черкаської області) в козацькій  родині. Він рано залишився без матері. Батько зміг дати синові добру освіту. Спершу Михайло закінчив Золотоніську школу, а згодом - Черкаську гімназію. 1906 року за конкурсом вступив до знаменитої Колегії Павла Ґалаґана в Києві, де вчився разом із П.Филиповичем. 1910 року став студентом історично-філологічного факультету Київського університету, після закінчення якого (1915) був залишений на кафедрі слов'янознавства для підготовки до професорського звання. 1913 року відряджений за кордон, де студіював фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда і Бухареста. З початком першої світової війни як професорський стипендіат працював у Петроградському університеті, а 1917 року повернувся в Україну. В 1918-23 р.р. - професор Кам'янець-Подільського університету. З 1923 по 1929 рік - професор кафедри українознавства Київського медичного інституту, а в 1930-33 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.  
  Михайло Драй-Хмара належав до угруповання "неокласиків", хоча до кінця не позбувся символістичних впливів. Його поетичній палітрі притаманні вкрай загострені ліричні емоції, його соковито-язичницька лексика наповнена неологізмами. До класичних форм сонета, яким віддавали перевагу "неокласики", він звертається тільки наприкінці 20-х років. За життя Драй-Хмари вийшла друком лише одна книга поезій "Проростень" (1926). Дві інші ("Сонячні марші" та "Залізний обрій") так і не побачили світу аж до 1969 року.  
  Як літературознавець, глибоко обізнаний із багатьма слов'янськими літературами, Драй-Хмара своїми розвідками добре прислужився розвиткові історико-порівняльного методу. Щоправда, йому вдалося видати лише монографію "Леся Українка" (1926).  
  Вперше Київським відділом ДПУ (за звинуваченням в приналежності до контрреволюційної організації в Кам'янець-Подільському університеті) Михайла Драй-Хмару заарештовано 21 березня 1933 року. Однак тодішньому слідству забракло доказів, і невдовзі, 11 травня, його випустили із-за ґрат. Та тільки 16 липня 1934 року його справу, за № 3391 було припинено, і професор Драй-Хмара, нарешті, був звільнений від підписки про невиїзд.  
  Одначе повторного арешту лишилося чекати недовго. 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28 на арешт колишнього професора, а тоді рядового викладача української мови. Наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко арештували Драй-Хмару в його помешканні. Звинувачення стандартне: націоналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хмара вперто заперечував це. Тоді його справу під № 101 ЗО жовтня 1935 року з'єднали зі справою П. Филиповича під № 99, а 22 листопада справи П. Филиповича і М. Драй-Хмари були "підверстані" до справи № 1377 "Зерова і групи". Проте й тут М. Драй-Хмара вперто заперечував свою приналежність до міфічної контрреволюційної організації, і слідчі змушені були знову повернутися до справи № 101.  
  Вона розглядалася 28 березня 1936 року в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок лаконічний: "Драй-Хмара Михаил Афанасьевич - за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г." Так Драй-Хмара опинився на Колимі.  
  Тут постановою трійки УНКВС по Дальбуду від 27 травня 1938 року йому додають ще десять років за нібито участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі.  
  Як засвідчено в документах про реабілітацію, М. Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року "від ослаблення серцевої діяльності". Реабілітовано письменника після перевірки табірної справи в Магаданській області 28 листопадда 1989 року.  
  Існує ще одна версія смерті Михайла Драй-Хмари. За спогадами П.Василевського (див. його. статтю "Так він загинув на Колимі" в "Літературній Україні"  
  від 2 жовтня 1989 р.) письменник у квітні 1939 року став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду людину...  

Творчий шлях М.О. Драй-Хмари

Ім’я М.О.Драй-Хмари передусім  асоціюється з гроном неокласиків, тобто з групою київських поетів, які розвивали в українській  літературі 20-х років ХХ ст. класичні форми художнього мислення. До цієї групи, як правило, зараховують, окрім  М.Драй-Хмари, М.Зерова, О.Бургардта, М.Рильського та П.Филиповича. За уявленнями тогочасної критики, неокласиків приваблювали не сучасні, а віддалені часи —  часи античності чи французького «парнасизму». За справедливим твердженням М.Наєнка, звернення до віддалених часів було, скоріше, поетичною грою, хоча й із натяком на серйозність. У М.Зерова, за дослідником, «віддаленою» в його творчості сприймається тільки форма, а зміст її цілком сучасний...»  Нам видається прийнятною інша теза вченого, що «поезія неокласиків  — це поезія пристрасного, цілковитого  неприйняття прийшлої радянської влади, яка становить загрозу для  людини й світу загалом».

Одним із виявів неприйняття  неокласиками сучасної діяльності є  прийом інакомовлення, ця найвиразніша ознака їхньої художньої поетики. Слушно зауважує І.Дзюба, що «прочитання поетичного інакомовлення в політично небажаному, небезпечному для поета сенсі... перетворює критику на донощицтво». Саме це й  трапилося з М.Драй-Хмарою, зокрема  з його сонетом «Лебеді». За свідченням доньки поета Оксани Ашер, «Лебеді» написані під впливом сонета французького поета-символіста Стефана Малларме («О лебедю, згадай, ти був і є один / прекрасний, та дарма змагатися  в пустині...») Його опублікував, як відомо, Микола Хвильовий у грудневій  книжці «Літературного ярмарку» 1928 року. Сонет відтворював ту тяжку моральну й творчу атмосферу, в якій змушені  були жити друзі-неокласики, закликав до мужності, віри у свій естетичний ідеал. Символіку сонета недруги  неокласиків витлумачили в політичному  сенсі: як опозиційність М.Драй-Хмари  до радянської влади і як його заклик до побратимів-неокласиків бути мужніми  в цьому протистоянні. У псевдопоказі одного з неокласиків П.Филиповича зафіксована саме така позиція НКВС, найвищого карального органу тих часів: «Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах. Характерным моментом в его деятельности является то, что Драй-Хмара в одном своем произведении «Лебеди» ( Вид. ред.) призывал писателей-националистов не сдавать своих позиций. Когда пролетарская критика вскрыла к.-р. [контр-революционную] сущность этого замаскированного символикой стихотворения, Драй-Хмара напечатал в газете «Пролетарская правда»... фальшивые пояснения этого стихотворения». Показовий рівень грамотності працівників НКВС та мовний стиль взагалі, що й виказує «правдивість» зізнань Филиповича. Подібне знаходимо й у «заяві» від 19/І 1936 р. підсудного М.Драй-Хмари помічнику начальника особливого відділу Самойлову. Літературну діяльність неокласиків він називає «националистической», а неокласицизм пов’язує з націоналізмом, з яким він рішуче «порвав». Впізнаємо технологію допитів 30-х років! Там же нібито М.Драй-Хмара дає визначення націоналізму: «Между мной и социальной революцией долгое время стоял национализм, который я ошибочно понимал как служение своему народу». Фарс цих та подібних заяв очевидний. Не могла людина (поет М.Драй-Хмара) відмовлятися від того, що становить його суть як громадянина, члена української спільноти.

Українська національна  ідея була домінуючою у життєтворчості М.Драй-Хмари. Національне в ній  поєднується із загальнолюдським при  певній наявності соціально-гуманістичного стержня. За свідченням О.Ашер, справжнім  українцем відчув себе М.Драй-Хмара  в 1915 — 1917 роках у Петрограді, де він студіював славістику в Петроградському  університеті в статусі професорського стипендіата. Своїй дружині Ніні Петрівні зізнався, що у російському  північному місті він відчув себе українцем і що, ставши на цей шлях, скорше помре, ніж зійде з нього (Вид. моє. — Є.С.). Обіцянка виявилася фатальною, доказом чого є передчасна смерть на засланні на Колимі («у кам’яному мішку») 19 січня 1939 року.

Українізація поета проявилася у зміні прізвища: з Михайла  Драя він став Драй-Хмарою, прізвище Драй чомусь звучало у Петрограді як німецьке. У Петрограді він брав участь в об’єднанні студентів-українців, ходив на лекції з української  історії, там викладав українською  мовою брат Михайла Грушевського Олександр Грушевський. «Батько  почав по-новому думати й жити», —  зазначає О.Ашер. У травні 1917 року він  повертається на Україну в Київ, щоб узяти активну участь у  національному відродженні свого  народу. Упродовж 1918 — 1923 років працює в Кам’янець-Подільському державному університеті спочатку приват-доцентом, згодом професором кафедри загального слов’янознавства. У протоколі допиту він «охарактеризував» свою діяльність в ньому як контрреволюційну, а  свій світогляд як націоналістичний: «В 1918 — 1923 гг. я находился в составе  профессуры Каменец-Подольського университета, где не националистов не было» (Вид. моє. — Є.С.). А Кам’янець-Подільський  університет називає твердинею  націоналізму і базою для виховання  студентів у яскраво вираженому націоналістичному напрямі. Отже, по суті, влучно й справедливо!

Перша видана поетична збірка поета «Проростень» (1926) увібрала в  себе поезії, написані впродовж 1919 — 1926 років. Вони певною мірою відбивають еволюцію поглядів поета-неокласика: від  явного відсторонення від дійсності  до щирого прагнення пройнятися пафосом  нового дня — індустріальної, соціалістичної України. Бажання влитися в новий  день звучить у поезіях «М.Хвильовому. Лани як хустка в басамани» (1923), «На  Хортиці» (1930), «Місто майбутнього» (1930), «Донбас» (1930) тощо. Тому органічною видається  поява в нових поезіях виробничої лексики (і це в неокласика-естета): «електричний вік», «Дніпрельстан», «здіймаються заводи», «залізнокрилі мрії», «залізні смуги», «стовпи димарів» тощо. Мотив  майбутнього, однак, починаючи з 1930 року позначений певною тривогою та застереженням («Місто майбутнього», «Кошмар»). Тому й не виходили в нього, як у більшості його сучасників, гімни на честь нібито здійсненого соціалістичного ідеалу. Зате щирістю й задушевністю пройняті його поезії патріотичного настрою. Це передусім поезії, присвячені Україні, без якої поет не уявляє собі подальшого життя ( «Потім побачив: без неї умру» («Долі своєї я не кляну») і яку полюбив «всю — до дна» («Я полюбив тебе на п’яту, / голодну весну...»)

Ряд поезій становлять рефлексії, викликані спогадами про рідні  місця, про часи дитинства («Черкаси»), про пам’ятні поїздки по Україні («На могилі Руданського», «На Хортиці», «Чернігів»). Окремо можна виділити сонет «Кам’янець» та поезію «Зимова  казка (Ранішній Київ з мого вікна)». В обох присутній виразний підтекст. У першому — тривожний настрій  передається через асоціації (жахи середньовіччя з кров’ю, загравами  пожеж і заграви минулих / і  майбутніх пожеж). Сонет написано у 1930 році. За І.Дзюбою, у 1930-х роках  «заходимо вже на інше». У «Зимовій казці» (1935р.) звучать образи вогню, схованого під льодом пульсуючих артерій, які явно могли прочитуватися  як пророцтва щодо майбутнього. Промовистим  є й образ вогню у сонеті «Чудо» (1930р.): «зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь...»

Зворушливою є поетова  пам’ять про Поділля як батьківщину  Кармелюка («Прощання з Поділлям»), край урожайних нив («Мені сниться: я знов в Поділах»), край письменника  А.Свидницького («Круті») і як феномен  природи — Кам’янець («Кам’янець»). У названих поезіях важливе смислове навантаження несуть образи-символи (сонця, ніж Кармелюка, гаряча земля, біленька церківця, хати). Поет ідентифікує себе як любитель українських старожитностей, одвічних українських святинь. Його почуття сумовиті, прощальні. Він  виразними штрихами змальовує занепад  села, його зникнення взагалі (чом  не пророча інтуїція?):

«А де ж стріхи кострубаті? —  
Скрізь кучергани намело, 
і ні однісінької хати —  
неначе згинуло село»

(«В село», 1925р.)

Поетова душа стривожена великими стражданнями, які випали на долю українського народу. Так вплітається в його поезію тема трагічних наслідків  революції. У вірші «Над озером рідкий туман» (1926 —1927 рр.) ця тема розкривається  через образи «шибениці чорної», «трупів», «гнилого чердака»:

«Нудьга морозна і стара, 
Немов історія Вкраїни, 
Смоктала серце... То мара, 
То — демон сивої руїни»

Подібне зустрічаємо в  поезіях «І кожен день кудись в  трамваї» (1926), «Симфонія» (1934), «Іспанська балада» (1934). Не випадково, з цього  погляду, виникає в М.Драй-Хмари  образ Утопії («Томас Мор», 1935р.) як образ  оманливості та неминучості розчарувань. Цей настрій був властивий  і самому поетові («Кошмар», 1930р.): «Я мчуся в безодню, у геєну, / де небуття, де темний хаос спить. / Я бачу вічну  темряву страшенну...» Грізним  застереженням сучасним можновладцям могли бути виписані «пишучою рукою  великоогненною» слова «мене, текел, фарес». Так біблійні вирази підсилювали  ідейну тональність твору. Гірким смутком  віє від поетового одкровення: «не в нас цвітуть великі душі, / не наш борець Махатма Ганді».