Література як вид мистецтва

Просторово-часові параметри твору 
У художньому творі слід розрізняти об’єкт висловлення і суб’єкт висловлення. Об’єкт висловлення – все те, що зображується, і все те, про що розповідається: люди, предмети, обставини, ситуації, події. Натомість суб’єкт висловлення (носій мови) – це той, хто зображує і розповідає. 
Необхідну для даного твору суб’єктну форму обирає сам автор, і цей вибір зумовлюється ідейною позицією і художнім задумом письменника. В основі класифікації форм суб’єктної організації лежить міра «виявленості» суб’єкта висловлювання у тексті. Відповідно розрізняють такі типи суб’єктів висловлення:  
– розповідач – це вигадана автором особа, яка виступає в ролі носія  
висловлення, не виявлений, не названий, ніби розчинений у тексті; він говорить про події з незворушним спокоєм, йому притаманний дар «всебачення», і надає твору колорит максимальної об’єктивності; у мовному плані представлений у формі 3 особи однини (такого максимально об’єктивного розповідача зустрічаємо у романах П.Мирного, повістях І. Нечуя-Левицького, романістиці О. Гончара);– оповідач – носій висловлення, який може бути також учасником (героєм) або свідком зображуваних подій, його образ може відрізнятися суб’єктивністю (оповідач у новелах М. Хвильового), зливатися окремими рисами вдачі з образом самого письменника (релігійність Г.Квітки як оповідача повісті «Маруся» зумовлена життєвою позицією письменника Г. Квітки-Основ’яненка; модель суб’єктної організації «оповідач – учасник подій» характерна для більшості творів М. Вовчка). 
Ліричного героя не доречно ототожнювати із самим письменником, хоч він і виступає своєрідним «alter ego» автора.  
Ліричний герой може концентрувати естетичний та екзистенційний досвід певного покоління, в ньому перетинаються зовнішній та внутрішній світи, – це відрізняє його від розповідача в епосі і від дійової особи в драмі. Відповідно, ліричний герой у літературі реалізму відрізняється мисленням, ціннісною позицією від героя модернізму, а ліричний герой І. Франка – від героя Лесі Українки.Крім ліричного героя, лірика може мати «власне автора», коли переживання ніби розлите у творі і ліричне «я» не акцентоване – це особливо арактерно для пейзажної і почасти філософської лірики (наприклад, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка). До «власне автора» близький автор -оповідач у ліро-епічних творах або ліричних творах із окресленою подією (про авторське ставлення читач дізнається через те, як автор зображує іншу людину). Просторово-часові параметри твору – це час і простір як найважливіші характеристики художнього образу, котрі забезпечують цілісне сприйняття художньої дійсності й організують композицію твору. Літературний  
поетичний образ, розгортаючись у часі як послідовність тексту, своїм змістом відтворює просторово-часову картину світу в її символічному, ціннісному аспекті.Час у художньому творі постає як багатовимірна категорія: розрізняють фабульно-сюжетний і розповідний час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулись і коли про них повідомив оповідач або розповідач. Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності. Художній простір у творі також не збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер’єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни, марення). Особливості часопростору залежать від родо-жанрової структури твору, невіддільні від його суб’єктивної системи і є важливим чинником стильової визначеності твору. 
Хронотоп 
Часово-просторові переміщення в художній структурі твору є звичним явищем для літературної творчості, 
тому в літературознавчій науці виник термін на його позначення — хронотоп. 
Хронотоп— художня одиниця,що позначає часово-просторове зображення дійсності утворі.

Тема 7 
Родова i жанрова системи лiтератури 
Сутність і генеза літературних родів 
З часів Арістотеля погляди на естетичну природу і формально-змістові ознаки літературного роду змінилися і набули іншого визначення. 
Рід — літературознавча категорія, яка визначає тип мовленнєвої організації твору, а також виражає спрямованість мовлення на об'єкт, суб'єкт чи сам акт художнього висловлювання.Словесне мистецтво (усне й писемне) поділяють на три роди: епос, лірику, драму. Однак критерії цього поділу не завжди були однаковими. Сократ, Платон та Арістотель за основу брали mimesis — наслідування. В античні часи запропонували формулювання, на яке літературознавча наука орієнтувалася впродовж століть: «Можна наслідувати одне й те саме одними й тими самими засобами, але так, що або а) автор то веде розповідь 
як сторонній, то стає в ній чимось іншим, як це робить Гомер; або б) постійно залишається самим собою і не змінюється, або в) виводить усіх наслідуваних як осіб дійових і діяльних». 
У XIX ст. розпочався перегляд міметичного принципу поділу мистецтва на роди. Новий підхід у цій справі запропонував Г.-В.-Ф. Гегель, який характеризував епос, лірику і драму з позицій «об’єкт — суб’єктних» 
відносин. На його думку, епічне зображення постає у формі розгорнутої події, зовнішньої (об’єктивної) 
реальності, а оповідач (як суб’єкт) є віддаленим від неї; 
 
Поетика художнього твору 
Зміст лірики — «усе суб’єктивне, внутрішній світ, душа, яка розмірковує і почуває, яка не переходить до дій, а затримується в собі як внутрішнє життя і тому як єдина форма й кінцева мета може брати на себе словесне самовираження суб’єкта»; драматичний спосіб зображення «поєднує два перших у нову цілість, де перед нами постає як об’єктивне розгортання, так і його джерела в глибинах індивіда». 
У XX ст. при поділі літературних творів на роди застосовували психологічні критерії: спогад — епос, 
уявлення — лірика, напруга — драма (Е. Штайгер); лінгвістичні: перша, друга, третя граматичні особи, а 
також категорії часу — минуле, теперішнє, майбутнє (Й. Кляйнер). 
Природа епосу, лірики і драми може бути пояснена і за допомогою теорії мовлення, запропонованої німецьким психологом і лінгвістом К. Бюлером. За його твердженням,висловлювання (мовленнєві акти) мають три аспекти: повідомлення про об’єкт (репрезентація), що відповідає епосу; експресія (вираження емоцій мовця) —лірика; апеляція (звернення мовця до когось, що і робить висловлювання дією) — драма.Так поступово із синкретично-обрядового мистецтва виникли три роди словесної творчості: епос, лірика, драма.— один із основних родівлітератури, для якого характерні масштабність художнього відтворення і тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність характерів-персонажів, у вчинках яких розкривається динаміка зображуваного. 
Епічні твори поєднують віршову і прозову оповідь. 
Ранній епос був віршовим, здебільшого відображав подвиги,незвичайні мандри легендарних героїв, змальовував екзотику дальніх земель. Кожен народ має свій епос: греки — «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, німці —«Пісню про Нібелунгів», фінни — «Калевалу», естонці— «Калевіпоег», грузини — «Витязя в тигровій шкурі», українці — билини, думи. З розвитком художньої творчості у фольклорі виник прозовий епос (казка, легенда, переказ, притча), у літературі — роман, повість, оповідання, новела тощо. 
 
Витоки епосу 
Епос– один із трьох родів літератури, відмінний за своїми ознаками від лірики та драми. Класифікація епосу та його жанрів була розроблена Арістотелем, Лессінґом, Шеллінґом, Гегелем, Франком. Епос розкриває об'єктивну картину навколишньої дійсності, в його основі лежить подія, кожний епічний твір передає певний випадок або цілу історію життя героя чи героїв. Це не значить, що людські настрої, емоції чи переживання випадають з поля зору письменника. Вони визначають поведінку героїв, спрямовують логіку розвитку людських характерів. Автор епічного твору веде ретельний аналіз дійсності, з'ясовуючи  
причини та наслідки кожного кроку героїв, подаючи життя у його природному саморусі. Епос використовує в повному обсязі весь можливий арсенал зображувальних засобів (вчинки героїв, портрети, прямі характеристики, діалоги, монологи, полілоги, пейзажі, жести, міміку, інтер'єри, умовність тощо). 
Первісно епос розглядався як твори про подвиги легендарних і міфічних героїв, незвичайні пригоди й подорожі. Витоки такого розуміння епосу лежать в усній народній творчості різних народів. Найдавнішими епічними жанрами були міф, казка, легенда, сказання (шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фінські руни, перекази корінних мешканців Північної Америки про  
Гайавату)  
Одним із джерел героїчного народного епосу українців є «Слово о  
полку Ігоревім» – пам'ятка літератури доби Київської Русі. Інші жанри героїчного епосу українського народу, думи та історичні пісні, з'явилися орієнтовно в середині XV століття. Вони уславлювали високий громадянський обов'язок козаків, їх мужність і вірність Батьківщині в умовах боротьби з поневолювачами («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з Азова», «Перемога під Корсунем»). 
підтримує корифея повторюваним ліричним приспівом, вступає з ним у діалог.  
Лірика (грец. lyrikos — ліричний) — рід художньої літератури, який 
виражає внутрішнє життя людини (переживання, враження, різноманітнірефлексії, роздуми), не має сюжетності та розповідності. 
Ліричне Я є безпосереднім вираженням особистості автора, його художньої свідомості. Багато в чому лірика 
співмірна з поняттями «поезія», «віршова творчість»,оскільки в процесі історичного розвитку словесної творчості вона знайшла адекватні для вираження форми у ритмізованій, образній мові. 
Драма (грец. drama — дія, сценічний твір) — рід художньої літератури,оснований на імітації, моделюванні дії, призначеної для розігрування персонажами на сцені.У процесі свого історичного розвитку література,виділившись в окремі роди, продовжувала дифенціюватися на дрібніші художні форми і види, появу яких зумовило як саме суспільне життя, так і естетичні пошуки письменників. Твори, написані ними у новаторській манері, не підпадали під відомі зразки, тому потребували теоретичного осмислення і відповідної назви.Так і з’явилося поняття «жанр», призначене для точнішоїкласифікації новотворів. 
Жанр (лат. genris — в и д ) — форма мистецького осмислення світута художньої організації тексту, яка визначається єдністю теми,композиції, образотворчих засобів і наративного стилю. 
Роман (давньофранц. roman — оповідь романською мовою) —складний за побудовою і великий за обсягом епічний прозовий(віршовий) твір, у якому широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано персонажів, кількість яких часто значна. 
Повість – епічний твір середньої жанрової форми. Найчастіше говорять про її проміжне становище між романом і оповіданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з повіданням. Новела (італ. novella – новина) – малий епічний жанр художньої літератури. Маючи чимало спільного з оповіданням, новела є суттєво відмінною. Новела як короткий розважальний твір про реальні або правдоподібні події виникла в Греції, ще в догомерівську епоху, і внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. 
Оповідання — невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого про одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей. 
Притча — повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво вираженою мораллю. 
Памфлет — невеликий за обсягом публіцистичний сатиричний твір на актуальну тему. 
Фейлетон— невеликий за обсягом художньо-публіцистичний твір актуальної тематики. 
Мемуари— твір у формі записок-спогадів про минулі події, у яких автор брав участь чи був очевидцем. 
 
Ода— похвальний ліричний вірш, присвячений видатним особам чи важливим подіям і написаний в урочисто-патетичному тоні. 
Елегія  — вірш (двовірш, елегійний дистих),у якому виражені настрої смутку, журби, задуми. 
Епіталама— весільна лірична пісня на честь молодих, для якої характерні урочистий пафос, витончена образність, пишність вислову. 
Епістола —- віршовий ліричний твір у формі листа, послання, в якому автор викладає свої міркування з певних питань. 
 
Епіграма— короткий злободенний сатиричний вірш, який спрямований проти певної особи чи негативного 
суспільного явища і характеризується дотепністю, лаконічноюлітературною формою, гіперболізацією. 
Пастораль  — ліричний твір, у якому ідеалізовано зображене сільське життя на лоні природи, романтичне 
кохання пастухів і пастушок. 
Медитація— філософський вірш на≪вічні≫ теми (добро і зло, життя і смерть, мить і вічність та ін.) 
Драма— твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії, складні 
переживання персонажів. 
 
Трагедія \ — драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиренний конфлікт, 
який призводить до трагічної розв'язки — герой, вступаючи в боротьбу, гине фізично або духовно. 
 
Комедія — драматичний твір, у якому сатиричними та гумористичними засобами змальовано смішне в житті, висміюються потворні суспільні і побутові явища, негативні риси характеру людей 
 
Інтермедія — невеликий за обсягом розважальний драматичний твір переважно комічного характеру, який виконувався між актами основноївистави. 
 
Вертепна драма  — комічнетеатральне дійство, яке розігрувалося на різдвяні свята за допомогою ляльок (різновид лялькового театру в Україні XVIII— XIX ст ). 
Розігрували вертеп у спеціальній переносній скрині,що мала два поверхи. На горішньому поверсі ставили  
дійства на релігійну тематику (різдвяний сюжет, запозичений із Нового Завіту), на нижньому — побутові 
комічні сценки за участю персонажів різного соціального,національного, станового походження. До сміхових засобів у вертепі належать комізм ситуацій, комізм персонажів, мовний комізм (макаронізми, жаргонізми, обігрування слів). 
 
Жанрова система — сукупність різноманітних жанрів (епічних,ліричних, драматичних), які функціонують у межах історичноїепохи, зумовлені нею і мають між собою розвинуті зв’язки.Своя система жанрів була в античності, в середнівіки, є вона і в сучасній літературі. Система жанрівперебуває в постійному розвитку: одні жанри історично,художньо вичерпуються і поступаються іншим,деякі зазнають трансформації, а синкретичні розпадаютьсяна декілька. 
Послання – епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення до певної реально існуючої особи (іноді до багатьох осіб).  
Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до н. е. Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літературі класицизму, як західноєвропейського, так і східнослов'янського, в якому воно широко культивувалося Н. Буало,  
Вольтером, О. Сумароковим, А. Кантеміром, Г. Державіним, О. Пушкіним, пізніше –В. Маяковським, С. Єсеніним 
Романс – це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом. Походження терміна «романс» пов'язують з Іспанією.  
Байка –невеликий, частіше віршований алегоричний твірповчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей (алегорії байки) або ж зводиться до умовних стосунків.  
Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці, рідше – на початку. 
Жанр байки є одним з найстаріших і генетично сягає казки про тварин, від якої він поступово відокремлюється. Сталої жанрової форми набуває цей жанр у давній Греції. Основоположником давньогрецької байки вважають напівлегендарного байкаря Езопа (VI ст. до н. е.).  
Балада. Первісно це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткоюстрофічною організацією. Пізніше – невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману»  
(Г.Шенгелі). Тепер балада – це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем». 
Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка.  
Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів – епосу, лірики та драми. Національною особливістю сучасної української балади є домінуючий ліризм, оповідні елементи в ній відійшли на задній план, і вже не хід подій, а драматизм (часом трагізм) внутрішнього світу героя визначають її жанрові особливості. 
Поема  – один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжетність, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, образ ліричного героя або оповідача). 
Роман у віршах – синтетичний, ліро-епічний жанр, в якому виклад розгортається у певній віршовій формі. Жанр роману у віршах був започаткований за доби середньовіччя, але вповні розвинувся за доби романтизму («Дон Жуан» Байрона, «Пан Тадеуш» Міцкевича, «Євгеній Онегін» Пушкіна). Головною вимогою роману у віршах є наявність образу автора, іноді об’єднаного з головним персонажем. Цей персонаж-оповідач зумовлює специфіку згаданого жанру, збагаченого епічними характеристиками.  
Поезія в прозі (або: вірш прозою, вірш у прозі) – короткий ліричний настроєвий твір, наближений за формою представлення до прози, а за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом з елементами спорадичного римування – до поезії, але без розміру, регулярного римування, рим. У цьому синтетичному жанрі використовують запозичені з поезії стилістичні фігури, є тенденція до фонетичної впорядкованості мовлення, медитативності, філософічності, етюдності. У вірші в прозі відсутня композиція, натомість домінує настанова на вираження суб’єктивного переживання у вигляді внутрішнього монологу, що впливає на особливості образної, тематичної структури. Вірш у прозі значно ближчий до ритмізованої прози, аніж до верлібру. Кіноповість, кінороман, кінопоема – синтетичні жанри кінематографії, сюжети яких достатньо складні, будуються на низці подій. Епічність кінороману значно глибша, у порівнянні із кіноповістю чи кіноновелою, і тим більше, кінопоемою (в якій домінуватиме ліричний компонент).

Тема 8 
Мова лiтературного твору 
Мова художнього твору 
Коли письменник створює оповідання, вірш або п'єсу, в його уяві постають образи різних подій, людей, явищ. Щоб точно, виразно, яскраво відтворити ці уявлювані образи, письменник, по-перше, добирає слова потрібного змістового відтінку та емоційної забарвленості; по-друге,використовує різні художні засоби. Наприклад: «Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань, хмари... Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли всьому смерть... Се ж видима смерть здоганяє її!.. Несказанний жах обняв Соломію. З криком ―Ох, Боже мій!., ох, Боже!‖ вона шарпнулася з останніх сил і наосліп кинулась в очерети...» («Дорогою ціною» М. Коцюбинського). Для зримого зображення пожежі автор застосовує порівняння («червоні, як грань»), епітет, гіперболічну метафору («вогняні гори»), уособлення («наступали», «несли смерть»).  
Поетичні прийоми (тропи)  
Слово, внаслідок своєї багатозначності, містить поряд з основним  значенням ще декілька смислових відтінків, вторинних значень. Це ті уявлювані ознаки явища, які в нашій свідомості з ним зв'язані, хоча ми й звертаємо увагу, головним чином, на його основну ознаку. Ми можемо вжити слово, виділивши його вторинну ознаку, для характеристики певного явища. Використання вторинної ознаки слова для позначення іншого явища, немовби перенесення його на інше явище, називається переносним значенням слова.  
Переносне значення слова позначають грецьким терміном „троп". 
Троп має дуже важливе значення для мови. В основі тропа лежить  співвіднесення двох явищ, з яких одне слугує для пояснення, для розуміння іншого. Зіткнувшись з якимось невідомим нам предметом, ми помічаємо в ньому подібність в якомусь відношенні з іншим, уже відомим, бачимо подібність за якоюсь ознакою. Появу самого поняття «троп» пов'язують з елліністичною римською риторикою (Філоден, Цицерон, Гермоген).  
Характер емоції, викликаної тропом, служить для оцінки того явища, яке через нього позначається,деформує нейтральність його смислового значення й веде у бік його підвищення або ж пониження.  
Епітет— це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього 
На відміну від логічного, поетичне означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів 
Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який деться, можна назвати характерологічним, або пояснювальним. Епітет інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М. Рильський),  
«з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка 
Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети. Ці прикрашальні епітети, як писав Б. Томашевський, з'являються в літературних школах певного напряму. Прикрашальні епітети не вмотивовані в реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один лише іменник вважався непоетичним, за винятком порівняно вузького кола слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад, «вуста» при наявності синоніма «рот»).  
За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний епітет. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди широкий, море – синє, вітер – буйний, гай – зелений, орел –сизокрилий тощо.  
Поряд з постійними на межі XVIII-XIX століть у широкий вжиток входять контекстуально-авторські епітети. Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну – супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному  
контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський —це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає  
точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності,  
реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується.  
Наприклад: «Проса покошено. Спустіло тихе поле. / Холодні дні з високою блакиттю. / Не повернуть минулого ніколи: / Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський). 
Порівняння (лат. comparatio) – словесний вираз, у якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим предметом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. Наприклад, в уривку з вірша В. Стуса:  
«У цьому полі, синьому, як льон, / де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк – блукало серед поля / сто тіней. В полі, синьому, як льон» – уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має тричленну будову: 
1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum); 
2) те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum); 
Порівняння, подібно до інших засобів художнього увиразнення  
мовлення, не лише конкретизує уявлення про предмет, про який ідеться, а й відображає емоційне ставлення до нього мовця. 
Метафора (грец. κεηαθνξά — перенесення) — слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета за принципом подібності. Наприклад, у рядках вірша Є. Маланюка «Вічне»: «Досі сниться метелиця маю, / Завірюха херсонських вишень...» – метафорами будуть виступати слова «метелиця» та «завірюха», оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні (атмосферні явища, якими супроводжується прихід  
зими), а в переносному, для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень.  
Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості  
предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки 
Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Ісократ у творі «Еварог», у Римі в широкий вжиток її ввів Цицерон, який зауважував, що «немає тропа більш квітчастого в окремих словах і такого, який би вносив у  
мову більше світла, ніж метафора».  
Алегорія (гр. allegoria – іносказання) полягає у створенні образу  
або образів, у яких усе зображення має переносне значення. На алегоріях побудовані деякі прислів’я та приказки, наприклад: „Біда вівцям, де вовк пастушить‖, „Старого горобця на полові не обдуриш‖. Алегоричними є байки.  
Символ (з грец. sympolon – умовний знак, натяк). За С. Аверінцевим,  
символ – «знак, наділений всією органічністю міфу і невичерпною  
багатозначністю образу». «Структура символу направлена на те, щоби занурити кожне часткове явище у стихію „першопочатків‖ буття і дати через це явище цілісний образ світу». Різниця між знаком і символом визначається мірою значимості предмета, який вони позначають: знак має одновимірне значення, яке вказує лише на факт існування якогось предмета чи явища (особливо відчувається одновимірність сучасних туристичних, дорожніх знаків, які  
передбачають однакове їх тлумачення усіма представниками багатомовної людської спільноти), натомість символ отримує своє значення у зв’язку із надзвичайною значимістю символізованого, а відтак постає складною багатоплановою моделлю, що породжує невичерпний тунель смислів, асоціацій, зв’язків, який прагне до максимального узагальнення речі.  
Метонімія (грец. κεηωλυκία – перейменування) – це слово, значення  
якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр».  
Метонімія широко використовується у віршованому та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб.  
Розрізняють такі різновиди метонімії: 
1) метонімія місця (заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження): «Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється»  
(І.Франко). Особливий випадок – заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний); 
2) метонімія часу (заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася): «Як і колись, так і тепер ти / Не спромоглась на гарний плід» (В.Сосюра; йдеться про історію України); 
3) метонімія засобу (заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена): «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І прадіди в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський); 
4) метонімія належності (заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця): «Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк); 
5) метонімія матеріалу (заміщення предмета вказівкою на матеріал, з якого даний предмет зроблений): «Купив князь пісню Боянову, // возложив йому гривну золоту на шию – / срібні гуслі озолотив, / попліч свого злотокованого стільця / у соболях возсадовив» (І. Калинець). 
Синекдоха  – це різновид метонімії, в якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частку. Наприклад: «З баталії в ліс не ховався. / В татарина коней в полях віднімав» (Л. Боровиковський), де слово «татарин» вжито в значенні «татари». Синекдоху відносять до різновиду кількісної метонімії.  
Найбільш уживаними є такі види: 
1) вживання частини замість цілого: «Плаче бідний та зітхає, / Сну не знають його очі» (М. Вороний); «Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турецьких» (народна дума); 
2) вживання однини замість множини: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата. / А буде син і буде мати» (Т. Шевченко); «Кругом Січі запорожця москаль облягає» (народна пісня про руйнування Січі); 
3) вживання виду замість роду: «Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка» (М. Рильський). 
Синекдоха, як вважав О.Потебня, є своєрідною словесною міні-моделлю більш складного предметного образу – типу й типового в змісті цілого художнього твору. Складна синекдоха є поетичною типовістю, тобто той чи інший типовий образ у художньому творі може бути пояснений через прийом синекдохи: він часткою в одиничній і конкретній картині відтворює ціле і загальне. 
Гіпербола) – словесний зворот, в  
якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача. О. Потебня писав, що «гіпербола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах». Наприклад: «Давно, давно вже Київ панував. / Його церкви аж хмари зачіпали» (А. Метлинський); «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ / Лиш приходить подібне кохання» (В. Сосюра);  
Літота– словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшуванням. Наприклад:  
«О принесіть як не надію, / То крихту рідної землі: / Я притулю до уст її / І так застигну, так зомлію» (О. Олесь). Літота виступає як троп, протилежний гіперболі. 
Оксюморон, або оксиморон (грец. νμόκωξνλ – нісенітниця), – полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадокса. Наприклад: «на нашій – не своїй землі» (Т. Шевченко); «довго тягтиметься мить» (Є. Плужник). Оксюморон –дуже виразний стилістичний прийом: використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характеризує складність, внутрішню суперечність описуваного  
Лексика художньої мови 
Слова у художньому тексті мають пряме і переносне значення. Пряме значення слова полягає у вираженні певного змісту поняття, яке зазвичай фіксується у словниках. Інакше кажучи, слово називає те, що воно й означає. Переносне значення слів основане на смисловій двоплановості: названо одне, а означає інше. Так виникає образна напруга між позначуваним та означником, твориться своєрідна загадка, яку можна розгадати,зрозумівши механізм переміщення одного смислу на інший. На цьому ґрунті з ’являються художні образи, які є основним засобом у літературній творчості. 
Синоніми) — різні за звучанням, але близькі за значенням слова. І. Котляревський 
в «Енеїді», зображуючи Бабу Ягу, до слова 
«катувати» підібрав півтора десятка синонімів: 
 
Використання синонімів сприяє рінобічній характеристиці певного поняття чи явища, а також уникненню повторів, урізноманітненню художньої мови. 
Антоніми— протилежні за значенням слова. Вони здатні в художньому творі передати контрастність певних понять, картин. Наприклад:Люди мучились, як в пеклі.Пан втішався, як у раю...Пан гуляв у себе в замку, 
У ярмі стогнали люди... (Леся Українка) 
Пароніми— близькі за звучанням, але різні за значенням слова. Вони слугують у літературі для словесної гри, каламбурів або для створення музичності, милозвучності фрази: «Шкода, Марино, перебулих літ! 
Архаїзми — застарілі слова, які в літературному творі передають історичний колорит або надають мові певної урочистості. З такою метою вживає Т. Шевченко слова, які вже для його часу були застарілими: «Вздовж байдака знову походжає пан отаман≫.  
Неологізми —словесні новотвори, що надають мові художньої виразності. 
Користуючись нині словами «мистецтво», «переможець», «променистий», сучасна людина не пов’язуєїх із авторством Олени Пчілки. А саме вона створила їх. 
Діалектизми  — слова, характерні для говірок певних місцевостей. 
Використання їх дає змогу письменнику відтворити передусім мовний колорит краю, надати забарвлення мові персонажа: «Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів!» 
(В. Стефаник);  
Жаргонізми) — слова і вирази, характерні для розмовноїмови вузької групи людей, які перебувають у приблизно однакових професійних та побутових умовах. 
Вульгаризми) —грубі побутові чи лайливі слова або звороти, які в літературі вживають здебільшого у мові персонажів як засіб самохарактеристики. Останнім часом у літературі ненормативна лексика потрапляє і в авторське мовлення, 
Гроп — мовний зворот, у якому слово або словосполучення ужите в переносному значенні, щододає мові виразності, естетичного ефекту. 
До поширених стилістичних фігур належать інверсія, 
еліпс, паралелізм, антитеза, градація, різні види 
повторів. 
Інверсія — незвичайна розстановка слів у реченні, зумовлена прагненням наголосити значення 
якогось слова або потребою пристосуватися до ритміки чи римування(у віршовому мовленні). 
Еліпс) — пропуску реченні слова чи словосполучення, зрозумілого з контексту, для вираження динамічностічи енергійності мови, а також для уникнення повторів. 
Паралелізм  — паралельне зображення за аналогією кількох явищ з різних сфер життя з метою їх художнього зіставлення. 
Антитеза— художньо увиразнене протиставлення життєвих явищ, думок, ознак, понять, почуттів. 
Наприклад, в автобіографічному вірші Т. Шевченка виразно протиставлено вигаданий паничами-поетами 
сільський рай, у якому насправді малий Тарас бачив пекло, тобто тяжкі умови кріпацького животіння: 
У тій хатині, в тім раю я бачив пекло. 
Градація— нагромадженняоднорідних понять та образів з певною художньою метою.Наприклад, для того щоб створити жахливу картинусоціальної дійсності у Речі Посполитій кінця XVI ст., 
І. Вишенський вдається до нагнітання, нагромадження

Тема 9 
 
Основи віршування 
 
У віршах мовлення членується не логічними, а ритмічними 
паузами. У літературному тексті кожен такий вірш пишеться (друкується) окремим рядком. Організуючою основою рядка є ритм. Вірші зазвичай пов’язують із поезією, проте це не однозначні поняття, бо поезія — образне мислення, особливе художнє мовлення, тоді як віршування — сукупність технічних прийомів, завдяки чому таке мовлення організовується та оформлюється. 
Походження віршування 
Відкриття та освоєння ритму в первісному мистецтвібуло джерелом виникнення віршування. Відчуття ритму закладено в людині природою, багато що у світі організовано за принципом ритмічної повторюваності(ритм просторовий і часовий). Освоєння ритму людиною мало утилітарне значення, оскільки ритм узгоджував, координував, дисциплінував спільні дії, групову діяльність (трудова пісня), і естетичне приносив задоволення,добрий настрій, приємне відчуття спільності (хороводи, обряди): «Розмірене, одностайне повторення,яке лежить в основі ритму, зберігає енергію, дає можливості тратою певної скількості її осягти більші, споріші результати і сею скорістю й успішністю роботи 
викликає добрий і вдоволений настрій, який перемагає втому та дає змогу працювати довше, успішніше, приємніше» (М. Грушевський). 
Ритмічність мовлення, яка спочатку була притаманна уснопоетичній творчості, поширилася і на творчість 
писемну, набувши тут різноманітних форм вираження. Становлення ритміки у літературі залежало передусім від особливостей мови, у лоні якої формувалося і функціонуваловіршування.  
Системи віршування 
Упродовж тривалого часу складалися системи віршування,практичне застосування яких здійснювалося 
за виробленими правилами і настановами. 
Віршування — система організації поетичного мовлення, яка грунтується на закономірному повторенні певних мовних елементів на основі культурно-історичної традиції національної мови. 
Система віршування має ритмічний критерій, за яким розмежовують два основні типи: квантитативне(лат. q u a n t i t a s — кількість, к і л ь к і с н и й показник) віршування,основане на чергуванні довгих та коротких складів мовлення, і квалітативне (лат. qualitas —якість), побудоване на чергуванні наголошених і ненаголошених складів мовлення. За всю історію світової літератури сформувалося декілька систем віршування. 
Античні вірші виспівували, досягаючи ритму рівномірним чергуванням стоп — груп складів,що містили один довгий і кілька коротких складів. Найпростіший елемент ритму — мора, тобто час, потрібний для вимови короткого складу (на довгий склад потрібно дві мори). Основні стопи античного віршування: двоскладові (хорей, ямб, пірихій, спондей), трискладові (дактиль,амфібрахій, анапест) і чотирискладові (на п’ять мор). 
Наголос в античному віршуванні не мав значення, вірші не римувалися. 
Поширеним розміром віршування за часів античності був гекзаметр (грец. Ьехате1;го8 — шестимірник) — 
метричний вірш, який складається з п’яти дактилів та одного (останнього в рядку) хорея, а посередині рядка, найчастіше після довгого складу третьої стопи, випадає цезура — ритмічна пауза. Гекзаметрами написано, 
Поетика художнього твору 
Вірш дум, голосінь не ділиться на строфи. Різні за кількістю складів рядки групуються в різні за розміром 
тиради — довгі фрази, велемовні репліки. Такий вірш виконується речитативом (співом-декламацією): 
Ой із города із Трапезонда виступала галера, 
Трьома цвітами процвітана, мальована. 
Ой першим цвітом процвітана — 
Злато-синіми киндяками пообивана; 
А другим цвітом процвітана — 
Гарматами риштованая; 
Третім цвітом процвітана — 
Турецькою білою габою покровена 
(≪Дума про Самійла Кішку≫), 
Це відбувалося в XV—XVII ст. спершу в Італії, а потім і в інших країнах.В українському віршуванні силабо-тонічна система утвердилася з кінця XVIII ст. («Енеїда» І. Котляревського),домінувала у XIX ст., була провідною у XX ст.,а нині співіснує з іншими віршовими формами. Найчастіше до неї зверталися С. Руданський, М. Старицький,І. Франко, Леся Українка, О. Олесь, М. Рильський,М. Зеров, В. Сосюра, А. Малишко, Є. Маланюк, О. Ольжич, В. Симоненко, Ліна Костенко. 
Організаційною основою ритму у силабо-тонічномувіршуванні є стопа. 
Стопа — ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано наголошений таненаголошені склади. 
184 Поетика художнього твору 
Найпоширеніші двоскладові і трискладові види стоп. 
Двоскладові стопи складаються із двох складів,наголос у яких варіюється:— хорей (грец. сЬогешв, від сЬогоє — хор) — двоскладова стопа, у якій перший склад наголошений, а другий — ненаголошений (- -): 
Чи не марно марю мрії, - 
Коли стільки вже століть - 
Постать матері Марії - 
Тут примарою стоїть - 
(Д. Загул) (чотиристопний хорей); 
— ямб (грец. іатЬов — напасник) д—в оскладова стопа з наголосом на другому складі (~ -): 
Верхами сосон шум іде розлогий ~ 
І хмарою пухнатою тремтить - 
Високий день і осяйна блакить. ~ 
У буйних травах плутаються ноги ~ 
— дактиль (грец. сІакШоз — палець) — трискладова стопа з наголосом на першому складі (- - -): 
В райдугу чайка летіла, 
Хмара спливала на схід. - ~ | ^ ~ | - 
Може б, і ти захотіла 
Чайці податися вслід? - - - | - ~ ~ | - 
(Л. Первомайський) (тристопний дактиль); 
— амфібрахій (грец. атрЬіЬгасЬив — короткий усіх боків) — трискладова стопа з наголосом на другому 
складі (~ - ~): 
Основи віршування 185 
Нікуди не може летіти - - 
Примара сліпої журби — ~ - 
Сміється і сонце, і вітер, ~ - 
І голос залізний доби ~ - 
(П. Филипович) (тристопний амфібрахій); 
— анапест (грец. апараізіоя — обернений, зворотний щодо дактиля) — трискладова стопа з наголосом на 
третьому складі (~ “ -): 
Скоро серпень надійде ясний - - 
На поля неосяжні і сині. - ~ 
Огнекрилих метеликів рій ~ - 
Зазоріє в садах на шипшині ~ ~ . 
(П. Филипович) (тристопний анапест). 
Строфа (грец. strophe — поворот, зміна) — ритмічно, інтонаційноі синтаксично завершений віршовий твір або його частина з певною системою клаузул у рядках (або римування). 
Кожен рядок строфи має певне акцентне завершення,яке прийнято називати клаузолою. 
Клаузула  — закінчення рядка, частинавірша від останнього наголосу з кінця

Тема 10 
 
Лiтературний процес 
 
Літературний процес – складне і багатопланове явище, яке обіймає літературні напрями, методи, стилі. 
Художній метод – це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм.  
Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, що на ньому ґрунтується.  
Літературний напрям – це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. 
. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі – межами періоду (бароко, романтизм, модернізм). 
Основні літературні напрями: 
- бароко (XVII - XVIII ст.); 
- класицизм (XVIII - початок XIX ст.); 
- сентименталізм (друга половина XVIII - початок XIX ст.); 
- романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.); 
- реалізм (друга половина XIX ст.); 
- модернізм і авангард (кінець XIX-XX ст.), у межах яких розглядають:  
імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм,  
акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; 
- постмодернізм (друга половина ХХ ст.). 
Літературні напрями можуть мати свої складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями, чи школами. Треба зазначити, що поняття «напрям», «течія», «школа» не є уніфікованими в сучасному  
літературознавстві.  
Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: 
– стиль доби; 
– стиль напряму й течії;  
– стиль письменника і стиль певного періоду його творчості;  
– стиль твору і стиль його окремого елемента.  
Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як  
індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника.  
Отже, індивідуальний стиль – це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу. 
Бароко – напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Визначальні риси бароко: посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; трагічна напруженість і трагічне світосприймання; настрої песимізму, скепсису, розчарування 
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, який  уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для ласицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілював французький осередок «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався на філософію раціоналізму. Найґрунтовніший теоретичний трактат доби класицизму – розвідка Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674).Визначальні риси класицизму: раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, зречення особистих почуттів на користь суспільного обов’язку); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії – це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункістькомпозиції тощо); в аспекті мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Класицисти вважали, що призначення літератури – виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку мусить давати мистецтво. 
Сентименталізм – напрям у європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам  
класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (1768).  
Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й  
мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості та ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності  
(історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей 
Реалізм – літературний напрям, який характеризується правдивим і  
всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах.  
Модернізм – загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму.  
Декаданс – це не напрям, а стильова мода, тенденція у мистецтві кінця ХІХ ст., назва в перекладі означає «занепадництво, згасання».  
Літературознавець В.Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як примарну нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», забувши про так звану громадянську тему і  
суспільні проблеми. 
Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом».  
Імпресіонізм – художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» (1873).  
Символізм – одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Теоретиком символізму вважається Ш.Бодлер.  
Неокласицизм. Європейський неокласицизм XIX ст. поставив  
завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійнопоєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське,  
примітивно-побутове.  
Футуризм – напрям авангарду, назва якого в перекладі з латини –«націлений у майбутнє». Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям уперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Теоретиком футуризму став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були змістово близькими: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації...  
Неореалізм – стильова течія в українській літературі початку XX ст. (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між  
документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.