Новаторство у драматургії І. Кочерги

 

Знущання  це! Ніколи не було,

Що б від  цехів такого вимагали!

Та що це ми - невільники, раби,

Челядники хіба ми воєводи,

На нього  щоб робити день і ніч!

…Не діжде  він, щоб ми йому робили!

…Хай світло дасть!

 

У образі вродливого злотаря Предерія письменникові вдалося чи не найбільш гостро осудити заборону світла: чудовий майстер-умілець осліп, бо “до присмерку, до темряви сидів і зір псував над дрібною різьбою”. Але як тільки в ремісницьких хатах засяють каганці, Предерій упевнений, що “його прозріють бідні очі”. Таке велике в нього було бажання світла, а значить, таке сильне було в трудящого народу прагнення справедливості, волі, людського щастя. І Предерій прозрів у момент найвищого піднесення народної боротьби, коли запалав серед ночі воєводин замок - “кубло катівське”. Смертельно поранений мечем Ольшанського, він проймається щастям патріота, якому “довелося за Київ… чесно вмерти”:

 

Я бачу всіх. Товарищі… брати…

В останній бій! За світло і за волю!

Тебе я  бачу… Київ… рідний мій…

(Вмирає)

 

Іншим виразним представником волі народу виступає головний герой драми зброяр Іван Свічка. Сміливий, чесний і порядний у всьому, він користується незмінною  повагою ремісників. Наділений неабияким  розумом, Свічка уважно аналізує бачене й почуте, добре знає життя і  людей, а тому до його думок прислухаються. А мислить він ширше, ніж його товариші, оскільки дбає передовсім про  інтереси громади, ладен віддати  життя заради загальної справи. Його мужність і висока людська гідність зумовлені усвідомленням власної  причетності до справедливої боротьби народу за свої права, вірою в торжество  волелюбних ідеалів. Він упевнений, що в житті людським повинна бути справедливість, тому й намагається  утверджувати її особисто і закликає до цього громаду. Про нові розпорядження  воєводи він говорить як про знущання над робочими людьми, закликає ремісників не коритися насильству:

 

А завтра ж  всі гуртом до магістрату,

Нехай тепер  хоч світло дасть, хоч ні -

А на панів  не будем працювати!

 

Свічка - не прихильник кровопролиття і спочатку намагається  переконати своїх супротивників-ворогів  у неправоті, відмовляючи від  бійки гарячкових ремісників:

 

Товариші! Не в кулаці, а в правді

тепер повинна  бути наша міць.

(До Чопа, що вхопив велику лаву).

Облиш цю лаву, Чопе, мусим ми

Словами нашу правоту довести.

 

І. Кочерга  переконливо доводить, що народ береться за зброю в крайніх випадках, тоді, коли соціальний гніт, гноблення стають страхітливо жорстокими, об‘єднуються з приниженням людської гідності трудівника, зі знехтуванням його духовності, віри й моралі. Та переконавшись, що мірні акції не допоможуть Іван Свічка закликає все трудове Подольє до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

 

А тепер на приступ!

До помсти всі! До волі! До борні!

 

Так зброяр сам  забирає грамоту із клятого замка. Перед дружиною воєводи Іван Свічка поводиться не як злодій, а як наполегливий шукач справедливості, і на її докірливі  запитання: ”Хіба тобі життя набридло? Чого тобі безумцю треба? ” - твердо відповів: “Світла!" Після повернення на Подольє він відразу ж віддав її ремісникам, щоб “розсіяли нарешті сум нічний”. Поступово переконавшись, що панські обіцянки так і залишаються обіцянками, свічка закликає ремісників до збройної боротьби з ненависними гнобителями:

 

А тепер на приступ!

До помсти всі! До волі! До борні!

 

Та недовго  перебував молодий ватажок ремісників на волі, його арештували за вкрадення грамоти, забравши з церемонії власного весілля. Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть. Юнак легко поступився би “привілеєм брехливим" і міг би врятувати власне життя. Але ж Свічка знає і те, що народ покладає величезні надії на грамоту, знає, що за оту “принаду дорогу” народ “боровся, як за правду”. Тому віддати документ - означає зрадити своїх товаришів, знівечити надію народу. Це добре розуміють і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: “Мовчиш? Не хочеш зрадити? ” Свічка обирає смерть. Життя, куплене ціною зради ремісників, не приваблює його. На це не може спокуситися справжня людина, бо тільки той, хто вирвався з пут вузькоегоїстичних уявлень і потреб, хто спроможний поступитися особистим в ім‘я громадського, живе на світі недаремно. Іван Свічка навіть в таких тяжких обставинах не втрачає переконання, що нард звільниться від експлуатації і стане незалежним:

 

Хоч не мені - для вільного народу

Колись зоря займеться світлова.

 

Він стверджує, що за “світло" треба боротися, мир і благополуччя самі не прийдуть:

 

І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила.

 

Ця впевненість  не залишає його і в критичну хвилину, коли воєвода засудив його на смертну  кару.

Образ сміливого  і непримиренного до насильства зброяра, цілісної і самобутньої, “вільної натури” викликає симпатії ще й тим, що він ввічлива і благородна людина, яка ставиться за пошаною до інших. Щирою ніжністю пройняті почуття Івана до Меланки. Він завжди турбується про свою кохану, називає її лагідними словами, що схожі на музику закоханого серця: “Меласю, ластівко сердешна", “люба”, “зіронько моя”. Але немає суперечності між особистим почуттям і соціальними емоціями: кохання його до Меланки зливається в один могутній акорд з пристрастною любов‘ю до волі. На жаль, так і не довелося закоханим відчути щастя сімейного життя. Меланка гине в нерівній боротьбі з князем за життя милого, але той вогник, що несла дівчина після її смерті не погас, а розгорівся у величезну пожежу народного повстання, яке очолив Іван Свічка. Над тілом коханої дівчини він промовляє слова, сповнені любові і ніжності:

 

І свічка ця, що ти життям купила,

Крізь дикий  терн та бурю пронесла,

Що ми огнем  повстання запалили,

Хай світить  нам, привітна і ясна.

Прощай, голубко!

…На честь  її по цілому геть місту

Засвітимо весільні ми огні!

 

Так спалахує кривавий протест ремісників, так  здійснюється помста за розбите щастя. За “Свіччине весілля! ” - таке гасло повсталого народу, що запалює нищівний вогонь пожеж у твердинях володарів, які не хотіли дозволити працівникам українським світити вогник своєї свободи і праці.

В образах  Івана Свічки та Меланки І. Кочерзі  вдалося переконливо показати героїзм  і незалежність українського народу в боротьбі за свою волю і незалежність. Але художню довершеність п‘єси  визначають не лише патріотичні мотиви, а й високе романтичне звучання, яке досягається використанням  у творі найрізноманітніших засобів. Так докладний аналіз драми “Свіччине весілля" свідчить про те, що фантазія, поетична уява превелює над раціональним мисленням і реалістично-жанровим відтворенням дійсності. Ця основна властивість драматургії письменника виявляється насамперед в характері драматичного задуму в цілому; він будується як поетичний образ, як метафорична концепція (“свічка”) або як синтетичний образ - “місто” в “ Свіччиному весіллі”.

Глибшому  розкриттю ідейного задуму драматурга, емоціональному впливу твору на читача сприяє те, що образи твору є ще й  символічними. Наприклад, образ Івана  Свічки є і реальним персонажем і  символом світла, символом нескореності трудящих у боротьбі за загальнолюдські  права. Символічно звучить і саме прізвище молодого зброяра Івана - Свічка! Логічно воно пов‘язане із світлом, з вогнем. А світло у п‘єсі  трактується і як фізичне явище, і як символ волі, якої прагнуть київські ремісники.

Із щирим  благословенням і подякою за громадські послуги звертається до Івана  весільний батько - “цехмайстер найстаріший" Капуста:

 

Нехай тебе колись прославить пісня,

Що Свічка ти - і світло нам здобув.

 

Образ Меланки  це і образ простої дівчини-киянки, і поетичний символ України, як підкреслював сам автор.

У п‘єсі часто  персонажі показані в романтичному дусі. Так, несподівана поява у  воєводинім замку Меланки, що промовляє:

 

О, засвіти, благаю, -

Мою ти свічку…  У мене її

Згасили…  а за що - не знаю…

Хіба за те, що радісно мені

Було в  той час, в чудову ту годину…

Палата вся  сіяла од огнів,

І свічка ця горіла…. і мої

Держав він  руки… любий мій, єдиний.

І в очі  я дивилася ясні.

І раптом наче вихор налетів…

Померкло  все… і згасли всі свічки,

І милого, єдиного  немає…

 

У цій сцені  автор показав грубе насильство над простими людьми з боку литовських панів: навіть у нареченої в день весілля украдено щастя (воно нерозривне з світлом). І як доказ цього (символ) одинока дівчина у шлюбному вбранні  з погаслою весільною свічкою  в руці…

Іншим прикладом  є раптове прозріння сліпого  злотаря Передерія, смертельно пораненого мечем Ольшанського:

 

Невже ж? Невже  ж це правда? Бачу я,

І в смертний час мої одкрились очі.

 

Майстер побачив  бій “за світло і за волю”, побачив “Київ… рідний”, і вмер, як воїн! Цей епізод сприймається як символ того, що здобуте в боротьбі світло (і воля) було таким дорогим для трудящих, а намагання побачити світло (й боротьбу за волю) таке сильне, що в передсмертні хвилини “отверезило" очі сліпому!

Автор мав  намір показати безмірно великий, цілющий  вплив світла на трудящих, що трактується  як символ визволення з-під гніту  експлуататорів.

В останній сцені  п‘єси Іван бере з рук нареченої  Меланки весільну свічку і запалює  від смолоскипа - світила повстань, говорячи при цьому:

 

Умерла ти…  і твій убір чудовий

В крові й  багні - як прапор на війні.

Та живі ми! До помсти, до будови,

Нам не потрібні шати осяйні.

Кіптявою  укриті ми і потом,

В буденних свитах кинемось на бій,

А переможем - знову до роботи…

І ось тоді засвітим огник твій.

 

Це сприймається як знак того, що Меланка - теж борець за світло, що вона, дівчина, - в лавах  повстанців. Що, нарешті, виборене право  і для її особистого щастя! Однак  вона цим правом уже не може скористатися. Драматург хотів підкреслити  глибоку шану простих людей до своїх товаришів, загиблих у боротьбі за торжество спільних інтересів. Смерть Меланки не послаблює оптимістичного звучання твору, бо вогник весільної свічки, за який вона самовіддано боролась, переростає в полум‘я народного повстання проти литовських експлуататорів.

Іншою особливістю  “Свіччиного весілля" є те, що твір побудовано на зіставленні контрастних сцен, картин, портретів, образів. Наприклад, повсякденні розваги та оргії воєводи - безрадісне і нужденне життя ремісників; осяяний безліччю яскравих вогнів, наповнений співом панський палац на горі - повите мороком ночі приникле трудове Подольє; чисте й високе почуття кохання до Меланки в Івана Свічки - “нечисте” захоплення дівочою красою розбещеного Ольшанського. Так контрастні зображення, що допомагають кращому сприйняттю і глибшому усвідомленню як окремих подій, так і ідейного спрямування твору в цілому, втілилися в життя на сторінках драми, бо автор сприймав абстрактні ідеї в конкретних метафоричних образах, а в конкретних явищах і предметах вбачав символічний вираз більш загальних думок.

Неабияку  роль у композиції відіграють пісні, яких нараховується у п‘єсі понад  двадцять. Частина з них народного  походження, інші - створені самим драматургом. Використання пісень увиразнює народний обряд українського весілля (“Ой панове-сватове, просимо вас…”, ”Ой, робіть, ткачі, завіси. ”), характеризує групові й окремі образи (дівоча пісня-гра про свічку на початку п‘єси, застольна пісня литовських лицарів, куплетно-пиворізівські приспівки двох п‘яненьких ченців, лірична пісня Івана Свічки). Різноманітні пісні, ніби романтичні оздоби, прикрашають диво-витвір руки письменника.

Поетичністю позначені окремі моменти драматичного цілого, які в драматичній системі  Кочерги підпорядковані єдиному  задумові за принципом, якщо не прямої залежності, то романтичного контрастування. Сценічна красивість не є самоціллю в п‘єсі “Свіччине весілля", а лише способом конкретизації задуму. Так, пісні і танці подають образ “свічки" в новому аспекті.

На принципі романтичної іронії і контрасту  поезії і “прози життя", вживаному романтиками, будується у п‘єсі Кочерги чергування сцен високої патетики з гротеском. Драматург охоче вдається до цього заходу, вводячи поряд з ліричними, комедійні сцени: п‘яні ченці Симеон і Фока та змучена Меланка. Це чергування базується, з одного боку, на згаданому принципі контрастного зіставлення “високого" і “буденнонизького", а з другого - на врахуванні психології глядача, на бажанні не перевантажувати видовище однотонними, трагічними чи патетичними сценами.