Старі люди пам’ятають, що колись
один чоловік розказував. Пішов він на
полювання, та раптом де не взявся сильний
вітер і темні хмари. То він і встрелив
у найчорнішу. З неї впала мертва гола
жінка, а буря враз ущухла.
То було дуже давно. В теперішні
часи відьма хоч і вміє літати, та живе
на землі. Бувають родимі, що походять
з відьомського кодла. Вони мають невеличкий
на два пальці хвостик, на кшалт чортячого,
який у сні висовується, а як проснеться
— ховається. То він уже згодом, коли відьма
відьмує, виростає оброслим, як у собаки.
Очі у відьми чорні та глибокі,
погляд не гарний, на сонце праведне ніколи
не дивиться. Відьма може народитися тоді,
коли вагітна жінка, готуючи страву на
Святий Вечір, з’їсть вуглинку з печі,
яка необережно впала до горщика. В сім’ї,
в якій народилися підряд сім дівчаток,
одна з них стане відьмою, бо з малих літ
уже буде вміти чаклувати. Відьом не слід
плутати з чарівницями, бо ці роблять тільки
добро і багато знають, але нікому не шкодять.
На відміну від родимих, які
рідко шкодять людям, бувають відьми вчені.
Це жінки, які продають свою душу чорту,
а тому вони дуже лихі та злі. Одна жінка
стала нею в такий спосіб: у ніч на святого
Урая—Рая пішла на коров’ячий брід, набрала
з того сліду в рот води та й пішла до хреста.
Там зняла з себе одежу, розіслала її на
хресті і вилізла на нього.
Учені відьми виходять вночі
на двір у білих довгих сорочках з розпущеними
по пояс косами. Вийшовши, закривають місяць
хмарами, застеляють ними усе небо. Починається
буря, а вони тоді біжать доїти чужих корів.
Заганяють тоді місяць у хлів, а там видоюють
корів так, що з дійок разом з молоком дзюрчить
кров. Така відьма, крім худоби, вміє здоювати
собак, кішок, гадюк, ящірок; добудати з
жаби сметану, а з роси молоко. А ще вони
вміють насилати серед літа град або сніг.
Одного разу відьма вкрала навіть райдугу
з неба. Інші можуть насилати на людей
хвороби, давати доручення різним гадам,
щоб ті, наприклад, викрали дощ чи росу,
які потім відьми держать в горщиках у
вигляді жаби в себе у коморі, а тому через
них і стає на землі посуха. А ще відьми
викрадають малих дітей, уміють псувати
їх очима, наводити причину на них; насилають
хворобу на людей і навіть смерть.
Найнебезпечнішими для подібної
шкоди є ніч перед Різдвом молодого Божича—сонця,
ніч перед Великоднем та ніч на Купала.
Люди знають, що коли падають зорі з неба,
то їх крадуть відьми та ховають у глечики.
Бо зорі — це душі людей, які жили праведним
життям на землі.
У кожному селі є відьма, а в
деяких їх може бути і не один десяток,
не кажучи вже про міста. Особливо гарні
дівчата стають відьмами чи чарівницями
і зваблюють до себе гарних парубків. А
бридкі старі жінки всі легко можуть стати
відьмами.
У Купальську ніч всі відьми
стають молодими та вродливими і злітаються
на шабаш до Лисої гори, що понад Дніпром
нижче Києва. Верховодить там ними старий
відьмака. Відьмака — це так само чоловік,
який усе знає, але з лиця бридкий, як і
стара жінка, що стала відьмою.
Перед подорожжю відьма роздягається
догола, звертається з магічним замовлянням
до хатнього порогу, з—під якого вона
добула глини, щоб виготовити мазь, в яку
додає різне зілля, зміїні голови та жабячі
лапи. Користується вона і відваром тирлича—зілля,
яким натирається під пахвами. Прості
дівчата теж знають магічний вплив цього
зілля, який викликає до них любов. Вони
і вмиваються ним, щоб скоріше вийти заміж.
Натершись чарівною маззю, відьма
перекачується через стіл, сідає верхом
на помело, мітлу або на кочергу чи коромисло,
хапає в руки мечик од терлиці і вилітає
через комин. Пурхне, як горобець і летить
на шабаш.
На тих ігрищах при світлі багаття
відьми та ще всяка нечиста сила влаштовують
після ділової частини дикі оргії: п’ють,
гуляють, витанцьовують, грають у війну,
кидаючи одна в одну мечиками. Як тільки
заспіває півень—почакун^ відьми повертаються
додому.
У Купальську ніч бог блискавки
і грому Перун особливо обачний. Бо саме
тоді найбільш мотається відьма в пошуках
цвіту папороті. Оволодівши чарівною квіткою,
відьма розрізує долоню і запинає її під
шкіру і тоді вона може накликати людям
багато зла, бо пізнає мову тварин і рослин,
володітиме ще більшими чарами таємниць
неба і землі. Особливо молодим треба бути
обачливими біля вогню. Попіл Купальського
вогнища може принести великої шкоди,
коли за ним уполює відьма. Заразом він
може служити оберегом від них, якщо його
закопати під ворітьми огорожі. Врешті
від злих чарівниць можна охоронитися
різними засобами. Відьми дуже бояться
псів—ярчуків, собак з вовчими зубами.
Але таку собаку не легко виховати, бо
він походить аж із дев’ятого покоління
від дев’ятої суки. Відьом проганяють
також плакуном верболистим та ще кропивою
чи коноплями. Щоб позбутися їх, на Свят—Вечір
обсипають обійстя маком. Відьма дуже
любить мак і не матиме часу йти до хліва
доїти худобу, бо починає визбірувати
його по мачинці.
Кажуть, що хто хоче побачити
відьму, то треба дивитися через дірку
в поліні, з якого випав сук. Різні є способи
як і зловити її. То ж, до прикладу, забивають
цвяхи в те місце на стіні, куди падає тінь
від відьми.
Відьми бояться знахарок, бо
ті добре допомагають людям різним зіллям
та замовляннями, знають про їх минуле
і майбутнє, аби тільки ті не брехали. Впізнати
можна відьму ще і тоді, коли парубок накладе
кашкет на голову дашком назад, на руках
з пальців поробить дулі, одну руку засуне
в кишеню, іншу за пазуху; то коли проходить
біля відьми, то вона злиться і її зразу
можна впізнати. Відьма не тоне у воді,
може обертатися кішкою, собакою, мишою,
жабою навіть неживими предметами.
Коли відьма помирає, то цілий
тиждень ніяк не вмре, тоді вона реве бичачим
голосом, блює кров’ю, вивалює язик, лупає
очицями і такий розноситься сморід, що
всі тікають з хати, а нести на кладовище
її можна лише з тяжким трудом. Щоб відьма
не встала з могили, завжди на місце, де
знаходяться груди, їй забивають осиковий
кілок.
Лісовик
Коли Лісовик сердиться, мавки,
лісові красуні під його грізним поглядом
припиняють свої веселощі. Навіть дерева
перед ним низько схиляють свої крислаті
віти та знімають шапки, бо він володар
лісових угідь.
Полісун — вірний слуга дідугана,
як і Полісовки, лісові царівни, що пильнують
за звіриною, аби з ними чогось не трапилось.
Вони випасають всяку звірину, бо то їхня
худоба, а вовки та ведмеді — то їхні вірні
пси. Тому—то пастухи укладають з Лісовиком
та ними угоду, щоб худобу не забирали
дикі звірі; приносять їм жертву у вигляді
яйця або печива із житнього борошна, яку
кладуть на лісовому перехресті чи на
галявині. Особливо ганяє Полісун вовків
своєю великою пугою, в яку свистить, бо
він їх пастир і вовчий бог. Де війна, то
він туди й турить їх на прокорм.
Лісовик, як і Полісун, живе
із своїм сімейством на деревах і в пустках
хат. Вподобляють і дупла сухих дерев.Чому
сухих? Тому, що, як у народі кажуть: «Закохався,
як чорт у суху грушу», там ховається всяка
нечиста сила, з якою вони компанюють.
Лісовик такий, як чоловік, але
буває заввишки, як дерева в лісі. А Полісун
у траві такий заввишки, як трава. При всій
своїй схожості з людьми у лісових духів
тіні нема. Усе має тінь, а в них нема! В
Лісовика, як і в людей, є і жінка, є і діти.
Коли Лісунка не має своїх, то краде чужих,
особисто тих дітей, яких проклинають
рідні. Така дитина, яка побувала в Лісовика,
вміє ворожити.
Полюбляє Лісовик кричати в
лісі. Часом здіймає галас, змушує блукати
людину, збиває її з дороги. Як і Полісун,
перекидається знайомою людиною, заводить
з нею розмову, а потім веде її, сплутавши
дороги, далеко в ліс, у густі нетрі та
болота. Багато їх можна бачити Купальської
ночі, тоді їм так регочеться як ніколи!
Старі люди розповідають, що
взимку в лісі можна зустріти сивого діда
без шапки із замерзлими вістряками під
носом, які висять аж до землі, як сопляки
із стріхи. Коли перехожий потягне того
діда за бороду, той може розсипатися золотом.
Ото вже пощастить тоді комусь...
Та Лісовик майже завжди невидимий,
лише голосом та співом виказує свою присутність.
Побачити його можна зігнувшись і дивлячись
назад крізь ноги. А щоб не зачепив, то
треба тоді сказати:
«Мені туди дорога». Лісовик
боїться солі і липового поліна. Позбутися
впливу його магічних дій можна, вивернувши
на собі сорочку, або вдягнути черевики
не на ту ногу — тоді повернеться пам’ять.
Люди вшановують лісовика на третього
Спаса 16 серпня —йому кладуть на лісовій
галявині хліб або іншу жертву, щоб він
не робив зла та не «водив» людей.
Лісовик — істота добра, рідко
відповідає на зло людини злом, та все
ж може погубити людину, приміром, коли
чоловік ночує з кіньми біля лісу, або
спить на узліссі. Тоді тихенько краде
ту людину, затягує в ліс. Рідко буває,
але може підійти до вогню, біля якого
заночували чоловіки, погріється трішки,
а то і пожартує.
Є у Лісовика ще один вірний
помічник, якого звати Блуд. З ним він любить
перегукуватися в лісі. Лісовик може стати
вовком чи лисицею, а Блуд совою або іншим
птахом і коли людина відгукнеться до
них, заманюють її все далі і далі за собою,
аж поки треті півні не заспівають. Духи
Шум—лісу можуть зовсім замучити бідного.
Блуд перекидається ще котом, собакою,
козою, копицею сіна, а то і світлом. Коли
чоловік підійде до світла, воно переноситься
на друге місце. Узимку воно заводить у
такі нетрі лісів та боліт, що чоловік
замерзає. Може познущатися з нього у постаті
жінки і водить до півночі по лісу, а по
півночі заводить його в рів і там так
поб’є, що той на другий день може вмерти.
Мавки недаремно бояться Лісовика,
бо знають, що в лісі живе ще одна лісова
людина, її називають заклятою, або Чугайстром.
Він примушує чоловіка танцювати, граючи
на сопілці. Люди кажуть, що він голий,
рогатий і волохатий; ходить лісами, блукаючи.
Ніяка звірина не може його з’їсти, ані
людина вбити, бо так йому «пороблено».
Кажуть, що він мавок чатує, зарившись
у листя, а коли та підійде, то вбиває її
і їсть. Мавки бояться Лісовика не тому,
що він буває сердитий, а тому, що він їм
нагадує про ту закляту людину.
Іноді Лісовик може показатися
у вигляді вогнистого змія. Це буває тоді,
коли бог Перун так ударить по чорних хмарах
у небі своєю важкою кувалдою, що з них
сиплються блискавки і прямо на те дерево,
в дуплі якого сховався чорт. Громовержець
побиває їх громом, чорти тоді розливаються
смолою, як чорна хмара дощем. Ось чому
люди бояться під час грому ховатися під
такі дерева, а Лісовику нікуди діватись,
він змушений шукати собі помешкання та
приятелів.
Потерчата
Потерчá (поторочá, потерчук, страдча) — в українській
міфології так називають дитину, яка померла
нехрещеною, або власне її душу. Демонічна
істота.
За переказами душі потерчат сім років
літають і просять: «Хреста!». Їх голоси
подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує
голос потерчати, кажуть повір'я, повинен
пожаліти нещасну душу: кинути хустину,
рушник або шматок полотна — як крижмо
для хрещення — і промовити: «Іван та Марія!
Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого
Духа. Амінь», — і дати ім'я дитині. Тоді
померле немовля стає янголом. Коли ж за
сім років по смерті таку дитину ніхто
не охрестить, вона потрапляє до нечистих
духів.
Таке маля крадуть русалки, та й саме
воно, як кажуть подекуди в Україні, стає
мавкою, «семиліткою». Ці русалки-семилітки
володіють особливою мудрістю, що виявляється
в розгадуванні чи загадуванні загадок.
Злі духи мучать украдених немовлят,
і тільки на Зелені свята вони вільні від
страшних тортур. Тому в Лубенському повіті
на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених
малюків, збирали колись на Русалчин Великдень
(четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей
із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі
під час архаїчного обряду «гоніння шуляка»
жінки поминали своїх померлих, особливо
нехрещених, дітей. Існувало вірування,
згідно з яким на Зелені свята вони з'являлися
«мавками», «нявками», «гречухами» й лякали
всіх своєю непередбачуваною поведінкою.
В Україні розповідали також, що душа
потерчати переходить у пугача або лелеку.
По семи роках після смерті потерча, так
ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі
гадали, що саме тому пугач здебільшого
живе на гробовищі і кричить: «По-хо-вав».
Відголос цього вірування зберегла й народна
пісня: «Ой сів пугач на могилі…».
За переказами, живуть потерчата переважно
по озерах або болотах. Ходять у темряві
з каганчиками, що блимають, то спалахуючи,
то гаснучи. Таким чином потерчата заманюють
людей у болото.
Ховати нехрещених дітей на кладовищі
вважали великим гріхом, тому місця для
похорону обирали десь за цвинтарем, на
перехресті доріг. У давнину їх ховали
в самому житлі: під порогом або ближче
до печі. Такий звичай можна пояснити тим,
що дуже давно саме біля печі хоронили
померлих родичів. Тому кожна мати, яка
ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться
предки, які не віддадуть його нечистій
силі. Поховання ж під порогом або під
перелазом у народі пояснювали тим, що,
переступаючи це місце, люди щоразу «творили
ногами» хрест, перехрещували потерчатко.
Існував також звичай переступати новонароджених
тварин, оберігаючи їх від нечистої сили.
Тих дітей, що народились неживими, закопували
й під «верхом», де закривали в сінях бовдур
— пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар
хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї
ж таки причини існував звичай зазирати
в піч після похорону когось із хатніх
родичів, щоб позбутися страху, спричиненого
померлими. На Закарпатті, щоб не боятися
небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала
його ім'я в піч.
Хоронили потерчат також під деревами.
Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях
людей є світовим деревом, що поєднує світ
живих зі світом померлих. Із троїцького
обряду «завивати вінки» в Новгород-Сіверському
повіті на Чернігівщині можна зрозуміти,
що звичай ховати потерчат під деревами
був доволі поширеним.
На Волині до потерчат ставилися обережно.
Тут вважали поганою прикметою, коли раптом
виявиться, що хату побудовано на місці,
де колись закопали померлих дітей. їхні
душі, як уже мовилося, весь час літають
і просять хрещення. А хто почує їхній
голос, має кинути все, що тримав на ту
мить у руках.
Хрестячи потерча, його тим самим відбирають
у нечистого. Тому вважалося, що тому, хто
кидає крижмо потерчаті слід стерегтися,
щоб чорт не зробив йому якого зла.
Звичай давати потерчатам імена бачиться
значно давнішим за християнський обряд
хрещення. Так, згідно з міфологією, створення
світу, астральних світил, неба й землі,
істот і всіх речей відбулось через їх
називання. Дати ім'я — означає дати життя.
У випадку з потерчатами — дати життя
вічне, прилучити їх до сонму янголів.