Міфічні істоти

Автор: Пользователь скрыл имя, 21 Марта 2014 в 15:25, реферат

Краткое описание

Мавки — це душі померлих дітей, але на відміну від русалок, які живуть у воді, живуть на деревах у лісах, полях і в траві. Люблять жити і у гірських печерах.
За народними повір’ями на русалок перетворювалися наречені, які померли або втопилися.
Вони ставали дочками або дружинами водяника.
Чорт (нечистий, дідько, біс, щезник, щезлий, щезби, глібко, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий, диявол, сатана, шатан, він, той, злий, нетрудний) — один з найрозповсюдженіших негативних персонажів стародавньої української міфології та демонології християнської доби.

Файлы: 1 файл

мифические существа.docx

— 41.31 Кб (Скачать)

Мавки

 

Мавки — це душі померлих дітей, але на відміну від русалок, які живуть у воді, живуть на деревах у лісах, полях і в траві. Люблять жити і у гірських печерах. Там їхні світлиці вистелені та обвішані барвистими килимами. Навесні, як тільки починають розтавати сніги, мавки вечорами засаджують прогалини квітами, а коли все зазеленіє і розцвіте на довкіллі, бігають по травах, рвуть квіти, гойдаються на гілках дерев, мов у колисці, викачуються в житах, сплітають вінки і танцюють. Там, де вони танцюють, трава росте краще і густіше.

Мавки, як і русалки, знають про все на світі, а тому люди до них ставляться з пошаною, особливо на Зелені свята; приносять польовим русалкам жертовний хліб і кладуть на ниву, бо це вони, разом з іншими польовими духами сприяють родючості полів та відстрашають усе лихо.

Уночі, коли тільки з’явиться круглий отвір у небі та прийдуть і сядуть на його сходинках ангели із запаленими свічками, мавки вельми люблять веселитися в теплих, розігрітих ще вдень сонцем Дажбога водах рік та озер, хлюпаються в криницях, бо місяць і зіркії для них — як для людей сонце в небі.

Мавки — то вродливі молоді дівчата, високого зросту, лице миловидне і кругле, а коси довгі, спускаються на плечі і завжди затикані квітами. Одяг тонкий та прозорий, спереду виглядають як дівчата, а насправді не має в них ні тіла, ні душі. Через те немає в них і тіні, а коли бігають по траві, то вона під їхніми ногами не хитається.

Мавку можна бачити. Вона і сама часом зачепить гарного парубка, почне жартувати з ним, а коли хто вподобає її — заманює до танцю і може залоскотати до смерті того, хто звабиться її красою.

Найчастіше несамовиті оргії—танці мавок—чарівниць можна бачити на ігровищах біля річок та озер на Зелені свята, особливо Купальської ночі. В Мавський Великдень русалки і мавки ходять полями, луками, лісами, оскільки їхні душі відпущені на волю і вони перетворюються у людей і споживають звичайну їжу. Люди остерігаються працювати в цей день, «щоб не розгнівати померлих душ».

Веселощі мавок можна побачити ще крізь нетвердий сон, коли хто недалеко від них спав. Та не кожен може бачити польових красунь. Л місця ті недаремно звуться ігрищами, бо де мавки перетанцюють, трава вік не буде рости, бо там приграє їм до танцю чорт на дудці. Мавка любить загадувати загадки, коли на Зелені свята зустріне в лісі або на полі людину. Кажуть, що від мавок, які схильні робити чоловікові зло, можна вберегтися, скинувши з себе сорочку і, вивернувши її навиворіт, одягти знову. Це тоді, коли при собі немає часнику або цибулини. Оберегом від злої красуні може бути також полин чи любисток, як і від русалки, мавчиної подруги.

 

Русалки

 

За народними повір’ями на русалок перетворювалися наречені, які померли або втопилися.

Вони ставали дочками або дружинами водяника.

Улюблені місця русалок — стоячі води, неглибокі водойми або річки з повільною течією. Русалки з’являються у теплі місяці року — у періоди від молодого місяця.

Русалки дуже гарні з лиця, тіло в них блакитне чи синє, зелені або чорні довгі пухнасті вії, а очі чорні або зелені і дуже блискучі. Пальці на ногах з’єднані перетинкою, як у гусей (якщо русалки спішно кидаються у воду, то на березі можна побачити їхні сліди, які довго не може розмити вода, а звичайно перед тим, як покинути берег, вони ретельно загладжують пісок). їх довге зелене або чорне волосся завжди розпущене і сягає колін.

Вдягнені русалки у довгі білі тонкі сорочки або ж голі.

Душі русалки не мають, а мають лише серце.

Місяць — то їхнє сонце. У пору зелених свят, коли квітує жито, більшість русалок виходить з води. Ось тоді русалки гойдаються на гілках дерев, розчісують своє волосся гребінцем, водять танки, улаштовують гуляння і кричать, як кішки.

Русалки полюють за гарними хлопцями, заманюють їх чарівними піснями або дають про себе знати лясками у долоні, спіймавши, лоскочуть попід руки, а залоскотавши до смерті, тягнуть у воду.

Вважалося: якщо в русалки є гребінь, то вона може затопити будь-яку місцевість, розчісуючи своє хвилясте волосся, однак коли її коси висохнуть, вона відразу помирає. Ось чому русалки бояться далеко відходити від берега, не захопивши із собою гребеня.

Побачити русалку може тільки щаслива людина, але якщо вона про це комусь розповісгь, з нею станеться велике лихо. Спроби людей побачити русалок та їх старшу або старшого водяного діда можуть закінчитися трагічно.

Русалки здебільшого — істоти незлобливі, і лоскочуть із пустотливості. При зустрічах із дівчатами русалки загадують їм загадки і, якщо не отримують правильної відповіді, забирають бідолашних із собою.

До наших днів дійшли перекази про парубка, наречена якого померла і стала русалкою. Він дуже сумував і хотів, щоб вона повернулася, тому пішов на молодий місяць у поле і ліг біля межі, за яку русалки не забігають.

Бачить: посеред ночі біжать русалки і його дівчина — з краю. Схопив він її за руку, а вона йому і каже:

— Хоч і спіймав, хоч не відпускаєш, а все одно разом не будемо.

І тієї ж миті кудись зникла. Адже, що скаже русалка у таку мить, так і станеться.

 

Чорти

 

Чорт (нечистий, дідько, біс, щезник, щезлий, щезби, глібко, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий, диявол, сатана, шатан, він, той, злий, нетрудний) — один з найрозповсюдженіших негативних персонажів стародавньої української міфології та демонології християнської доби. За найдавніших часів носив ім’я й подобизну ЧОРНОБОГА, котрий був антиподом БІЛОБОГА і всього прекрасного на землі.

З розвитком матеріального та духовного життя давніх українців Чорнобог «переполовинився» на ЧОРТА і ПЕКА, володаря ПЕКЛА (за старовинними міфами, ЧОРНОБОГ і його дружина МАРА спородили ЧОРТА, ПЕКА та інші злі сили).

Уявлявся Чорт вельми різноманітно. Переважно — це худорлява, рухлива, гола людиноподібна істота невеликого зросту, з рудою шерстю, що густо вкриває все тіло. Має коротенькі ріжки на круглій свинячоподібній голові. Очі круглі, малі, червоні. Замість носа — свиняче рило. Зуби дрібні, але гострі. Кігті — на руках, ліктях, колінах і ногах. Довгий вертлявий хвіст. З одягу — куці ногавиці.

Здатен блискавично переміщуватися в повітрі й миттєво перевтілюватися в людей, звірів і неживі предмети. За легендами, найчастіше перевтілюється у вовка, «знайомого кума», вояка, барана, кота, півня, мишу і т. п. Молоді чортики прибираються у вродливих парубків, приходять на вечорниці з горілкою («чортове пійло», «чортами вигадане») та ласощами, пригощають дівчат, зманюють їх, лягають спати з ними й залоскочують до смерті.

За легендою, Чорт спочатку був один на увесь світ (як син ЧОРНОБОГА і МАРИ) Але йому надокучило «без товариства», і він пішов у Вирій до Білобога, заклявся не робити зла людям, а за те — дати йому «товариша». Білобог повірив ЧОРТОВІ й дозволив підійти до озера, вмочити у живу воду пальця й стріпнути позад себе, внаслідок чого з’явиться «товариш». Однак ЧОРТ умочив не пальця, а всю руку та як став нею стріпувати, то з безлічі крапель утворилися тринадцять чортячих полчищ («дружин»), які тут же збунтувалися проти Вирію. Розгнівані боги скинули чортів з Вирію. Вони летіли до землі, за легендою, сорок діб, а коли Білобог сказав «амінь», то «кожен де був, там і лишився: у воді — водяник, у лісі — лісовик, у болоті — болотяник, у полі — польовик» і т. д.

Чорти, за повір’ям, — безсмертні, їх «ніщо не бере», окрім стріл Перуна. Тільки блискавка Перуна може вбити чорта навіки (в цій особливості вчувається старовинне походження міфа). Тож, якщо блискавка спалила дерево, під ним перебував чорт; коли в грозу згоріла хата — туди забіг був дідько.

Чорти, згідно з повір’ям, поділяються на «дурних» і «мудрих». «Мудрі» навчили людей добувати вогонь, робити вози і млини, пекти хліб, ковалювати, мірошникувати тощо. «Дурні» — вигадали горілку, корчму і корчмаря, куриво, люльку, злі слова і т. п.

Бувають і «збиточні» чорти, які їздять верхи на конях, аж з тих піна летить, перевертають вози з снопами, б’ють людей, топлять їх у воду тощо. Є повір’я і про «справедливих» чортів: бідний брат, якого зухвало обдурив і прогнав старший, приносить скромну вечерю старцеві (перевтіленому ЧОРТОВІ) й одержує щедру винагороду, ціле багатство, а коли приносить вечерю багатий, його «старець» карає і т. д.

За легендами, чорти люблять позбиткуватись над людьми: п’яного проведуть буцімто в розкішний палац, нагодують, напоять «заморськими винами», укладуть у перину, а коли чоловік проснеться, помічає, що лежить у калюжі серед болота. Особливо розповсюдженими були народні оповіді про «знайомого кума», який кличе родичів у гості, наливає їм чарки, а коли вони перед питтям перехрестяться, бачать, що сидять на цямрині й тримають у руках очеретинку і т. п.

Численні міфи, легенди, оповіді про Чортів відігравали позитивну роль у боротьбі проти зла і злодіянь, в утвердженні здорової народної моралі. (За В. Гнатюком).

 

Водяник

 

Вода свята, має велику зцілюючу силу, очищає людину від гріхів, болісті і слабості, землю оживляє і робить її плодючою.

Та ще з часів, коли не було нічого — одна водонька, злі темні сили послали на неї своїх слуг для отруєння людського щастя. З грізних чорних хмар, які порозбивав бог Перун своєю важкою кувалдою та вогненними блискавицями, ринули у темних дощових потоках по усіх—усюдах дідьки—чорти. Болота з багном, нечиста вода та очерет стали постійним житлом злих істот. Недарма в народі кажуть: «Як дідько в очерет влізе, то в яку схоче дудку грає» або «злий, як дідько». Особливо ці дідьки—болотяники люблять затягувати до себе п’яних людей, яких заманюють вогником серед болота — а чоловік думає, що там люди або скарб захований. Болотяник запрошує до себе прохожих, заводить їх до чудових кімнат, в яких грає музика, угощає, танцює з ними, і навіть обдаровує. Коли вони прийдуть до себе, переконуються, що сиділи у болоті, а цінні подарунки — то якесь посміховисько. Болотяники множаться як люди і зовуть до своїх породільниць звичайних баб—акушерок. За вигоду нагороджують їх так, що ті мають із чого жити, коли виконують усе, що сказав їхм Болотяник. Одного разу їхав чоловік возом і бачить: сидить Болотяник у баюрі на дорозі і мне співаючи шкіру. Опісля став шити черевики. Коли чоловік наблизився, він пірнув у болото і заборонив чоловікові підходити ближче, коли той хоче, аби йому не велося зле. Тож у нечистій темній воді, в якій багато гною та грязюки, повно всякої нечистої сили.

Господарем усього водяного царства в світі, володарем усіх його живих істот вважається Водяник. Сам водяний цар живе. в кришталевому палаці на дні глибокої річки чи озера. Він такий уже древній та сивий дід, як і світ, — з довжелезною бородою по пояс, що вся у нього в баговинні та драговинні. Неодмінним жезлом Водяного є золотий тризуб, котрим він вибиває із землі джерельну воду, щоб живити рослинність та водяних істот.

Наші прародителі добре знали, що водяного царя треба шанувати, щоб не псував греблі, не заплутував сіті та не зносив їх невідомо куди, не проганяв риби та взагалі не чинив всіляких капостей. А тому приносили йому жертви у вигляді жменьки тютюну, хлібних крихт, які сипали на воду чи виливали трішки вина або горілки. Першу впійману рибину, особливо коли вона маленька, випускали назад у річку з обов’язковою примовкою: «Іди та приведи батька, матір, тітку, дядька...» 29 червня на свято Водяника жінки сплітали рибалкам з трав’янистого зілля, Петрового батога вінки, якими ті увінчували свої голови. У час цього великого свята рибалки, як і моряки, щоб умилостивити Водяного, приносили в жертву йому чорного півня або цапа. Іноді й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені, кидали в річку свіжий мед і віск. Навесні 11 квітня, коли розливаються річки та наступають повені, Водянику також приносять жертви, щоб не затопив хату, город або щось інше.

На відміну від болотяних дідьків, від яких одне лише зло, Водяник поводиться з людьми відносно мирно. Люди, котрі бачили цього довгобородого діда, кажуть, що тіло його обросле густим волоссям; інші — що він подібний до чоловіка, але має великий хвіст і крила. Голос у нього глухий, але дужий. Риба — то його худоба. Коли вона втікає перед ним, то тоді її добре ловити, бо вона сама набігає в сіті. Здавна наші діди—батьки користувалися різного роду підсаками, сачками, хватками та своєрідними колючими знаряддями: гострими гачками, списами, гарпунами та багатозубцями. Рибальськими знаряддями були були також різні поплавці, грузила з кераміки, блешні, голки для плетіння сітей, ятерів, неводів.

Як і Лісовик, Водяник не терпить, коли людина необережно втручається у його царство, особливо вночі. Тоді може так налякати гучним сплеском по воді, що, бідній, доводиться той переляк довго відлежувати. Розповідають, що одна жінка прийшла після заходу сонця напитися води до річки, то він штовхнув її у воду і почав тягнути за волосся.

Водяний перекидається у сома, щуку або в іншу рибину, дає часом зловити себе в сіть, але не дозволяє, щоб несли додому, а якби його принесли, то може розвалити хату. Водяник іноді укладає з рибалками угоду про улов, але ті мусять добре пам’ятати, що його потрібно добре задобрити, або щось пообіцяти, а то не дасть рибу ловити. Часом любить пожартувати: викидає човен на берег так далеко, що рибалка не може зсунути його на воду, а іншим разом той знаходить човен на воді та ще й наповнений рибою. Або, скажімо, хитає човни або й перевертає, особливо хиткі та маленькі. А мельнику, який живе коло води, взагалі нікуди діватись, мусить годити як і Водяникові, так і всякій нечистій силі, яка водиться біля млина. Бо вона й так до біса замулює воду, а то ще буде сильно шкодити мірошникам крутити жорна. Люди стараються стороною обходити ті місця; кажуть, що мельники всі ворожбити, продалися чортам, бо завжди тримають у себе чорну кішку.

Русалки, водяні царівни — то дочки Водяника і він панує над ними. З гарними дівчатами, які втопилися, він, буває, одружується, а часом навіть приходить зі своїми жінками до їх батьків.

Від тих давніх сивих літ пильно стереже своє царство чистої джерельної води Водяник. І хоча він теж, як то кажуть, не без гріха, ніякі злі істоти в подобі замурзаних дідьків—чортів не в силі здолати небесну синь і кришталеву прозорість рік та озер. Бо вода свята, свята іменем світла сонця Дажбога.

 

Відьма

 

Відьма тому і називається відьмою, що про все відає і все знає.

Колись, ще як були волхви—кудесники, відьма керувала погодою, вміла собою

закривати зорі й місяць, пасла корів—хмар, а коли починався грім і блискавка, то доїла їх і з небес падав дощ. Тоді вона могла ставати вогневим клубком і навіть вогневим змієм у небі.

Информация о работе Міфічні істоти