Неоромантизм

З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

Член РУП.

1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

1917 — один із засновників Української Центральної ради.

1917 — один із засновників і режисерів Українського національного театру, який  відкрив свій сезон постановкою "Пригвождених" В.Винниченка. 

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

1934 — М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.

7 червня 1938 — Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян^[2].

10 листопада 1957 — рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав  ще навчаючись у Харківському реальному  училищі. Друкуватися Вороний почав  у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.^[3] У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності». ^[4]

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних  форм і строфічних побудов. Тяжіння  до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю  до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Вороному належить ряд  мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.

Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Поетичні збірки

• Ліричні поезії (1911)
• В сяйві мрій (1913)

Олександр Олесь

Матеріал з Вікіпедії  — вільної енциклопедії.

Цей термін має  також інші значення. Докладніше —  у статті Кандиба.

Олександр Олесь
Олександр Іванович Кандиба
При народженні:	Олександр Іванович Кандиба
Псевдоніми, криптоніми:	Олександр Олесь
Дата  народження:	23 листопада (5 грудня) 1878
Місце  народження:	, Сумщина, Крига
Дата  смерті:	22 липня 1944 (65 років)
Місце  смерті:	Чехія, Прага
Національність:	українець
Мова творів:	українська
Рід діяльності:	поет, драматург
Роки активності:	1906-1944

Будинок на вулиці Петропавлівській у Сумах, де періодично (1893—1917) жив Олесь

Олекса́ндр Іва́нович  Канди́ба (*23 листопада (5 грудня) 1878, Крига, Сумщина — †22 липня 1944, Прага, Чехія) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь.

Зміст   [сховати]  1 Життєпис 2 Твори Олександра Олеся 3 Література 4 Посилання

[ред.]Життєпис

Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 4 грудня 1878 року в м. Білопілля в Лебединськім повіті Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім'ї. Дід по матері орендував маєток у селі Верхосулі, де провів молоді роки Олесь. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Сашкові було 11 років.

Мати Олександра з трьома дітьми повернулася до Білопілля. Виховувала дітей в любові. У чотири роки Сашко вже вмів читати. Незабаром  перед ним почала відкриватися чарівна  поезія Шевченкового «Кобзаря». Тут  Олександр Олесь закінчив початкову  школу й двокласне училище, а  у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші.

Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працює в херсонських степах.

1903 Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту. Опісля працює на Дарницькій скотобійні.

Визначальним фактом у  житті Олександра Олеся стала  поїздка на відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.

Творчість Олеся виразно  поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). Від 1909 року Олесь позначає обкладинки своїх книжок спершу з варіянтами (Кн. ІІ, Т. ІІІ), а від «Драматичних етюдів» послідовно використовує позначення «Кн.» плюс римська цифра, яка відповідає порядковому номеру збірки.

У 1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся.

За 1907–1918 рр. поет створив  шість книг: «З журбою радість обнялась» (1907). Становлення поета припадає на часи революційного піднесення визвольного  руху. За сприяння відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора, на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького у 1907 р. виходить його збірка поезій «З журбою радість обнялась» під псевдонімом Олександр Олесь. Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань. книжка «Драматичні етюди» (Кн. IV, 1914).

1909 року вийшла друком збірка «Будь мечем моїм!..» (1909, авторська назва була знята цензурою, тому книжка вийшла під заголовком «Поезії. Кн. ІІ»). 1911-го — третя збірка «Книжка третя».

Подорож Гуцульщиною у 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в с. Криворівня, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. «Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття... Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. Тоді ж, 1912 року, О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І. Франком (який справив на нього «надзвичайно файне враження»), з В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським.

У 1913 р. Олександр Олесь  побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов'язану із зображенням морських пейзажів. Поет радісно зустрів повалення самодержавства. Він, як і всі прогресивні діячі, гостро відчував національне поневолення народу. В «Юнацькій пісні» (1915), присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:

Земля розступилась! І з  праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани  міцні,

І слізьми співають щасливі  пісні.

У 1917 р Олександр Олесь  видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника. Р. 1917», наснажений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів циклі схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому аж не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи.

Після більшовицького жовтневого перевороту Олесь опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Після еміграції за кордон оселяється і періодично живе вБудапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною:

Душа розірвана, як рана...

Бальзам далеко так, як сонце,

А сонце, сонце, як і щастя,

Там, там, лише в краю коханім.

(«В вигнанні дні течуть, як сльози»)

Він також слідкує за літературними  процесами в радянській Україні. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь  відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

Поет хоче відвести душу в  сивій давнині, він багато пише про  міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київську Русь. Певне, ця тема була навіяна кривавою громадянською  війною в Україні (так з'являється  збірка «Минуле України в піснях», видана 1930 р. у Львові).

Поета-вигнанця хвилюють жахливі  вісті про голодомор 1933 р. в Україні, про арешти і розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем — письменникомАнтоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми «Земля обітована».

Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. Гітлер розчленовує  Чехо-Словаччину, яка прихистила поета. Угорські фашисти в крові затопили проголошену державність Карпатської  України. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега — активного учасника руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

У 2010 році в м. Білопіллі  було встановлено пам'ятник Олександру Олесю.

[ред.]Твори Олександра Олеся

Основні твори: збірка «З журбою радість обнялась», «Княжа Україна», драматична поема, «Ніч на полонині», драматичний  етюд «По дорозі в Казку».

Мотиви лірики Олександра Олеся

Олександр Олесь (Олександр  Іванович Кандиба) належить до покоління  письменників, які з'явилися в  українській літературі на початку XX століття, коли ще жили і творили  Франко, Коцюбинський і Леся Українка. Інтелігенція того часу вітала в особі  поета надійну творчу силу, визнала  в ньому щирого і ніжного лірика. Життєвий шлях поета складався нелегко, багато років йому довелося провести у вигнанні, сумуючи за рідним краєм, за Україною. 
 
У 1907 році в Петербурзі Олесь видає свою першу збірку віршів «З журбою радість обнялись», в якій виявив себе глибоким ліриком. 
 
Високо оцінив цю збірку І. Франко, який писав: «Весною дише від сих віршів. Поступає молода сила, в якій уже тепер можна привітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний його віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». 
 
Тематичні обрії поезій О. Олеся досить широкі: в них звучить відгомін першої російської революції 1905 року, на яку він покладав великі надії, гордість за повсталий на боротьбу народ: 
 
«Вони — обідрані, розбуті, 
 
Сліпі, голодні і ниці, 
 
В кайдани, в сталь міцну закуті, 
 
В кривавих ранах і в ярмі — 
 
Сьогодні більше не раби: 
 
Лунають гасла боротьби! 
 
Революція символізує прихід нового, світлого дня, який поет радісно вітає: Сонце на обрії рано встає, Браття, вставайте, Сонце стрівайте: Ранок встає. Але революція захлинулася в крові і муках репресій, чорносотенних погромів, у масових стратах і засланнях. 
 
В еміграції Олесь видав кілька збірок поезій: «Чужиною», «Кому повім печаль свою», «Княжі часи». В них переважають настрої самотності і приреченості, туги за Батьківщиною. 
 
Хто в час пожежі край свій кине, 
 
Як Баюн, в чужину втече, 
 
Того весь вік вогонь пече 
 
І проклін рідної країни. 
 
Поетичний літопис, створений Олександром Олесем на чужині, — це історія мук і сліз, жалю за рідною стороною. Сумне життя на чужині, нестерпний біль і втрати знову повертають думку до того, про що мріялось і що не збулося. А не збулося саме життя. У поета вихоплюється трагічний зойк: «Як жити хочеться! Несказанно, безмірно!» Не нажився, не надивився на красу світу, не напився нектару з келиха краси поет. Його доля — це страждання: 
 
Я все життя горів на вогнищі людському, 
 
Я все життя неначе був розп'ятий 
 
За злочин чийсь на вічному хресті. 
 
Ряд сатиричних творів Олеся не був надрукований в українських емігрантських часописах. Але їх помітили на Радянській Україні. У 1923 році на Україні було видано збірку поезій «Емігрантська переписка». В останній рік життя поет публікує «Алфавіт віршами, написаними для сина», — милу, жартівливу, веселу абетку, болісні вірші — жаль про життя, що минає, наче сон, про величний Дніпро, про радість єднання душі людської з природою: 
 
Коли самі ви лишитесь, 
 
Один, покинутий, забутий, 
 
І стане круком світ увесь, 
 
А небо келихом отрути, — 
 
Не все ще втрачено для вас, 
 
Ще ліки є на ваші рани... 
 
Ідуть туди, де в ранній час 
 
Встають, як привиди, тумани. 
 
Талановита поезія Олександра Олеся, його переклади, драматичні твори сьогодні повертаються до читача, виходять все повнішими обсягами і більшими тиражами. Багато його віршів, у яких звучить гімн життю, весні, коханню, що оновлює і підносить душу людини, давно стали народними піснями. До творчості Олеся звертаються і вчені, і дослідники, і прості читачі, яких хвилює чарівне слово поета. 
 
Олександр Олесь повертається до нас з чужини піснею, яку Україна щиро вітає любов'ю, квітами, визнанням. Поезії митця навчають і навчатимуть українців берегти, любити і цінувати свою землю. Лірика О. Олеся вірно служить ідеалам добра, людяності, миру. 
 
Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, 
 
Тільки той віддав всю душу, 
 
Все, що зміг, народу. 
 
Олександр Олесь двома потужними струменями своєї творчості — інтимним і громадським — швидко завоював прихильність серед народу. Його лірика хвилювала людей, підносила, кликала до любові, сонця і свободи. Чемно і зворушливо для всіх поколінь звучить музика «Чарівночі» ця пісня давно вже стала народною: 
 
Сміються, плачуть солов'ї 
 
І б'ють у груди: 
 
«Цілуй, цілуй, цілуй її — 
 
Знов молодить не буде». 
 
Сьогодні ми причетні до третього повернення О. Олеся на Україну і сподіваємося, що назавжди. Адже над усе в світі любив поет свою Батьківщину і навіть умираючи благав: 
 
О принесіть як не надію 
 
То крихту рідної землі: 
 
Я притулю до уст її 
 
І так застигну, так зомлію... 
 
Мотиви лірики Олександра Олеся 
 
Пророчою виявилась муза Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась...». Назвою першої збірки поезій вона провістила драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Журба прослалась чорним рушником на довгі роки чужини. І тільки зрідка впліталися в неї червоні нитки радощів і надій. Та драматизм його життя був посилений трагічними подіями 1917 року. А муза залишалася безжальною; вимагаючи повного вжиття в те, що радувало і що печалило серце. 
 
Журба і радість —- ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — переплелися не лише в першій збірці поета, а стали основою всієї лірики Олександра Олеся. Сяйво його журби і радості розлилось тоді, коли зеніту сягало слово І. Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У літературний процес він увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи і долі рідного краю, поет надії і віри. 
 
Які ж основні мотиви лірики Олександра Олеся? 
 
В ранніх віршах («Моє благання») поет осмислює «чесний шлях» у житті й літературі: 
 
О Боже мій милий! 
 
Пошли мені розум! 
 
Пошли мені серце, пошли мені душу, 
 
Щоб добре любила і коїть не вміла 
 
Ніякого зла! 
 
Стилізовані ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною спрямованістю. - Глибоке переосмислення долі української мови та літератури відбулося в 1903 році, коли Олесь, студент Харківського ветеринарного інституту, приїхав до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському. Поезії з диптиха «З пісень молодості», відшліфовані після поїздки до Полтави, несли в собі журбу і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі: 
 
Парубоцькі літа — то бурхливий потік, 
 
Не страшні їм ні кручі, ні гори. 
 
Для них, повних замірів, мрій і думок, 
 
По коліна глибоке є море. 
 
Ставлення до молодого Олеся не було однозначним: одні його називали чистим ліриком, інші — поетом громадського звучання. 
 
Оцінка X. Алчевської була досить високою: «Олесь — український Гейне». І це справді так. Поет оволодів умами, він став володарем дум покоління, що готувало революцію 1917 року. 
 
Талант Олександра Олеся розвивався по висхідній. Одна за одною виходять його збірки. І хоч багато його віршів переповнені загадковими ритмами, на них відбились пошуки неокласиків і символістів. Весною дихало від його віршів, спорідненістю живої природи і пошуків людської душі. Поетові властиве Шевченкове здивування «божим світом». 
 
Олесь створює цілу низку пейзажних віршів, і вони, пейзажі, в нього неповторні: 
 
Море і море! Блакить і блакить... 
 
Крил мені, крил, щоб туди полетіть? 
 
Багато уваги в стилі Шевченка молодий лірик приділяє рідному краю: 
 
Моя Україно прекрасна... 
 
В доробку письменника багато віршів про роль і місце поета І в житті суспільства. Так, у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» І поет висловлює побажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову «...в таку страшну годину...». Поет нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, всього людства. 
 
В роки реакції в багатьох поезіях Олеся відчутне розчарування і пафос протесту: 
 
А де нема любові і страждання, 
 
Там не живе, не б'ється і життя... 
 
І саме в цей час Олесь бере на себе функції поета — пророка, проводиря народу. 
 
З пафосним піднесенням зустрів Олесь революцію 1917 року, та хмільна романтика незабаром перейшла в зневіру, страх перед марно пролитою кров'ю. З звертаючись в ці дні до найвищого для нього літературного авторитета, Т. Шевченка, Олесь просить підказати, як утвердити в розтерзаному громадянською війною краї ідеали найвищої справедливості: 
 
Чому тепер тебе немає, 
 
В ці дні безладдя і негод, 
 
Коли над кручами блукає 
 
Війною змучений народ. 
 
Не сприйнявши більшовицькі ідеали, Олесь 1919 року виїздить за кордон. У віршах, написаних за межами Вітчизни, поет оплакує свою долю, боляче реагує на будь-які порушення прав людини на рідній землі. На чужині він живе Україною, марить рідною землею, до останніх днів вважає себе сином України, сподівається на повернення. 
 
Чужина для нього — могила, чужина — труна. Вірші останніх років позначені філософічністю, що спираються на мужність прожитих років. Захоплений вихром життєвих колізій, на схилі свого віку Олесь намагається не згаяти відведеного йому долею часу та й інших повчає не марнувати безцільно жодної миті.