Неоромантизм

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ - ідейно-художній аналіз новели М.Коцюбинського 

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

План 
1. Життєвий і творчий шлях. 
2. Літературна діяльність. 
3. «Fata morgana». 
4. Новели 1906–1912 років. 
5. «Intermezzo». 
6. «Тіні забутих предків». 
7. «Коні не винні». 
8. Своєрідність художнього стилю. 
9. «Золотий посів на вселюдському полі». 
10. Список рекомендованої літератури. 

 
  
У 1901 році в статті «З останніх десятиліть XIX віку» Іван Франко ставить Михайла  Коцюбинського на перше місце  серед українських новелістів, підкреслюючи своєрідність і новаторство письменника, твори якого, малюючи образи не торканих досі українським пером околиць  і відносин, «дають нам разом із тим високе естетичне вдоволення як твори справжнього таланту  і як випливи симпатичної і  високо розвитої душі». 
Коцюбинський у своїх творах відобразив страждання уярмленого народу, його боротьбу за свої соціальні й національні права. Реалістичні, гідні подиву за тонкістю й красою соціально-психологічні повісті й новели Коцюбинського – найвище досягнення української прози кінця XIX – початку XX ст., цінний внесок у скарбницю світової літератури.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ  ШЛЯХ 
«На багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року в місті Вінниці, що розкинулось на мальовничих берегах Південного Бугу, Батько письменника, дрібний урядовець, не бажаючи терпіти утиски й несправедливості з боку царських чиновників, змушений був часто переїжджати з місця на місце, шукаючи роботи. Разом з ним переїжджала й родина. «Дитячий вік мій (до 7 літ), — пише Коцюбинський, — пройшов у м. Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі». 
Тут народилася й розвинулася його велика любов до природи й людей, тут виникло його захоплення культурними традиціями й історичними подіями рідного краю. Прекрасне Поділля було першою життєвою школою Коцюбинського. Ще підлітком майбутній письменник ходив на ярмарок слухати лірників, яких було на Поділлі чимало. Зачарований красою народних пісень, Михайлик з дев'яти років сам починає творити пісні на взірець народних. 
Неабияку роль у розвитку таланту Коцюбинського відіграла його мати Ликера Максимівна, яка була людиною «з складною, тонкою і глибокою душевною організацією», як згадує сам письменник. Мати любила мистецтво, зокрема літературу, і цю любов передала й своєму синові. В особі матері він знайшов ніжного друга й доброго літературного порадника. 
Початкову освіту Коцюбинський одержав у містечку Бар. Потім навчався в Шаргородському духовному училищі (1876–1880). Широкі знання з літератури, філософії, природничих наук Коцюбинський здобув самотужки, наполегливою самоосвітою. Серед авторів, твори яких юнак «ковтав десятками», як сам він пише в автобіографічному листі, найбільше враження справили на нього Марко Вовчок і Тарас Шевченко. Вже тоді Коцюбинський почав складати вірші й писати повісті. 
Під впливом життя і прочитаних легальних і нелегальних книжок починають формуватися його погляди, виникає захоплення ідеями демократії. Цьому сприяло і кількамісячне перебування Коцюбинського на початку 80-х років у Кам'янці-Подільському, його знайомство з народовольцями – членами підпільних гуртків. 
Матеріальні нестатки й нещастя, які впали на родину (батько втратив роботу, мати осліпла), не дали змоги талановитому юнакові продовжувати навчання і здійснити мрію про вступ до університету. Турбота про сім'ю лягла на його плечі. 
В 1882 році у Вінниці Коцюбинський згуртовує навколо себе передову молодь. Він організовує гурток, учасники якого вели запальні розмови про долю народу, про шляхи боротьби за соціальну справедливість, читали заборонену літературу. Недарма 18 квітня 1883 року жандарми роблять перший обшук на квартирі Коцюбинського, а після другого обшуку (1884) над ним встановлюється негласний нагляд поліції. 
«Літературі я відданий цілою душею». Початок літературної діяльності Коцюбинського припадає на 80-ті роки. У цей час з-під його пера виходять оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21 грудня, на введеніе», «Дядько та тітка» й інші. 
Від першої проби пера і майже до кінця свого життя Коцюбинський не міг повністю віддатися творчій праці, хоч літературі був «відданий цілою душею». Вже будучи відомим письменником, він з болем у серці зізнався: «Та найбільша драма мого життя — це неможливість присвятити себе цілком літературі, бо вона... не тільки не забезпечує матеріально, а потребує ще видатків». Молодого митця вабила праця вчителя, яка давала можливість спілкуватися з людьми, поширювати передові ідеї серед народу. 
У 1891 році він складає іспит на звання народного вчителя і їде в село Лопатинці (тепер Шаргородського району на Вінниччині). Працю домашнього вчителя Коцюбинський поєднує з глибоким вивченням життя трудящих, збиранням усної народної творчості. З села письменник виніс сильні враження, які він втілив у художніх творах. В оповіданнях «Харитя», «Ялинка», повісті «На віру», написаних у Лопатинцях, Коцюбинський малює картини народного лиха, висловлює глибоке співчуття знедоленим. 
Поліцейські не випускали молодого вчителя і письменника з-під пильного нагляду, категорично заявляючи, що він шкідливо впливає на своїх учнів. При цьому вони мали на увазі й розмови Коцюбинського з селянами, його близькі стосунки з ними. 
Це змушувало Михайла Коцюбинського шукати іншої роботи. У 1892 році йому вдалося влаштуватись на посаду члена урядової філоксерної комісії, яка вела боротьбу з шкідником винограду на території Молдавії і Криму (1892–1897). Це дало можливість письменнику, як він сам зазначає, «добре пізнати край, а також звичаї і мову тих народів, які заселяють його». Так виникли оповідання з життя молдаван і татар «Для загального добра», «На камені», «Під мінаретами». 
Переконавшись, що роботою у філоксерній комісії він не принесе користі народові, Коцюбинський 1897 року влаштовується у житомирській газеті «Волынь», де редагує відділ хроніки і друкує ряд нарисів під загальною назвою «Свет и тени русской жизни». 
Українцям, писав він, і кожному народові належить «якнайширше і найповніше розвивати свою духовну сутність а, паралельно своєму культурному росту, поступово удосконалювати знаряддя своєї думки – мову, в якій, наче в дзеркалі, відображається і історія, і світогляд, і характер даного народу» («К полемике о самостоятельности малорусского яаыка»). 
Ідеєю справжнього гуманізму, любов'ю до поневолених народів пройнятий і. його цикл публіцистичних статей «Свет и тени русской жизни». М. Коцюбинський порушує важливі проблеми освіти і виховання, охорони здоров'я, самого існування малочисельних народів і народностей Російської імперії. Так, наприклад, говорячи про навчання якутських дітей, письменник цілком резонно зауважує: «Самым подходящим учебником был бы учебник, составленный по-якутски, но хотя вопрос о нем поднимался уже несколько раз, однако до сих пор обучение производится по старым русским пособиям. В этом вопросе вполне проявилось бюрократическое отношение нашей администрации, подгоняющей все под один шаблон і мало сообразующей свои мероприятия с местными условиями». 
Письменник-інтернаціоналіст виступав проти денаціоналізації народів і народностей Півночі, Далекого Сходу, Середньої Азії, яку наполегливо проводив царизм. Коцюбинський справедливо вважав, що «только поднятием туземной культуры, а не навязыванием своей, хотя бы и высшей, можно добиться развития инородцев, чтобы они, как губка влагу, могли воспринять плоды общеевропейской цивилизации». 
Про глибокі інтернаціональні переконання Коцюбинського свідчить і його лист, написаний 8 червня 1898 року до класика грузинської літератури Іллі Чавчавадзе. Український письменник висловлює свою любов до народу Грузії, її чарівної природи, до прогресивних діячів грузинської літератури, які борються за визволення трудящих. Згадавши на початку листа полум’яні рядки Шевченкового «Кавказу», Коцюбинський висловлює тверду віру в безсмертя визвольних прагнень народів царської Росії: «Так, велике серце Прометея, який здобув для людськості божественну іскру, не лякаючись кари хижої сили, не розбито дощенту, воно оживає в грудях поетів-патріотів, бійців за долю народу, до яких належите й Ви...» 
Світлими сторінками життя Коцюбинського була його дружба з І. Франком, з яким він познайомився 1890 року у Львові, особисті контакти в Житомирі з російським прогресивним письменником Г. Мачтетом – автором пісні «Замучен тяжелой неволей» – та багатьма іншими українськими і російськими письменниками. 
У 1898 році Коцюбинський оселяється на постійне проживання в Чернігові, звідки була його дружина Віра Устимівна Дейша. Це була освічена, передова людина, щирий друг і порадник письменника, в. його творчих і громадських справах. 
У 1899 році виходить у Львові перша збірка оповідань М. Коцюбинського «У путах шайтана», а в 1900 році друга – «По-людському». 
На початку XX століття Коцюбинський починає працювати над своїм найкращим твором — повістю «Fata morgana», першу частину якої завершує в 1903 році. Цього ж року він створює ліричний цикл у прозі «З глибини», в якому закликає письменників своїм словом сприяти визволенню України з колоніального ярма, «щоб ніхто не спав, щоб усі прокинулись». 
«Або поляжемо, або переможемо». Вболівання за долю народу, шукання реальних шляхів визволення трудящих приводить Коцюбинського до думки про необхідність боротьби. Цьому сприяло й те, що під час служби у Чернігівській земській управі (1898—1910) він близько зійшовся з багатьма передовими людьми, зокрема з учасниками визвольного руху. 
Автор «Fata morgana» був одним з організаторів та ідейних наставників прогресивних сил української літератури. У 1903 році він бере участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, яке перетворилося в демонстрацію проти заборони царським урядом української мови. Коцюбинський високо цінив автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки» за реалізм і народність його творів, широке використання фольклору, гуманне ставлення до простого люду. 
На початку XX століття Коцюбинський листується з багатьма українськими і російськими письменниками — Іваном Франком, Панасом Мирним, Іваном Нечуєм-Левицьким, Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Ольгою Кобилянською, Володимиром Короленком. У 1903 році Михайло Михайлович посилає перший том своїх творів А. Чехову, М. Горькому, В. Короленкові — видатним російським письменникам, яких він найбільше любив. 
Ідеалом Коцюбинського була література сильного соціального звучання, широкої тематики, яскравих образів. У листах до Панаса Мирного він закликає розширювати сфери творчості, зображувати «інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний...». Читач має право, пише він в іншому листі, сподіватися від рідної літератури «вірного малюнку різних сторін життя усіх», а не однієї якоїсь «верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.». 
Коцюбинський бере активну участь у революції 1905–1907 років як громадський діяч і письменник. Так, у січні 1905 року він виступав на зборах Чернігівської громадської бібліотеки з промовою, в якій вимагає скасувати заборону на твори О. Герцена, М. Чернишевського та інших революційно-демократичних письменників. Митець поділяв прогресивні ідеї про роль робітничого класу в революції, про солідарність і спільну боротьбу трудящих різних націй проти царату. З грудня 1905 року Коцюбинський писав: «Усі, без різниці національності, скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога». Письменник зрозумів тактичний хід царя, який маніфестом 17 жовтня 1905 року прагнув ввести в оману народ. Вітаючи революцію, Коцюбинський сподівався на перемогу трудящих у загальному збройному повстанні, «яке змете весь старий політичний лад». 
У період найвищого революційного піднесення – 12 грудня 1905 року – в листі до великого Каменяра Коцюбинський відкриває свої найзаповітніші прагнення, несхитні переконання борця: «У нас всі сподіваються лише смертельного бою, в якому або поляжемо, або переможемо». 
Незважаючи на переслідування з боку уряду, письменник не поступився своїми переконаннями і в період реакції, коли значна частина інтелігенції скотилася в болото містики і порнографії, проголосила безідейність своїм прапором. У рефераті «Іван Франко» (1908), прочитаному на зборах «Просвіти», Коцюбинський висловлює свої погляди на призначення мистецтва в суспільному житті. Він малює образ письменника-борця, у якого «нема шовінізму», який заперечує національну ворожнечу, має «велику віру в людей» і в «світлу будучність для нашої землі». Слідом за І. Франком Коцюбинський висловлює тверду впевненість, що «прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя». 
В епоху реакції. Після поразки революції 1905—1907 років Коцюбинський продовжує роботу над другою частиною повісті «Fata morgana», створює новели «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Коні не винні». 
Важкі умови праці, службові неприємності, матеріальні нестатки, переслідування з боку жандармів — все це підірвало здоров'я письменника-гуманіста. На початку 1909 року лікарі запропонували йому виїхати на лікування до Італії. Прагнучи зустрітись і особисто познайомитися з Горьким, Коцюбинський звернувся до В. Короленка з проханням дати йому рекомендаційного листа. Короленко відрекомендував Михайла Михайловича Горькому як «талановитого українського письменника». 
Обох письменників з першої ж зустрічі зв'язало почуття взаємної поваги й щирої дружби. Пізніше про цей перший приїзд Коцюбинського на о. Капрі Горький згадував: «Він був одним із тих незвичайних людей, що при першій же зустрічі з ними викликають благосне почуття задоволення: саме цю людину ти давно ждав, саме для неї у, тебе є якісь особливі думки!». 
І справді, Коцюбинський був щирий і простий у взаєминах з людьми, мав лагідний характер, привабливу зовнішність, був людиною, високої культури і незвичайної доброти. Змістовною і прекрасною була дружба Коцюбинського з Горьким. У цій дружбі багато спільних, точок: і любов до людини, любов до пригноблених і ненависть до цвілі міщанської, до російського царату. 
На Капрі письменник написав новели «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні». Ці твори він обговорював з Горьким. 
Багато зробив Горький у справі видання і популяризації творів Коцюбинського серед російських читачів. З ініціативи Горького видавництво «Знание» випустило в 1910—1914 роках три томи творів Коцюбинського в російських перекладах. 
Спільність ідеалів, близькість естетичних поглядів виявилися і в ідейно-тематичній спорідненості ряду творів великих митців. Так, у повістях «Літо» Горького і «Fata morgana» Коцюбинського утверджується віра в неминучу перемогу трудящих. В обох повістях головним героєм є людина-борець, що мужньо виступає проти існуючого ладу. 
Хвала життю. Михайло Михайлович Коцюбинський мав багато творчих задумів, наполегливо працював, незважаючи на тяжку хворобу серця. У цьому виявлялося почуття його великої відповідальності за долю української літератури. Письменник піклувався про виховання молодих літераторів. У себе на квартирі Коцюбинський проводив літературні «суботи», на яких збиралася талановита молодь. Ці «суботи» відвідували Павло Тичина, Василь Блакитний (Елланський), які з любов'ю називали Михайла Михайловича своїм літературним учителем. 
«На одній із «субот», – згадує Тичина, — коли я прочитав свого вірша, він назвав мене поетом, це мене піднесло, обнадіяло, надало багато сил нових і заохотило до роботи над собою...» 
Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу. З ніжністю і теплотою описує він старого сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи же знають спочинку» («На острові»). 
В останні роки свого життя Коцюбинський мріяв написати твори про «навіки овіяного славою» народного месника Устима Кармелюка, легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша. 
В 1911–1912 роках письменник кілька разів побував у гуцульському хеті Криварівні, де зустрічався з Іваном Франком, Лесею Українкою, етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком, захопився побутом гуцулів, їх фольклором, чарівною природою Карпат. Все це зумовило появу чудової романтичної повісті «Тіні забутих предків». 
Образ Коцюбинського — людини й письменника знайшов художнє втілення у поетичних творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, у повісті Л.Смілянського «Михайло Коцюбинський» (1959). 
Реалістичний твір Смілянського, написаний на основі дійсних фактів, доповнює і розширює нашу уяву про останні роки життя і творчості великого Сонцепоклонника (1908–1913), певною мірою розкриває його творчу лабораторію. Це був період, коли, незважаючи на складні суспільні обставини епохи реакції, різке погіршення стану здоров'я, письменник досяг вершин художньої майстерності в жанрі соціально-психологічної новели і повісті. 
Повість Л. Смілянського — переконлива художня розповідь про боротьбу Коцюбинського за соціальну актуальність і майстерність української літератури, про його глибоку повагу до Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, етнографа і фольклориста Володимира Гнатюка, мужнього охоронця прав знедолених Володимира Короленка та інших прогресивних діячів української і російської культури. 
У повісті «Михайло Коцюбинський» відтворено психологію і побут гуцулів, неповторну красу Карпат, атмосферу, в якій народжувався задум, творилися «Тіні забутих предків». 
Заслуга Смілянського бачиться і в тому, що він зумів глибоко проникнути в духовний світ письменника-гуманіста, серце якого було відкрите для людського горя, як квітка для роси. 
Коцюбинський глибоко любив життя, вірив у перемогу краси і добра над потворністю і злом. «Не раз, вдячно дивлячись на сірі скелі Капрі, — писав Горький, — багато вдягнеш пишною зеленню трав та квітів, він говорив: 
— Яка сила життя! Ми звикли до цього і не помічаємо перемоги живого над мертвим, дійового над інертним, і ми ніби не знаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас. Ми повинні б усміхатись світові дружньо. 
Якщо Іванові Франку письменник-гуманіст нагадував пшеницю, корінь і стебло якої умирають лише тоді, коли визріває зерно, то Коцюбинському він уявлявся в образі субтропічної квітки агави, «що тільки раз розцвітав квіткою смерті». 
У 1912 році хвороба Коцюбинського різко загострилася. 25 квітня 1913 року обірвалося його життя. У демократичній пресі були надруковані некрологи, які свідчили, що народ знав і любив Коцюбинського. 
Царський уряд заборонив влаштовувати громадський похорон письменника. У промові, виголошеній депутатом Г.І. Петровським у Державній думі, говорилося про заборону як про най ганебніший факт насильницької царської політики: «...Політика гноблення і переслідування народностей, серед них і російської, а надто слов'янських народностей, здається, така багата на всі відомі факти, що не потребує особливих ілюстрацій. Усе ж... наведу ще один цікавий приклад — похорон Коцюбинського в Чернігові. Ректор семінарії заборонив семінаристам співати на похороні. Поліцмейстер, з'явившись до церкви, оголосив, що не можна нести вінки перед труною...» 
Глибокою любов'ю до Коцюбинського і його творчості пройняті слова великого майстра української прози Панаса Мирного. У статті «Над розкритою домовиною славетного сина України М. М. Коцюбинського» він писав: «Ще один гіркий посміх лихої долі! Ще безмірно важка втрата на нашій широкій Україні! Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх — добрих і лихих — вчинків!» 
Горький прислав з Капрі зворушливу телеграму: «Велику людину втратила Україна, — довго й хороше буде вона пам'ятати її добру роботу». 
З творів письменника, його листів, спогадів людей, які знали Коцюбинського, перед нами постає живий образ людини благородного серця, великого митця. Письменник-патріот, пильний дослідник життя, тонкий майстер художнього слова — таким вимальовується образ Коцюбинського в «Чернігівських сонетах» М. Рильського: 
Глибоким зором і пером тонким  
Він слугував народові своєму,  
Боліючи душею разом з ним. 

 
ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ 
Михайло Коцюбинський почав свій творчий шлях у 80-х роках XIX століття, коли була відбита революційна хвиля першого покоління народників і настали часи реакції. 
Художня проза до виступу Коцюбинського мала значні надбання в українській літературі: широкої популярності серед народу набули оповідання Марка Вовчка, повісті Івана Нечуя-Левицького, вийшли з друку такі видатні твори, як соціальний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880) Панаса Мирного та Івана Білика, повість Івана Франка з життя робітників «Борислав сміється» (1882). 
Літературний дебют Коцюбинського – оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) — свідчить про свідоме прагнення письменника йти шляхом реалізму й народності. Епіграфом до першого розділу твору молодий митець поставив полум'яні рядки Тараса Шевченка «За що, не знаю, називають хатину в гаї тихим раєм?». 
Малюючи село Босівку (назва перегукується з назвою села у поемі Некрасова «Кому на Руси жить хорошо»), що має «здалеку веселий вид», Коцюбинський зосереджує увагу на зображенні тяжкого життя трудового селянства: «...ті зелені розкішні садки, ті низенькі біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської». 
Оповідання «Андрій Соловійко...» написане тоді, коли народники висунули так звану теорію «малих діл», яка зводилася до того, щоб вести культурну роботу серед селянства — організовувати школи, лікарні, видавати книжки для народу тощо. 
Герой оповідання учитель Андрій Соловійко, звертаючись до селян, твердить: «Побачите, що легше буде жити на світі, як освітитесь світом науки!» З позицій загальнолюдського гуманізму молодий письменник закликає тих, «хто хоче й може робити добро людям», звертати увагу на бідних і скривджених («21 грудня, на введеніє»). 
У середині 90-х років, коли на історичну арену вийшов робітничий клас України, Коцюбинський утверджується на позиціях демократизму, набуває нових ознак і його творчий метод — критичний реалізм. Він, кажучи словами Михайла Стельмаха, «виламується» з творчої манери письменників-побутописів і у своїх творах порушує важливі суспільні теми й розробляє їх по-новому. 
Про становлення Коцюбинського як самобутнього майстра художнього слова свідчить оповідання «Ціпов'яз» (1893), в якому відображено соціальні процеси пореформеної доби — зростання сільської буржуазії і обездолення бідноти. Соціальна нерівність ділить людей на два непримиренні табори. Рідні брати Семен і Роман Ворони – головні дійові особи твору — одного роду, та не одного соціального стану. 
Нове в художній манері Коцюбинського виявляється у глибокому проникненні в духовний світ героїв, у розкритті їхньої психології. Так, допитливий розум Семена, його добре серце письменник розкриває за допомогою внутрішніх монологів героя, його роздумів. «Де ж правда?» – свердлить мозок Семена настирлива думка. Він твердо переконаний, що «земля для того, хто коло неї ходить». 
По-новому малює Коцюбинський і картини природи. Вони співзвучні з переживаннями героїв. На початку і в кінці твору сумному настрою Семена відповідає пооране чорне поле. 
В оповіданні показано марність селянських сподівань на милість царя, глибокі соціальні протиріччя між біднотою і сільськими багатіями. Недарма у збудженій уяві Семена виникає картина народного повстання: «...Голодні, зворохоблені лави, повні розпуки й зневір'я, ринуть на багатих, на тих, що то мають грунта необмежені, що не знали досі голоду й холоду». 
Помітним явищем на шляху ідейно-творчого зростання Коцюбинського стало й оповідання «Для загального добра» (1895). В роздумах і переживаннях голови філоксерної комісії Тиховича відтворено розчарування демократичної інтелігенції ліберально-народницькою діяльністю. 
Запроваджена царським урядом система боротьби з шкідником винограду — філоксерою призводила селян до цілковитого розорення. Знищивши заражений виноградник молдаванина Замфіра Нерона, комісія тим самим позбавила його сім'ю єдиного джерела існування. 
З позицій народного демократа письменник показує крах теорії «малих діл», яка в умовах наростання визвольного руху ставала чимраз реакційнішою. 
«Для загального добра» — твір новаторський за ідейним спрямуванням, принципами змалювання героїв, тематикою. «Оповідання се, — писав І. Франко, — веде нас на грунт новий і досі неторканий нашою белетристикою, малює життя селян, молдаван бессарабських...» Письменник з глибоким співчуттям відтворив страждання трудових низів національних меншостей Росії, які терпіли від соціального і національного гноблення. 
У передгрозові дні революції 1905 року Коцюбинський створю є оповідання «Дорогою ціною» (1901), Герої твору Остап і Соломія, які готові дорогою ціною, навіть своїм життям заплатити за волю, є живим втіленням волелюбного характеру українського народу, його мужності і віри в світле майбутнє. Письменниця Наталія Кобринська в листі до Коцюбинського писала, що його Соломія — «то джерело під час спеки», «то завдаток типу жінок, що вміють боронити себе». 
Так підіймався Коцюбинський до вершин художньої творчості, до свого орлиного злету — повісті «Fata morgana». 
  
«FATA MORGANA» 
Історія написання. «Fata morgana» — один з найвидатніших творів української літератури початку XX ст. Письменник працював над повістю довго і наполегливо. Перша частика твору завершена в 1903 році, друга – в 1910. Коцюбинський мав намір написати й третю частину, але хвороба і передчасна смерть обірвали здійснення його грандіозного плану. У листі від 16 січня 1910 року Михайло Михайлович пише В. Гнатюкові: «В останні часи я дуже зайнятий: пишу продовження свого оповідання «Fata morgana». У другій частиш я захоплюю революційні часи, а в третій думаю торкнутися «заспокоєння» села та здичіння його. Тема дуже цікава, не знаю тільки, чи вдасться мені зробити з неї те, що хочу». 
Коцюбинський склав кілька планів твору, написав схему сюжету та конспект першої і другої частин, дав стислу характеристику дійових осіб, зробив замітки для деталізації окремих сцен. Незважаючи на поганий стан здоров'я, вік, як свідчить сам у листі від 6 вересня 1906 року, «їздив на два тижні на Волинь, об'їхав три повіти, зробив кіньми більш як 400 кілометрів». А в 1910 році їздив у Конотоп на суд куркулів, які восени 1905 року у селі Вихвостові вбили 15 селян — активних учасників збройного повстання. 
У Конотопі письменник зустрічався з родичами розстріляних, вивчав акт обвинувачення. Побував Коцюбинський і в селі Вихвостові, де розмовляв з багатьма людьми, свідками трагічних подій 1905 року. Все це допомогло майстрові слова показати в повісті героїв тієї боротьби. Автор «Fata morgana» був кровно зв'язаний з народом, тяжко переживав поразку революції 1905 року, наступ реакції. 
Тема. У повісті «Fata morgana» Коцюбинський відтворив життя і боротьбу українського селянства напередодні і під час революції 1905 року з соціальні права, за землю й волю, за ліквідацію соціальної нерівності в суспільстві. 
Безнадії і суму селян-бідняків у день кривавого самосуду імпонує картина холодної осені: 
«Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні». «Fata morgana» – твір новаторський за змістом і формою. Майстерність побудови повісті полягає у відповідності всіх її художніх компонентів ідейному змісту. Письменник уникнув довгих описів і авторських відступів. Він стисло, часто драматургічними засобами малює картини, сцени, які відтворюють глибокі людські переживання, бурхливі події революційної епохи. Думки і почуття героїв розкриваються через внутрішні монологи, які чергуються з напруженими діалогами і полілогами. 
Головний конфлікт повісті — боротьба трудящих селян під проводом робітника Марка Гущі проти панів, багатіїв за землю і волю. Відповідно до цього письменник згрупував персонажів твору. Один табір становлять селяни-бідняки, очолені Марком Гущею, другий — багатії (Лук'ян Підпара, Максим Мандрика, Гаврило), поміщик панич Льольо, економ Ян. Між цими таборами — середняк Панас Кандзюба, який під час піднесення революції стає на боці бідняків, а в період наступу реакції зраджує їх і перекидається у табір зажерливих глитаїв. 
Коцюбинський стверджує законне право селян на землю, вітає їх справедливі дії, закликає боротись організовано, йти за робітником Марком Гущею. 
Невмирущі герої. Як живі постають перед нами герої повісті. Кожен із них має свою біографію, неповторний характер, поведінку, мову, свої мрії і сподівання. Письменник вклав у них весь жар свого серця, талант великого художника-гуманіста. «Я весь серед своїх героїв, – писав автор повісті в одному з листів, — живу їхнім життям, поділяю їхнє горе і радощі. Розмовляю їхньою мовою і відданий їхнім інтересам». 
Образи, створені Коцюбинським, підкреслює П. Тичина, «таку велику життєстверджуючу силу мають, що вони завжди, як тільки ми доторкаємось до них, новим якимсь невиданим іще вогнем спалахують». У творі діє понад двадцять персонажів. Не всі вони відіграють головну роль, але всі вкарбовуються у нашу пам'ять назавжди. 
Українська література сповнена животрепетних суспільних питань: «Хто винен?», «Що робити?». Герої повісті «Fata morgana» трудящі селяни — пристрасні шукачі соціальної справедливості. Але не знають, як до неї дійти. «Якби прийшов хтось інший, видющий, простягнув руку, показав шлях, — заявляють вони. — А мужик? Що знає мужик? Одна на йому шкура, та й та в латках». 
Марко Гуща. У підготовчих матеріалах Коцюбинський так розкриває біографію і програму героя: «Довго сидів у тюрмі, але коли повернувся на село, він добре знає, чого хоче... Погромами нічого не вдієш, тільки організація і спільна робота поможуть ділу. Говорить в лісі. На мітингах. Читає маніфест і пояснює. По його думці конфіскують, а не руйнують економію; його вибирають управителем. Націоналізація землі». 
Марко Гуща — це нова людина. Він дає читати надійним людям заборонену літературу, поширює листівки, Спочатку на таємних сходках, а в період визвольного піднесення — на мітингах і демонстраціях роз'яснює селянам, як треба боротися за землю і волю, 
Конфіскація поміщицької землі найбільше відповідала інтересам селянства. Селян не задовольняє заклик Хоми Гудзя «зруйнувати насиджені гнізда» панів і порада Панаса Кандзюби почекати «великої милості і справедливості». Зате слова Марка Гущі «ніхто з доброї волі землі не дасть» більшість селян сприймає, бо розуміє, що тільки збройною боротьбою можна здобути для себе волю. 
Ідея організованої боротьби, висловлена робітником Гущею, перемагає стихійні настрої селян і знаходить своє втілення у постанові громади відібрати панську землю та створити в поміщицькому маєтку громадське господарство. 
Незважаючи на могутнє наростання стихійного бунту, який очолює сміливий і вольовий панський наймит Хома Гудзь, Марку Гущі й Прокопу Кандзюбі вдається довести людям, що «не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичі руки складали до бруса брус, до балки балку. І все те мусить тепер служити на користь людям». Від Марка селяни вперше почули найзаповітніше слово про те, що «земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власність. Ниву, освячену працею рук дідів та онуків». 
Марко Гуща уособлює кращі риси робітничого класу, його керівну роль у всенародній боротьбі, безсмертя визвольних прагнень трудящих. 
ІІрокіп Кандзюба. Це — свідомий молодий селянин епохи революції 1905 року. Любов до скривджених і безмежна відданість народним інтересам, проникливий розум і діловитість Прокопа виявляються у його зовнішньому вигляді та мові, вчинках і роздумах (внутрішніх монологах). Так, його «сірі, трохи холодні очі дивились... в себе», рухи були поважні, а слова «міцні та повні, наче добре .зерно». 
Прокіп — чесний селянський демократ, гуманна людина. Його, малоземельного селянина, боляче вражає людське горе, соціальна нерівність і несправедливість. «Бо що свої болі — пусте,— говорить він Гафійці. – Світове горе велике. Він надивився на нього. І вдома, і по світах. Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той шпориш придорожній, затолочені сильним, багатим». 
Прокіп Кандзюба — людина високих моральних принципів. Він любить Гафійку, але знаходить сили, щоб підкорити свої особисті почуття громадським інтересам. Втративши надію мати Гафійку за дружину, Прокіп Кандзюба продовжує разом з нею вести роз'яснювальну роботу, шанує її як товариша по спільній боротьбі. 
У Прокопа гостро розвинене почуття громадського обов'язку. Про це свідчать і його праця, коли він був управителем громадського господарства, і звіт, складений громаді перед смертю. 
Гафійка. Фізична й духовна краса Гафійки Волик розкривається яскравими епітетами, порівняннями, метафорами: «ластівка», «весняна золота бджілка», «туга, здорова, чиста — вона світилася на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно». 
Політична свідомість молодої дівчини, дочки селян-бідняків, зростає під впливом важких умов життя, читання прогресивної літератури, дружби з Марком Гущею. Гафійка усвідомлює, що існуюче суспільство тримається на експлуатації трудящих. 
Глибока і ніжна любов до Марка, скріплена спільними ідеалами, додавала Гафійці сили й гарту. Тяжко переживаючи арешт Марка, дівчина ще завзятіше береться за роботу, активно розповсюджує листівки серед народу, хоче, щоб ідеї боротьби за землю і волю оволоділи найширшими масами селянства. Коли повернувся Марко з тюрми, Гафійка з радістю розповідає йому про зростання громадської свідомості селян: «Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка». З мінилась і сама Гафійка. Марко бачить, що вона стала «якась нова, прозора, старша». 
Дівчина вишиває на прапорі слова «Земля і воля», а під час демонстрації із захопленням дивиться, як розвівається він і згуртовує всіх. 
Гафійка чесна і мужня. Дізнавшись, що готується самосуд над збунтованими селянами, вона повідомляє Марка і рятує його від смерті. 
Це — людина нових справ, ідей і почуттів, нового ідеалу. 
Маланка. Це — жінка-біднячка, в житті і мріях якої відображено долю і жагучі мрії мільйонів безземельних і малоземельних селян. У її спогадах розкривається сирітське дитинство, безрадісна, проведена в наймах і тяжкій роботі молодість. Не принесло Маланці щастя й одруження її з Андрієм Воликом — старим парубком, вічним наймитом. 
У нотатках про неї Коцюбинський писав, що Маланці «само повітря співало: земля, земля, скоро буде земля. Вона готова була на погром, на підпал, на те, щоб прогнати, викурити панів, аби була земля». 
Тяжке життя, робота на інших, на багатих, наклали відбиток на її зовнішність. В Маланки «сухі і чорні руки»; «вся вона мала, суха, чорна». Ці епітети для підкреслення думки повторюються у повісті багато разів. 
Маланка — жінка-трудівниця — над усе любить поле, город, глибоко відчуває красу і музику землі («Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами...»), подих поля відчуває так, як відчуває дитина тепло материнських грудей. Маланка поетизує землю, звертається до неї як до живої, найдорожчої істоти, саме життя не уявляє без неї. «Яка ти розкішна, земле, — думала Маланка. — Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти не добра, що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму...» 
У повісті глибоко розкрито психологію Маланки, різні сторони її життя, відтворено її гарячі мрії — марення про щастя Гафійки, про онуків, про шану від людей, про щасливу трудівницьку долю на власній або доччиній ниві. 
Її боляче вражає соціальна несправедливість, внаслідок якої людина праці позбавлена права на землю: «Котились низом ниви, стелились горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі. Скільки оком охопиш, кінця-краю немає. І навіть не людські, а панські...» Коли була націоналізована панська економія і люди радилися: «що вигідніше, чи поділити землю, чи, може, гуртом оброблять поле, і тоді вже ділити хліб», вона «мало не пробі кричала, щоб швидше ділити». 
Маланка належить до найяскравіших образів жінок-селянок, створених українською і світовою літературою. Вона втілює такі суттєві риси селянина-трудівника, як любов до землі, почуття краси і поезії хліборобської праці. 
З нею — виразницею селянських мрій і сподівань – пов'язана і назва повісті «Fata morgana» — марево, віковічне прагнення трудового селянина мати землю, обробляти її своїми руками, прикрашати власною працею свої ниви, городи, сади. Ця мрія на коротку мить перетворилася у життя і зникла з наступом реакції: «...земля встала проти неї, ворожа, жорстока, збунтувалась і втекла з рук. Як марево, поманила і, як марево, щезла», — такі думки снуються у Маланчиній голові після самосуду. 
Глибокі, часто суперечливі почуття боролися в серці Маланки. Але перемагає трудівницька віра в законне право селян володіти землею. Не знаючи шляхів боротьби за землю і волю, Маланка відчувала, що «прийде щось гарне і перемінить життя. Щось станеться, раптом, не сьогодні, то завтра. Чудо якесь». 
Андрій Волик. Він має прагнення, протилежні Маланчиним. Знедолений селянин, що віддав усю силу роботі на інших, зненавидів землю. Мрією Волика стає «фабрика», яку має відбудувати панич Льольо. Андрій переконаний, що праця на ґуральні принесе щастя. До своїх односельчан — «господарів» він ставиться іронічно, зневажливо. «Та! Велике щастя —латочка землі!.. Крутиться один із одним на своїй скибці, а сам ходить чорний, як земля... а їсть не краще за того, що нічого не має... Хазяї!.. От фабрика, то вже щось інше. Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін — бери гроші...» І щасливу долю Гафійки батько уявляє на фабриці, в її одруженні з якимось апаратчиком чи слюсарем. 
Андрій Волик бере стихійну участь у революції 1905 року, пристає до Хоми Ґудзя і з великою ненавистю громить ґуральню, яку так ідеалізував раніше. Наступ реакції злякав, паралізував його волю, змусив перед стратою просити помилування. Хома Ґудзь. Хома Ґудзь стоїть у ряду таких героїв, як Ярема Галайда, Микола Джеря, Чіпка, котрі уособлюють бунтарський дух пригніченого народу. Він – втілення селянської ненависті до всього, що звалось паном, ненависті, гори якої накопичені віками кріпосницького і буржуазно-поміщицького гніту. В Хоми «не серце, а грудка крові, що скипілась од людської неправди». Вічний наймит, що посивів парубком біля панських волів, Ґудзь не бачив світлої години в житті. «Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина, — говорить він Андрієві Волику. — Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік із худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну». У портреті бунтаря підкреслюються ті риси, які свідчать про його тяжке життя, невгасиму ненависть до панів: «обличчя старої баби, глибоко зоране плугом життя»; «очі каламутні, як вода з милом», в них раз у раз спалахує «зелено-червоний вогник» злості. Ці очі, «якби могли, вони б усе спалили, все спопелили — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем». 
Хома Ґудзь — вольова, рішуча й смілива людина, якій осоружні рабські душі, пасивні люди: «Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить, — говорить він Андрію. — Як запече, як запече — так узяв би в руку довбню та й перебив би усіх. Ходив би від хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить». 
Мета Хоми — знищити все, «де людська кривда гніздо собі звила», щоб залишились тільки «гола земля та ясне сонце». Ненависть, його почуття помсти розкриваються в підпалі панського сіна, в розгромі ґуральні і будинку панича Льольо. Ґудзь знищує кривдою нажите панське добро, діє як стихійний народний месник. 
Своєрідність характеру стихійного бунтаря розкривається за допомогою мови. «Пекучі слова» — «бити й палити!» — він викидав з себе, «як вулкан лаву», «гнав, наче з горба». 
Хома добре знає своїх ворогів (панів, фабрикантів, сільських багатіїв), – хоч і помиляється у методах боротьби з ними. 
Ставлення письменника до цього героя виявляється в художніх засобах. Зіставляючи Андрія і Хому, письменник віддає перевагу останньому, бо в ньому бачить людину-борця. Якщо Андрій «прилип до землі, наче торішній зогнилий листок», то Ґудзь «сидить попліч, наче дуб», що «вріс у землю», а потім «встає, високий, лютий, і йде пшеницею». Він мужньо бореться за правду проти кривди, але не знає, «кудою йти». 
Панас Кандзюба. Коцюбинський вперше в українській літературі створив образ селянина-середняка (Панаса Кандзюби), переконливо розкрив соціальну природу його вчинків і психологічних переживань. У складних умовах соціальної боротьби Панас Кандзюба ще не знає, до кого пристати. Це така людина, яка не знає, куди йти. Багаті на свою сторону кличуть: ти, мовляв, теж хазяїн, тобі нічого з голодранцями робити. А робітники кажуть: багаті тебе обдурять, і нема тобі іншого порятунку, крім як нам допомагати в боротьбі з усіма багатими. 
Панас Кандзюба «сіяв очима нудьгу-питання: кудою йти? де правди шукати? 
Він нікому не вірив. 
— Хіба мужик знає?». Ненависть до панів, бажання одержати відповіді на хвилюючі питання привели його в гурток Прокопа Кандзюби. Під час страйку, який оголосили селяни у жнива, Панас Кандзюба теж хоче «озути пана в постоли», уявляє невмілу і безпорадну постать пана на полі. Проте сам не хоче брати в цьому участі, боїться втратити те, що має, накликати на себе біду. 
У період наступу реакції він без вагань перейшов у лави багачів, взяв участь у самосуді, власноручно убив свого небожа Прокопа Кандзюбу. Страх за власну шкуру родив підлість Панаса Кандзюби. 
Сільські багатії. Українська література XIX століття створила цілу галерею образів сільських глитаїв, визискувачів-фабрикантів. Це пани Польські в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, багач Грицько Супрун з роману Панаса Мирного «Повія», Герасим Калитка і Терентій Пузир у соціальних комедіях І. Тобілевича та ряд інших. 
У нових історичних умовах, збагачений життям і досвідом революції 1905 року, Коцюбинський створив образи сільських багатіїв, які за глибиною розкриття їх психології, яскравості і правдивості зображення не мають рівних в історії літератури XIX століття. Вони виступають у повісті як ворожий трудовому селянству клас, як жорстокі експлуататори. 
Збираючись у Підпари; багачі «міркували, де, що вигідніше продати, хто скільки чого зібрав, хто кого й як піддурив». 
Коцюбинський створює типові характери з яскраво вираженими індивідуальними рисами. Так, сільський староста Максим Скоробагатько, пихатий невіглас, скупий аж до огиди: «Рудий Максим мав звичку згортати з столу всі кришки у жменю та кидати в рот, а після сала облизував пальці. І не тому, що був голодний, а щоб не пропало». 
Все найогидніше — жадібність, жорстокість, експлуататорську суть, підступність і маскування, презирство і ненависть до бідності, страх перед революцією і готовність зубами захищати «своє» добро — з великою художньою силою відтворено в образі багатія Лук'яна Підпари. Це — глитай, експлуататор сільської бідноти. Йому завжди здавалось, що наймити мало працюють, а багато їдять. Зовні Підпара страшний, суворий. А говорив, наче «одраховував гроші». В кожному його слові – образа своїх наймитів. Чорна тінь Підпари, яку він волочив за собою, в декого викликала страх, в інших — ненависть. Так за допомогою художньої деталі окреслюється темна постать багатія. 
В образі Підпари показано запеклого ворога, який зубами відстоює своє майно. Дізнавшись про те, що йде військо, він організовує кривавий самосуд над сільською біднотою. На самосуд приходить, як на свято, в новому жупані. Посилаючись під час вбивства на Бога, Підпара добиває Прокопа Кандзюбу ззаду, виявляючи й тут свою звірячу натуру й підлу душу. 
Багатії вчинили те, що мав зробити наступного ранку прибулий у село каральний загін козаків. Логіка подій доводить, що сільські глитаї — це та сила, на яку спиралася реакція, захищаючи прогнилі опори царату. 
Повість утверджує ідею, що трудове селянство може здобути землю і волю тільки в жорстокій боротьбі проти самодержавства і всіх експлуататорів, в союзі і під проводом робітничого класу. 
Незважаючи на поразку революції, твір звучить оптимістично, пройнятий незламною вірою у світле майбутнє трудового народу. 
Своєрідність стилю і авторської мови. «Fata morgana» — найвищий зразок художньої майстерності письменника, твір, у якому з великою силою виявилися мовні багатства українського народу, невмируща краса його художнього слова. 
Народність мови повісті, її лексики, фразеології, художніх засобів зумовлена тим, що письменник глибоко знав життя селянина-бідняка. Коцюбинський мало говорить від себе. Більшість епізодів у повісті розкрито через розповідь чи думки героїв, їх внутрішні монологи. Митець вдало використовує лексичне багатство народної мови для характеристики своїх персонажів, для показу їх світогляду, їх ставлення до навколишнього світу. Так, наприклад, свою ненависть до панів Хома Ґудзь виявляє не лише в діях, а й у пристрасних лайках: «щоб йому дихати не дало», «щоб його понесло поверх дерева на безголов'я», «щоб він головою наложив». Мрії про життя без гнобителів і визискувачів Андрій Волик висловлює алегоричним прислів'ям: «Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл». Безправність трудового селянства за часів гнобительського ладу виражена народним прислів'ям: «Наша доля така — робім і грудьми, та не будемо людьми». Підпара ж вживає прислів'я, в яких висловлює своє презирство до бідноти. 
Вдається Коцюбинський і до зіставлення героїв з метою відтінити їхні погляди, рівень свідомості і характер: «Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити». 
Характерною особливістю стилю повісті є повтори, що дає змогу письменникові яскраво окреслити індивідуальні риси характеру та поведінки героїв. Так, завдяки епітетам чітко вимальовується образ Прокопа Кандзюби. Лице у нього – спокійне, слова — міцні та повні, рухи — поважні, руки —важкі, запрацьовані. Хома Ґудзь має безвусий, зморщений вид, обличчя його — велике, гаряче, слова — пекучі, сміх — гострий, колючий. Підпара – страшний, суворий, похмурий, очі в нього — глибокі й суворі. 
Для повнішого і яскравішого зображення героїв автор часто вдається до порівнянь: Гафійка — «чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю, звірятко, таке туге, як пружина», «міцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках і ногах, мов золота бджілка». 
Повість багата на синонімічну лексику. Дієслівні синоніми, які письменник часто вживає в новому значенні, допомагають передати глибокі людські переживання, настрої. Сповнений ненависті до панів, Хома Ґудзь не говорить, а «свистить», бо слова, як вітер, вилітали в нього з рота. Радісні почуття Маланки, яка сподівалась одержати землю, письменник передає метафорою: «Всім буде, всім стане, – дзвеніла Маланка». 
Своєю творчістю Коцюбинський сприяв дальшому розвиткові синтаксису української літературної мови. У повісті «Fata morgana» письменник, відповідно до своїх ідейних задумів, користується різними типами речень, різними стилістичними засобами. В уривку «Ідуть дощі...» групою складносурядних речень відтворено страшну картину загальнонародного горя: «Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля і плаче зажурене серце». 
Повторами в запитаннях «Де небо? Де сонце?» передано непереможне прагнення трудящих до світлого й щасливого життя. 
Коцюбинський майстерно володіє художніми засобами розкриття психології героїв: внутрішніми монологами, діалогами і полілогами. Вміє розкрити внутрішній стан героя через зовнішню деталь. Так, білі клавіші рояля в будинку панича Льольо викликають новий прилив ненависті в серці Хоми Ґудзя, який ніколи не бачив цього чудового інструмента в селянській хаті. Повість багата лексикою, словами і термінами, породженими визвольним рухом, розвитком техніки. 
Художня форма повісті, аж до найдрібніших деталей, зумовлена змістом твору, його ідейним спрямуванням. У повісті «Fata morgana» Коцюбинський досяг гармонійної єдності змісту і форми. 
Значення повісті. Утверджуючи право на землю тих, хто її обробляє, повість справляла могутній вплив на народ, готувала його до нових соціальних перетворень. 
«Не дивлячись на те, — підкреслює П. Тичина, — що «Fata morgana» закінчується картиною поразки селянського повстання, вся річ од початку й до кінця великої віри сповнена,— віри в остаточну над ворогами перемогу». 
  
НОВЕЛИ 1906–1912 РОКІВ 
Революція 1905 року вплинула на ідейно-творчий розвиток Коцюбинського. Вона загартувала його волю до боротьби, породила багато літературних задумів. Свідченням цього є новели письменника 1906–1912 років, скеровані проти наступу реакції, що проявилася в усіх сферах суспільного життя. 
В епоху реакції експлуататори мстилися трудящим, які насмілилися піднятися на революцію. Письменник-гуманіст, який мріяв створити літопис добра, в епоху реакції кров'ю свого серця писав літопис народного горя. Він показав, як жорстоко розправлялися експлуататори з селянами за прагнення здобути землю і волю («Intermezzo»), як царські сатрапи мордували і вішали борців за свободу («Persona grata», «Подарунок на іменини»). 
В епоху батога і шибениці Коцюбинський закликає до нової боротьби проти царату, який виступає в образі «Зла», що сидить, як павук, на верху велетенської драбини. В образах ката Лазаря («Persona grata»), чорносотенців («Він іде»), околодочного надзирателя Зайчика («Подарунок на іменини»), зрадників революції Івана і Марії («В дорозі») показано жорстокість і крайнє моральне спустошення вірних царських слуг, їх ворожу народові суть. 
Ворогам народу протиставлені світлі в своїх помислах, величні у подвигах борці за волю, які мужньо йшли на страту і перед смертю говорили гарні сердечні слова. Це — світла, як сонце («ясна плямка серед чорної купи»), тендітна дівчина-революціонерка («Persona grata»), несхитний юнак, готовий піти за народну справу «на смерть з піднятим чолом і чистим серцем» («Невідомий»), товариш Кирило, що переміг вагання й егоїстичні почуття, залишився вірним великій справі визвольної боротьби («В дорозі»). 
«В дорозі». Ця новела (1907) — глибокий психологічний етюд, аналіз діалектики переживань молодого месника Кирила. Уяву про героя дає його лаконічний портрет: «Високий, стрункий, білявий, блакитні очі, притомлені трохи; темна сорочка, широкий пояс — такий приїхав він в город» (II, 256). «Притомлені» очі промовляють про його участь у гарячій і тривожній атмосфері революції 1905 року, яку «носив Кирило з собою, як квітка запах» (II, 256). 
Кирило безмежно відданий справі боротьби за свободу народу. Про це свідчать його хвилювання, думки, якими він живе в місті, чекаючи листа — заклику до нової боротьби. Під час вимушеного відпочинку в його духовний світ бурхливо зривається природа: «Се була оргія квітів і трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорів, пахощів, форм» (II, 263). Кирило — багатообдарована натура. Він любить людей, тонко відчуває навколишній світ, «красу природи і її спокій пив хтиво, як спраглий воду...» (II, 261). В природі його особливо хвилюють картини, які нагадують боротьбу в суспільстві. Кирила «займали хмари — ся неспокійна небесна людність... вічно жива, вічно бурхлива. Часом займались там бучі, народні повстання. Мчали обурені юрми, чорні од гніву, грізні, з риком, з громом рушниць, з вогнями бомб...» (II, 260). 
Природно, що Кирила, двадцятирічного юнака, захопила принадність дівчини Усті. Так кількома яскравими штрихами вимальовується психологічний злам в душі Кирила. Його душа стає ареною боротьби двох «я» — егоїстичного і «я» — невгамовного, справжнього. «Я» егоїстичне нашіптує йому думку про те, що життя коротке, що треба взяти від нього всі принадні розкоші: «Я» справжнє поступово ніби здавало свої позиції, іноді промовляло йому – «зрадник», нагадувало, що Кирило мусить думати не про себе, а про народ. 
Якщо в перші дні перебування в новому місті Кирило з нетерпінням чекав листа, то, віддавшись єднанню з природою, коханню до дівчини, він уже не питав про лист, став ніби іншою людиною. Кирило хоче переконати себе, що «має право. Право на повне життя... Право двадцяти літ... Право одного життя, що не повториться більше. Хто заборонить?.. Хто може згасити його «я»?.. Він не оддасть їм всього... він має право й собі щось лишити...» (II, 264). 
Другий психологічний злам у душі Кирила відбувається під час зустрічі з колишніми «партійними товаришами» — подружжям Іваном і Марією, після того, як він побачив їх сите обивательське життя, назвав його «свинством». 
Іван і Марія — зрадники і ренегати. Під час революції Іван, мітинговий оратор, проголошував гучні промови про народ, палко закликав до боротьби за його визволення. Активною революціонеркою намагалася показати себе й Марія. З поразкою революції їх ідеали померкли. Інтереси Івана й Марії обмежувалися лише особистими потребами – службою, ситим обідом, господарюванням на дачі, читанням декадентської літератури, «де кохання гниє як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом...» (II, 268). Іван і Марія спокійно сприймали страшні новини газет про те, що «по селах стріляють людей, як дичину», тобто що реакція розправляється за допомогою терору з активними учасниками революції. 
З часів Сократа найвищою якістю людини вважається справедливе судження про себе й події життя та їх учасників. Велич і краса душі Кирила в тому, що він зумів побороти в собі егоїзм, стати вище особистих інтересів, залишився вірним справі визволення не роду. Він не зійшов, як Іван та Марія, з обраної дороги. Прочитавши листа, Кирило «збирався в дорогу». Висока виховна цінність твору в засудженні зради й егоїзму, в утвердженні ідеї самовідданого служіння трудящим. 
Характерні риси новел Коцюбинського цього періоду — їх політична актуальність і художня довершеність, глибоке проникнення в психологію різних суспільних груп і прошарків, поєднання сатири і лірики, що випливало з ненависті письменника до царату і його слуг та глибокої любові до борців за світлі народні ідеали. 
Коцюбинський розглядав літературу як могутню ідейну зброю народу, різко засуджував теорію і творчу практику декадентів. Свідченням цього є його реферат «Іван Франко» (1908), новела «Intermezzo» (1908). 
  
«INTERMEZZO» 
Твір написано 1908 року в часи реакції, коли в середовищі інтелігенції особливо посилилися розклад та занепадництво і з'явилося чимало буржуазно-дворянських письменників-декадентів, які закликали розробляти вічні теми, прикриваючись антинародними гаслами «мистецтво для мистецтва», «краса заради краси». Проповідь так званого «чистого мистецтва» була нічим іншим, як засобом замаскованої боротьби проти визвольного руху трудящих. 
«Intermezzo» – пристрасна й гостра відповідь тим, хто прагнув звести літературу до ролі панської забавки, позбавити її великої суспільно-виховної сили. 
Заголовок новели походить від назви невеликого музичного твору довільної будови, що виконується оркестром між окремими частинами опери. Коцюбинський переосмислив цей термін і вклав у нього інший зміст. Інтермеццо у Коцюбинського — це перерва, перепочинок, це час, коли герой набирається сил для нової праці й боротьби. 
Тема. «Intermezzo» — це твір про участь інтелігента-демократа, митця за покликанням, у визвольній боротьбі народу, що тривала і в часи жорстокої реакції царату. 
Сюжет. Задум «Intermezzo» виник у Коцюбинського під час його короткого відпочинку в селі Кононівці на Полтавщині. 
Ліричний герой твору, навіть відпочиваючи, не може забути про людей, відгородитися від них: «Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдне, а однак я щось там чую, поза своєю стіною». 
Кількома ледь вловимими натяками письменник показує, що й тут суспільно-громадське питання не покидає героя. 
Ось ліричний герой бачить село, яке «обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати». Це село «заплуталось в ниві, як в павутинні мушка». Метафорою (село «обняли й здушили зелені руки») та порівнянням (село «заплуталось в ниві, як в павутинні мушка») підкреслено соціальну несправедливість, внаслідок якої пани володіли розлогими ланами, а селяни мали тільки мізерні клаптики поля. 
Кульмінацією твору є картина зустрічі ліричного героя з селянином, розповідь якого боляче вражав серце митця, викликає в його у яві моторошні картини: «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка», «люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хтось їсть сиру, хто копає її в Сибіру». За участь у революції селянин рік сидів у в'язниці, а тепер раз на тиждень становий б'є його в обличчя. «Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам. 
«Найближча людина готова продати». 
Говори, говори!.. 
Ходиш між людьми, як між вовками. Одно стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.. 
«Між людьми, як між вовками»». 
Розповідь селянина про людські страждання наповнює гнівом і обуренням душу героя, який не може бути байдужим до мук народу. Він прощається з нивами і повертається до активної боротьби. «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...», — говорить герой. Природа дала йому можливість перепочити, допомогла звільнитись від тимчасової втоми, краще відчути свій нерозривний зв'язок з народом, з його стражданнями і боротьбою за землю, волю і незалежність. 
Ліричний герой. Багатий внутрішній світ ліричного героя розкривається у його роздумах і почуттях. «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім»,— щиро зізнається він. 
Ліричний герой переймається долею скривдженого народу, який кидає до його серця, «як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач». 
Вразлива душа героя переповнена стражданнями борців проти царату, яких нещадно винищували в роки реакції. Це митець-патріот, який палко любить рідну землю, тонко відчуває її красу, але ж... він, промовляючи словами Павла Грабовського, «серед ясних золочених просторів» бачить «люд без житнього шматка». 
Ліричний герой глибоко любить природу, але людину — над усе. Ця думка з особливою сплою розкривається в розділах, що починаються словами: «Мої дні течуть тепер серед степу» та «Ми таки стрілись на ниві». 
Краса природи, її гармонія ще більше дають відчути «речі, повні жаху>, про які ліричному героєві розповідає селянин. Гуманна душа митця з особливою силою розкривається у так званих внутрішніх монологах: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!» Кровна зацікавленість ліричного героя долею народу підкреслюється різною формою повторів, зокрема анафорою: «Говори, говори.» 
Глибоко схвильований щирою сповіддю селянина, ліричний герой проймається визвольним запалом: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі». Слова митця, звернені до селянина, «погаси сонце й засвіти друге на небі» — це заклик до боротьби проти самодержавного ладу. 
Ліричний герой втілює ідейно-етичні якості всіх кращих митців епохи, в тому числі й автора, яскраву характеристику яких дано в поемі І. Франка «Лісова ідилія»: 
...поет сучасний —  
Він тим сучасний, що нещасний,  
Поет — значить: вродився хворим,  
Болить чужим і власним горем. 
В його чутливість сильна, дика, 
Еольська арфа мов велика, 
Що все бринить і не втихає: 
В ній кожний стрічний вітер грає. 
Слова І. Франка можна взяти епіграфом до «Intermezzo». 
Картини природи. Природа в новелі бере безпосередню участь у розвиткові сюжету, супроводжує ліричного героя, гармонує з його переживаннями й думками. 
Вражає висока художня майстерність Коцюбинського у змалюванні картин природи, які передаються через тонке спостереження й думки ліричного героя. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає спів жайворонків: «Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?» Письменник прекрасно передає динамічні пейзажі, в яких гармонійно поєднуються моторні й зорові образи. Митець іде степом і бачить, як кипить срібноволосий овес, «пливе блакитними річками льон», ячмінь «хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок», «гнеться й блищить, мов шабля», «стежки зміяться глибоко з житі», «волошки дивляться в небо», стигла пшениця «біжить за вітром, немов табун лисиць». 
Симфонія поля передається метафорами оркестр, хор, арфа, струна, які викликають музичні уявлення, поетизують красу рідної землі. «Тепер,— розповідає ліричний герой,— я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри». Він підгледів, як «сіра маленька пташка... тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля». 
У світі природи ліричний герой особливо любить сонце, яке сіє у його душу золотий засів — любов до життя, людини, свободи. Сонце — традиційний образ волі, нового життя. Саме такий зміст мають роздуми ліричного героя (шоста частина) про морок і сонце. Морок — символ гніту й насильства. Сонце — бажаний гість ліричного героя. Він збирає його «з квіток, з сміху дитини, з очей коханої», творить його подобу в своєму серці і нарікає ідеалом, який йому світить. Новела «Intermezzo» дала Коцюбинському нове ім'я — Сонцепоклонник. 
Образ селянина. Селянин, з яким зустрівся ліричний герой на лоні чудової природи,— це втілення народного горя. «Крізь нього» митець побачив усі жахи села в епоху найбільшого розгулу реакції — безземелля, хронічне голодування, хвороби, «дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», «брудних, негарних.., блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями», провокації, страждання людей по тюрмах і в сибірському засланні. В «зеленому морі» хлібів селянин має тільки «краплину», маленький клаптик землі, з якого не може прогодувати свою родину. Він — типовий представник сільської бідноти, яка під час революції хотіла «голіруч землю узяти». Новела «Intermezzo» — високомистецький твір, «один із найкращих світових шедеврів — блискучий сплав поезії, музики і людського горя», за образним визначенням Михайла Стельмаха. 
Ідея. Твір М. Коцюбинського «Intermezzo» заперечує теорію про незалежність митця від суспільства, він образно стверджує, що жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна. В новелі яскраво виражено ідейно-естетичні погляди М. Коцюбинського, всіх передових митців періоду визвольного руху в царській Росії. Як влучно відзначив Л. Новиченко, «Intermezzo» займає у творчості Коцюбинського, можливо, таке ж місце, яке ми відводимо «Пам'ятникові» у творчості Пушкіна, «Заповітові» в поезії Шевченка, бо в ньому знаходимо уже сильний і яскравий ідейно-естетичний маніфест письменника, висловлення його найзаповітніших поглядів на митця і його ставлення до народу, на мистецтво і його суспільну роль». 
  
«ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» 
Повість «Тіні забутих предків» (1911) змістом і стилем займає у творчості Коцюбинського своєрідне місце. Це — художнє відкриття загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини (Буковини), тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. 
Задум повісті у письменника виник у 1910 році, коли він вперше побував на Гуцульщині. У 1911 році, збираючи матеріал для твору, Коцюбинський в листі до Євгена Чикаленка про свої враження писав: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою» (VI, 279). 
Письменник бував на полонинах, зустрічався з гуцулами в будні і свята, вивчав їхні звичаї і обряди, легенди й повір'я. Його захопила самобутність і неповторність цієї чарівної вітки на дереві життя українського народу. 
Крім особистих вражень, працюючи над повістю, Коцюбинський користувався фольклорно-етнографічними збірниками Володимира Гнатюка («Етнографічні збірники»), Івана Франка («Гуцульські примівки») та іншими. Письменник мав великі знання з ботаніки — розпізнавав сорти різних дерев Карпат, види трав, квітів. Він знав назви багатьох гір, речі домашнього побуту гуцулів, особливості їх діалекту. 
Коцюбинський як художник слова — надзвичайно вимогливий до себе. «Боюсь, хвилююсь, але пишу (VI, 287), — повідомляє він у одному з листів. Письменник прагнув перенести в повість світогляд, повір'я, легенди і побут гуцулів, колорит і запах Карпат. І це йому вдалося якнайкраще. 
Головне в сюжеті твору – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки, цих українських Ромео і Джульєтти. 
Іван і Марічка — герої твору — це справжні діти природи, яку вони сприймають, як живу істоту, чарівну і загадкову. Обоє вони щедро обдаровані люди, їм властиве тонке відчуття стобарвної і стозвукової природи, щирість сердець і доброта, любов до пісні і музики, здатність самим творити веселі і сумні співаночки. З дитячої дружби маленьких пастушків у пору юності Івана й Марічки розквітло їх ніжне і глибоке кохання, яке спалахнуло, як блискавка, і трагічно обірвалося. 
Головну увагу з повісті приділено зображенню формування характеру, життя і смерті Івана. З раннього дитинства Іван виявив незвичайну спостережливість, задумувався над життям, часто дивився перед собою, а бачив «якесь далеке і невідоме». «Коли Іванові минуло сім літ, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато» (III, 142). Саме через уяву Івана-дитини й Івана-юнака, а також Марічки, пастуха Миколи, Юри-моль-фара, Палатки письменник розкриває світогляд, повір'я, легенди, уявлення гуцулів про різні злі сили – Арідника (злий дух), лісовиків, мавок, русалок, веселого чорта Чугайстра, про «всякі злі духи», які «заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду» (III, 142). Надприродною силою володіли й деякі люди – баба Хима, мольфар Юра та інші. 
Іван сприймав світ як казку, повну чудес, цікаву, таємничу і страшну. Іван-юнак був стрункий, як смерека, міцний і вродливий леґінь. Природа навчила його грати на флоярі (дудці), передавати мелодією свою любов до Марічки. Через співаночки Марічки він зрозумів її поетичну і добру душу. Тяжко переживає Іван розлуку з Марічкою, коли був змушений піти в найми, на полонину, і особливо — її загибель під час повені. 
Смерть коханої погнала його з рідного краю. «Шість літ не було чутки про нього, на сьомий раптом з'явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний... Ще з рік так походив, а відтак оженився. Треба ж було ґаздувати» (III, 168). 
Палагна, з якою одружився Іван, була з багатого роду, але щастя йому не принесла. Іван «не був жадний до багатства — не на те гуцул живе на світі — саме плекання маржинки сповняло радістю серце» (III, 168). Іван господарював і згадував Марічку, часто чув її голос: 
Із гадай мні, мій миленький, 
Два рази на днину, 
А я тебе ізгадаю 
Сім раз на годину. (III, 169). 
Легковажна поведінка Палагни, яка завела собі «любаска», довершила трагедію серця Івана. До нього уві сні і наяву приходить Марічка, чується її голос. Він відчував «потребу оповідати їй ціле своє життя, про свій тусок за нею, безрадісні дні, свою самотність серед ворогів, нещасливе подружжя...» (ІІІ, 186). 
Велика туга за щасливим минулим, душевний протест проти безрадісного животіння приводять Івана до передчасної смерті. 
Повість «Тіні забутих предків» має багато спільного з написаною в той же час «Лісовою піснею» Лесі Українки. Зокрема, є подібні риси в образах Івана й Лукаша, Марічки й Мавки. Ідея повісті — гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами. Повість високо оцінена демократичною критикою. 
За повістю М. Коцюбинського кінорежисер Сергій Параджанов разом з І. Миколайчуком створив чудовий фільм, який приніс всесвітню славу українському кіномистецтву. 
  
«КОНІ НЕ ВИННІ» 
Налякані революційними подіями, ліберали почали скидати з себе маску «друзів народу», поспішаючи стати під захист самодержавства. Цю еволюцію ліберальної буржуазії і поміщиків Салтиков-Щедрін характеризував так: починає цей ліберал з того, що просить у начальства реформ «по можливості», продовжує тим, що канючить «ну, хоч що-небудь» і кінчає вічною й непорушною позицією «пристосування до підлоти». 
У листі до дружини від 2 березня 1912 року М. Коцюбинський повідомляє: «Почав я писати оповідання про такого поміщика, який під час аграрних рухів сам говорив селянам, що земля їхня, а потому зрадів, коли прийшло військо його боронити». У цих словах стисло розкрито тему твору, його сюжетну канву. 
Малина. Поміщик Аркадій Петрович Малина, в маєтку якого протягом двох діб відбуваються описані в новелі події, на словах загравав з селянами, а на ділі виступав заодно з самодержавством. Розвінчування ліберала письменник здійснює сатиричними засобами — показує невідповідність між його добрими словами і підлими вчинками, зображує його паразитичний спосіб життя, зневагу до народу, убогість духовного світу, а головне — боязнь соціальних перетворень, здатність до наймерзенніших вчинків, на союз з найреакційнішими силами. 
У портреті Малини виділяються такі риси, які викликають неприязне ставлення до нього: «сірі очі, трохи холодні і вже пригаслі, плавали на білках серед червоних жилок», «вуса, на кінчиках жовті», «руки, тонкі, старече мляві, з сухими пальцями на кінці», «біле, жовтаве од старості тіло». Характерний і костюм цього «друга народу» — широка блуза, в якій фігура його нагадує своєю формою дзвін. Портрет Малини доповнюється описом його артистичних жестів. 
У новелі відводиться чимало місця змалюванню побуту Малини. Сите й розкішне життя, панські звички, манери, примхи — все це зображує письменник-реаліст для якнайповнішого розкриття образу ліберала. Всі помисли Аркадія Петровича зводяться до бажання смачно й досита поїсти та довго поніжитися в постелі. Докладно описано обід, для якого, як завжди, «стіл був накритий на дев'ять персон» : п'ятьох панів і чотирьох собак. Обід — багатий, він проходить повільно й урочисто, особливо для Аркадія Петровича. 
Побут, вчинки, поведінка Малини свідчать, що цей розніжений, примхливий нероба-пан ніколи самохіть не відмовиться від звичного комфорту. І коли він за смачним обідом говорить про скромне майбутнє життя в двох маленьких кімнатках, про те, що годі панувати, то й сам своїм словам не вірить. 
Аркадій Петрович охоче виступає на селянських сходках, кумує у селян, гуляє в них на весіллях. У промовах, «як завжди, він і тепер, у сі тривожні часи, обстоював погляд, що земля мав належать до тих, хто її обробляє». Але, займаючись ліберального балаканиною, Аркадій Петрович не міг допустити, що селяни посміють зазіхати на його землю. 
Психологія поміщика Малини найповніше розкривається в епізоді його прогулянки на полі, коли він, залишившись на самоті, не мав потреби маскуватися. Письменник створює чудову картину природи, подаючи її через сприйняття Малини, показує, що саме загроза втратити ниви робить їх особливо дорогими для власника землі. Пейзаж допомагає глибше розкрити психологію поміщика-ліберала: 
«І тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля, що вік з нею так зрісся, як з жінкою, з сином» з дочкою. Що тут, де він ступає, ходили ноги батька і діда» і над полями лунав їх голос, голос цілого роду Малин... І тут, стоячи в осередку своєї землі він більше почув, ніж подумав, що нікому її не оддасть. 
— Буду стріляти, коли прийдуть... 
Се так несподівано вирвалось вголос, що він не повірив і озирнувся». 
У Малини вирвалося те, що було його суттю, його природою, те, в чому він не хотів зізнаватися, те що він старанно ховав від народу, прикриваючись маскою «демократа» і «червоного» генерала. Коли прийшов час не на словах, а на ділі довести свій демократизм, відмовитися від 900 десятин землі, то в нього заговорила «дворянська кров» – кров цілого роду визискувачів — Малин. 
Звістка про те, що Антоша викликав козаків, фактично заспокоїла Малину, однак він удає, що проти приїзду козаків. Про це свідчить розмова Аркадія Петровича з своєю дочкою Лідою і опис виразу його обличчя під час цієї розмови. 
Наскільки штучним був гнів Аркадія Петровича, переконливо доводить те, що досить було одного зітхання Ліди: «Ах бідні коні... що ж вони винні?», щоб заспокоїти батька. Пан «пожалів» коней, на яких приїхали козаки для можливої кривавої розправи з селянами. 
У новелі «Коні не винні» Коцюбинський зриває машкару з ліберального панства* показує його реакційну суть у часи революції 1905—1907 років. 
«Коні невинні» — велике досягнення Коцюбинського в жанрі сатирично-психологічної новели. 
  
СВОЄРІДНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО СТИЛЮ 
Михайло Коцюбинський — письменник з власним творчим обличчям, з оригінальним і самобутнім стилем. 
Кожен справді талановитий художник слова по-своєму відкриває явища дійсності, створює людські характери, а відтак збагачує нас новими думками, почуттями, образами. 
У творах Коцюбинського зміст і форма становлять золотий сплав. Індивідуальному стилю Коцюбинського властиві актуальність і новизна тем, ідей, образів, художня оцінка явищ дійсності з позицій трудового народу. 
Творчість Михайла Коцюбинського — новий вищий етап у розвитку української літератури не тільки за своїм змістом, а й художніми прийомами відображення дійсності. На рубежі XIX—XX століть, коли розповідна манера вже не повністю задовольняла вимоги читача, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та інші видатні майстри художнього слова цієї доби внесли в літературу багато нових прийомів, головніші з яких — глибоке розкриття суті соціальних подій і людських характерів через напружені діалоги, внутрішні монологи, непряму мову героїв, соціальне забарвлені психологічні пейзажі, ліричну схвильованість, барвисту мову. 
Глибокий психолог і знавець людського серця, Коцюбинський часто користується прийомами контрасту, зіставлення людей за їх соціальною приналежністю або переконаннями. У портретах героїв виділяє ті риси й ознаки, які доповнюють їх соціальну характеристику. Картини природи здебільшого співзвучні переживанням персонажів. 
У новелах і повістях Коцюбинського поєднувалися лірика і сатира, оскільки письменник зображував «світло й тіні» тогочасної дійсності, створював образи гнобителів і борців за золю. 
Коцюбинський — великий майстер живописання словом, творець яскравих зорових образів. Недарма в підзаголовках своїх новел, визначаючи їх жанрову своєрідність, він писав «образок», «акварель», «етюд». 
Ясність і художня простота – одна з основних ознак його стилю. «Ваш стиль такий простий, такий прозорий, ясний»,— писав автору «Fata morgana» відомий шведський літературознавець Альфред Єнсен. 
Слово «стиль» походить від грецького stylos. Так називали загострену паличку, якою в давнину писали на покритих воском дощечках. Стиль — поняття індивідуальне. Крилате визначення говорить: «Стиль — це людина». Так само як людина має свій вираз обличчя, свою ходу, свій почерк, так і письменник має те неповторне у своїй творчості, що відрізняє його від інших. 
Стиль — це ідейно-художня своєрідність творчості письменника, його художніх прийомів, відповідних змістові, те неповторне і самобутнє, що властиве тільки його творчості. Особливості стилю письменника зумовлені його світоглядом, характером, життєвим досвідом, художнім смаком. Стиль виявляється у змісті (тематика, провідні ідеї, образи) і у формі творів (жанри, композиція, художня майстерність). Єдність змісту і форми — одна з неодмінних якостей стилю. 
  
«ЗОЛОТИЙ ПОСІВ НА ВСЕЛЮДСЬКОМУ ПОЛІ» 
Ім'я Михайла Коцюбинського стоїть у ряду таких велетнів української літератури, письменників-борців, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Воно яскравою зорею сяє в художній культурі українського народу, відоме прогресивній громадськості всього світу. 
Наснажена передовими ідеями епохи, творчість великого Сонцепоклонника була звернена в майбутнє. Вона промовляє до нас художніми образами виняткової краси, розповідає про життя і мрії багатьох народів царської Росії, допомагає виховувати в наших людях дорогоцінні почуття патріотизму, людяності, добра. 
У повісті «Fata morgana» та в багатьох новелах письменника знайшли яскраве художнє відображення події революції 1905–1907 років, стверджується справедливість боротьби, яку вело трудяще селянство за землю і волю. 
Коцюбинський — мужній поборник загальнолюдського гуманізму, демократії і дружби народів. «Він дуже часто говорив про демократію, про народ, і завжди це було якось особливо приємно слухати і повчально... 
Людяність, краса, народ, Україна – це улюблені теми розмов Коцюбинського, вони завжди були з ним, як його серце, мозок і славні ласкаві очі»,— відзначав Горький. 
Творчість Коцюбинського відіграла значну роль у національно-визвольному русі трудящих нашої країни. Пройняті передовими ідеями свого часу, сповнені художньої краси, його твори справили значний вплив на дальший розвиток української літератури і літературної мови. 
Всі визначні майстри сучасної української літератури більшою чи меншою мірою вважають себе учнями Коцюбинського. «Українській класичній прозі завжди була властива яскрава поетичність. Згадаємо оповідання Коцюбинського, Васильченка, Стефаника, Черемшини, твори, де кожен рядок зігрітий авторським почуттям. Ця класична традиція знайшла подальший розвиток і в творах радянського письменства, яке багате не лише чудовими поетами в поезії, але й «поетами в прозі» (Олесь Гончар). «Він, — писав Юрій Яновський у новелі «Фантазія», — учитель. Твоя книга говорить йому все, де ти лінувався, де ти поспішав, де ти ховав убогість думки за зливою слів...» 
Благотворний вплив Михайла Коцюбинського помітний на творчості Андрія Головка, Юрія Яновського, Петра Панча, Івана Ле, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара та інших письменників. 
Великий чарівник слова, Коцюбинський створив мистецькі цінності світового значення. Його повісті й новели, присвячені важливим політичним та морально-етичним темам передодня і епохи першої російської революції, своєю художньою майстерністю стоять на рівні найвидатніших досягнень світової літератури. 
За творами письменника на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка створені кінофільми «Коні не винні» (1954), «Кривавий світанок» (1955), «Дорогою ціною» (1956), «Пе коптьор» (1956), «Тіні забутих предків» (1974). 
Творчість М. Коцюбинського, його славне ім'я оточені в нашій країні всенародною любов'ю і шаною. У Вінниці, де народився письменник, і в Чернігові, де він провів значну частину свого життя, написав свої кращі твори, відкрито літературно-меморіальні музеї, в експозиції яких висвітлено життя і творчість видатного майстра художнього слова. При Чернігівському і Вінницькому музеях відновлено чудову традицію, ініціатором якої був Коцюбинський, — літературні вечори творчої молоді, що називаються «суботами», як і за життя письменника. 
Світлий образ Коцюбинського – людини, письменника, громадянина — створено у віршах Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, повісті Леоніда Смілянського «Михайло Коцюбинський». 
Ім'я Коцюбинського присвоєно вулицям, школам, кінотеатрам, бібліотекам. Партизани Чернігівщини у дні другої світової війни ім'ям письменника-патріота назвали своє з'єднання, яке нещадно громило фашистських загарбників. 
Михайло Коцюбинський постав у бронзі і граніті величних монументів, споруджених у Чернігові (1955) і Вінниці (1989). 
Твори Коцюбинського видруковані мільйонними тиражами мовами багатьох народів зарубіжних країн, вони взяті на духовне озброєння нашого народу в його боротьбі за високі загальнолюдські ідеали. В книжці вражень Вінницького музею Михайла Коцюбинського Андрій Малишко записав: «Пройшли десятиріччя, минуть, напевне, віки, а творчість Коцюбинського, як світла зоря, сяятиме над нами вічно, облагороджуючи душу... 
Вічна слава його життю,  
Вічна слава його таланту». 
Коцюбинський, сказав М. Стельмах, «...був народжений для краси, для доброго золотого посіву на вселюдському полі». 

 
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
1. Борщевський В. М. Вивчення творчості Михайла Коцюбинського в школі: Посібник для вчителів. – К.: Рад. шк., 1975. – 198 с. 
2. Горький М. М. Коцюбинський // Горький М. Літературно-критичні статті. – К.: Держлітвидав, 1951. – С. 441–447. 
3. Калениченко Н. Л. Михайло Коцюбинський: Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1984. – 190 с. 
4. Кузнецов Ю. Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. – К.: Наук. думка, 1989. – 268 с. 
5. Михайло Коцюбинський: Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах. – К.: Рад. шк., 1980. 
6. Кузнецов Ю. Б., Орлик П. І. Слідами феї моргани: Вивчення творчості Михайла Коцюбинського в школі. – К.: Рад. шк., 1990. – 208 с. 
7. Смілянський Л. І. Михайло Коцюбинський. Повість. – К.: Молодь, 1968. – 157 с. 
8. Спогади про Михайла Коцюбинського. 2-ге вид. – К.: Дніпро, 1989. – 278 с.

Новела "Цвіт яблуні" вперше надрукована у літературній збірці "На вічну пам'ять Колтяревському" у 1904 р. І. Франко зазначав, "що ця психологічна студія виявляє руку великого майстра  і незвичайно тонку обсервацію дуже складного психологічного процесу  — враження письменника, у якого  вмирає єдина улюблена дитина і якого  фантазія при тім, всупереч його волі, нотує і складає всі деталі — як матеріал для будучого твору".  
 
Твір не має сюжету у звичайному розумінні цього слова. Основний зміст — переживання батька-художника, його спостереження,поглиблений аналіз переживань. Форма розповіді — від першої особи, що надає більшої інтимності й ліризму, допомагає глибше розкрити всі найтонші душевні порухи персонажа.  
 
Нерідко людина відчуває, що з нею відбувається щось незвичне. Скільки різних іпостасей має людська душа? У повсякденному житті ми виконуємо сотні обов'язків і не завжди усвідомлюємо їх значення. Життя — це гра, а люди у ній актори. Залежно від обставин ми проявляємо різні свої можливості, здібності. Навіть у спілкуванні з рідними необхідно грати роль, яку від тебе потребують, — дбайливого, уважного чоловіка, сина, батька. Постійно людство фантазує на тему машин, які б могли читати чужі думки. Здається, що така машина була б корисною. Але ця думка хибна, оскільки людина вихована, освічена приховує ницість деяких своїх душевних порухів. А що з цим поробиш. Ми люди — найвища, завдяки наявності розуму, жива істота на землі. Якби у нас не було тіла, а одна душа, можливо, ми б забули про свою справжню, натуральну природу. Напевно, що у нас десь глибоко, десь на споді душі, залишилося щось від нерозумної тварини. Це проявляється на рівні інстинктів. Іноді ці інстинкти стають такими сильними, що людина не здатна впоратися з ними. Проте є інстинкти важливі, які допомагають людству виживати.  
 
Навіть письменник, виливаючи всі свої потаємні почуття на аркуш паперу, повинен керуватися тим, що його хтось буде читати. Максимально відвертим не можна бути ні з ким, навіть сам на сам із собою. Тому, мабуть, новела справляє таке надзвичайне враження — виникає відчуття, що ти поринув у чужу свідомість, ти читаєш потаємні рухи чужої душі. Звісно, створена ця атмосфера художньою уявою митця, проте видається, що ти торкнувся чогось забороненого. Герой відчуває роздвоєння. У житті він виконує два важливих обов'язки (звісно, що цих обов'язків більше, але основний конфлікт виникає на основі цих двох) — він турботливий, дбайливий батько, з одного боку, а з іншого — письменник, митець. Здається, чому батько повинен конфліктувати із письменником? Тому що виникла непередбачувана ситуація. Батько спостерігає, буквально спостерігає, бо допомогти не може, смерть своєї маленької доньки. Він усвідомлює свою безпорадність у цій ситуації. Він не Бог, не може втрутитися в те, що було визначено вищою силою.  
 
Проблема в тому, що у цей критичний момент прокидається ще одна іпостась — митець. Письменник усвідомлює, що він зараз став свідком трагічної події. Такої можливості у нього, ймовірно, ніколи не буде — бути очевидцем та безпосереднім учасником драми. Його уява мимоволі запам'ятовує кожну деталь: "Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило ". Ці деталі впливають на всі його органи чуттів: слух, зір, нюх. Він ніби натягнута струна, що ось-ось розірветься від неймовірного, нелюдського напруження: "Я... чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря". Здушений, з присвистом віддих не можна чути, бо здається, струни ріжуть гостріше, ніж найгостріший ніж. Він відчуває появу в домі тривоги. Вона, ніби жива істота, заповнює весь простір. Здається, вихід є. Необхідно позбутися всіх цих подразників, вийти на вулицю. Але він не може вийти з хати, не може не чути цього дикого свисту здушеного горла, не може не бачити недоторканої постелі, яка ріже око. Він має бути тут, поки дитина ще жива.  
 
Його покалічена уява, оскільки в цей час вона покалічена, малює собі якісь таємні знаки, які, ймовірно, покажуть той час "ікс". Той час, коли перервуться муки і його, і його жінки, і, найголовніше, — його дитини, яка у цей час страждає більше за всіх: "Блимає світло — то боротьба між світлом і життям. Коли згасне світло, настане смерть". На мить настає полегшення, реальність вривається в мозок. Він повинен згасити це світло, адже світло — це просто світло, а не якийсь таємний знак. Лампа гаситься — нічого не змінюється.  
 
Ще одна якась неймовірна думка з'являється в голові. Ось перед ним драма, драма, яка відбувається насправді, але він не відчуває горя, не відчуває фізично болю душевного. Як це може бути? Це "вибрики" людської природи. У найтрагічніші моменти людина не усвідомлює, що відбувається навколо. Вона переходить на рівень інстинктів.  
 
У героя новели цим інстинктом стає інстинкт митця. Горе буде потім, коли все залишиться позаду. А тепер він тільки і може робити те, що спостерігати: "Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніше не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями, бачу своє серце, в якому немає найменшого горя".  
 
Іноді роздуми героя перериваються якимись зовнішніми подіями, як-от прихід лікаря, або поява жінки. Але вони не змінюють логіки розвитку думки загалом у творі. Вони виконують функції відправних пунктів для появи нових думок. Так і цього разу герой помічає народження нової думки — якщо є жінка, то будуть ще діти. Але невдовзі сам себе зупиняє. Будуть, але цієї дівчинки вже не буде, вона відправляється в інший світ, можливо, більш справедливий за той, в якому була доти.  
 
Почувши дикий крик дружини, він розуміє, що все скінчилося. Але цей факт не змінює його настрій. Він спокійно розуміє, що треба йти і заспокоювати жінку. Біжить у спальню і— і бачить вже скляний погляд напівзакритих очей. Невідомо звідки з'являється знову та шалена думка: дивись, запам'ятовуй кожну деталь, бо колись воно може бути використано як матеріал.  
 
Він виходить на подвір'я і бачить цвіт яблуні, що лежить на землі. А там, у кімнаті, лежить його дівчинка, яка ще кілька днів тому сміялася і бігала. Ця деталь набуває символічного характеру — вона уособлює життя. Поки цвіт яблуні знаходиться на дереві, він ніжно пестить наш зір та нюх.  
 
Ми відчуваємо пахощі, ми насолоджуємося красою. Але це триває недовго — якусь мить. А потім цвіт опиняється на землі. Він ще не зів'яв, але він уже мертвий. Так і дівчинка в кімнаті, яку тільки-но покинуло життя. Проте у своїй душі батько понесе образ живої донечки, такої ніжної і світлої, як весняний цвіт за вікном. А тому він нариває "цвіту яблуні повні руки і несе в хату"; обкладає тим цвітом свою доню "зі всіх боків, засипаючи тими квітами, такими ніжними , такими чистими ", як його дитина. Батько вважає себе за злочинця, тому що у складний момент відчував не те, що повинен був відчувати. Невідомо, звідки взялося це "повинен", але його відсутність, як йому здавалося, робила його злочинцем. Деталі виконують важливу роль у новелі "Цвіт яблуні". Вони допомагають розкрити найтонші нюанси почуттів головного героя, відтворюючи стан роздвоєності, тривоги, переживання. Найважливішою з-поміж усіх деталей є цвіт яблуні, що символізує красу життя. За допомогою цієї деталі розкривається і життєствердна думка твору: краса життя, краса природи не захмарюється навіть подихом смерті. 

Василь Семенович Стефаник

Дата 
народження:

14 травня 1871

Місце 
народження:

Русів

Дата 
смерті:

7 грудня 1936 (65 років)

Громадянство:

Австро-Угорська Імперія

Рід діяльності:

проза

Роки активності:

1897—1936

Напрямок:

експресіонізм

Жанр:

новела

Magnum opus:

Камінний Хрест, (1900)

Твори на сайті Ukrcenter.com

Зміст  

[сховати] 

• 1 Біографія
• 1.1 Дитинство
• 1.2 Освіта
• 2 Літературна діяльність
• 2.1 Твори (за алфавітом)
• 3 Увічнення пам'яті
• 4 Див. також
• 5 Література
• 6 Посилання