Література Волині

                            Василь Гей 

Гей Василь - член НСПУ з 1974 р.Народився 14 січня 1942 року в селі Заболоття Любомльського району. Після закінчення семирічки у рідному селі та десятирічки в с. Головно працював завідувачем сільської бібліотеки та клубу, вчителював, служив у війську. Повернувшись після трирічної служби в армії, став працювати кореспондентом Любомльської районної газети. Звідти запрошений на роботу в обласну молодіжну газету до Луцька, де був кореспондентом, завідувачем відділу, керівником літературної студії "Лесин кадуб". Водночас навчався на редакторському факультеті Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова у Львові. У 1989-2006 роках очолював Волинську організацію Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, критик, публіцист. Лауреат літературної премії імені Андрія Головка, літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського та міжнародної премії імені Дмитра Нитченка. Член ради Національної Спілки письменників України. Окремими виданнями вийшли книги "Закон вірності" (1973), "Крила Світязя" (1978), "Витоки" (1979), "Вічно пам'ятати" (1983), "Кольори вересня" (1985), "Краплі на листі" (1987), "Лесин кадуб" (1991), "Під сузір'ям калини" (1993), "Підрубане дерево роду" (1996), "Яворник" (1997), "Де маминим голосом тиша мовчить..." (2001), "Зоря з криничної води" (2002), "Кривавник рідного слова" (2004), "Вихор у стиглому житі" (2004).

     У газеті “Волинь” було опубліковано уривок з поеми Василя Гея “Підрубане дерево роду”. Як сказав сам автор у передмові, йому хотілося показати на прикладі долі однієї багатостраждальної родини, коріння якої підрубали у часи сталінського геноциду, долю всієї України. Головні мотиви твору – любов до отчого краю, матері. Ідея поеми – для плідної праці і творчості на рідній землі людина повинна мати свободу. Поема складається з окремих, але об’єднаних семантичною цілісністю віршів. Кожен з них має оптимістичний кінець. Іноді він звучить як заклик:    

                       Гей, круторогі, не бійтеся  круків,

                       Борозну долі тягніть до людей,

                       Ляже  колись-таки жниво  на руки,

                       Доле, іще не потоптана, гей!

Більшість віршів В.Гея - схвильований діалог поета з  рідною землею. Але він - поет щедрого і своєрідного обдарування. Тематика його поезій така багата і розмаїта, як саме життя: рідна домівка, лагідні материнські руки, грізне минуле рідного краю; садиба Лесі Українки; життя славних людей минулого; поле козацької слави під Берестечком; замилування храмом природи Волині; філософські роздуми над людськими істинами, над смислом життя; пам’ять про воєнне лихоліття; роздуми над місцем і роллю поета в житті народу; тривога за батьківську землю, чудову, але вже занапащену, і протистояння егоїзму, нещирості, самозакоханості, захланності людській, захоплення найінтимнішими порухами людської душі - такий широкий діапазон тем і мотивів поезії Василя Гея.

 Темі любові  до природи присвячено ряд  його поезій. У нього любов  - це не пасивне споглядання  краси призахідного сонця чи стрункої берізки на околиці рідного села. Гей спонукає читача не просто дивитися, а бачити, не просто слухати, а чути, серцем чути болі рідної землі-занапащеної надмірною меліорацією.

 Хто хоч  раз побував на Волині, хто  милувався її чарівними краєвидами, вдихав цілюще повітря її лісів, вслухався в таємничий шепіт синіх озер, той серцем відчув, що життя цього прекрасного краю - суцільна легенда. І тим важливіше для нас, волинян, донести її на трепетних руках майбутнім поколінням. І як же хочеться, щоб у майбутньому Волині на таємничих стежках її панували любов і правда. Для цього кожному читачеві треба перейнятися почуттям власної причетності до того, що принесуть вони в майбутнє. Захистити своїм серцем рідну землю вчать вірші В.Гея: “Оскарження Луцька”, “Дренаж”, “Не чути книгівок в лугах”, “Крик”, “Яворник”, “Горять човни” зі збірки “Лесин кадуб”. Сумні відчуття огортають душу, коли читаєш рядки: Нема села. Куди ж воно пропало? Розтало в синій хвилі далини? Запалося чи порохом припало? У вирій відлетіло восени?

                        Нема села. Тепла  нема людського,

                        Схилився на дорогу чорний тин,

                        Бузькам нема озватися до кого,

                        Вмирають яблуні від німоти.

                        (“Яворник”)

Поетові болить, коли бачить, як ниці безбатченки, дорвавшись до влади, забули про простих людей, як високі чини, не знаючи історії України (полінувались вивчити її), вибачаються  перед нетактовними сусідами, які  неприховане зазіхають на наші території і вже готові накласти лапи на наші міста, а «братія мовчить собі, витріщивши очі». Василеві Гею болить, що ми, вже  два десятиріччя живучи у самостійній державі, не звільнилися від ганебного почуття меншовартості:

                        Проростаємо, наче трава  з-під бетону,

                        Ростемо крізь морози й московські погрози,

                        Та ніяк зі свого  Вавилону-полону

                        Ще не годні звільнитися  ми, малороси.

Не можна без  хвилювання читати вірш «При вечірній заграві» – своєрідний роздум-розмову  із матір’ю, зозулі якої вже відкували літа, яка відійшла за обрій золотий у далекі світи, так і не дочекавшись у рідній, вже незалежній, державі повернення боргів за важку багаторічну роботу або хоча б єдиного слова подяки, або вибачення, гак, ніби вона не була людиною. І тому таке завершення вірша:

                        Мамо, сліпить вам  зір надвечірня заграва,

                        І мертвіють слова  у відболеній днині,

                        І стоїть поки що наша рідна держава 

                        На горбатих боргах, як на спині вдовиній. 

                        Йосип Струцюк

Струцюк Йосип  Георгійович - народився 17 липня 1934 року в селi Стрiльцi на Холмщинi (Польща). У листопадi 1944 року разом з батьками

депортований до Запорiзької областi, а в 1946 роцi сiм'я Струцюкiв переїхала на Волинь у село Глинище Рожищенського району. Пiсля закiнчення Луцького державного педагогiчного iнституту iменi Лесi Українки (1958р.) вчителював у Бiлостоцькiй середнiй школi, обiймав посаду наукового спiвробiтника Колодяжненського краєзнавчого музею-садиби Лесi Українки i Волинського краєзнавчого музею, працював у мiсцевих газетах, редактором Волинського будинку народної творчостi, режисером народної самодiяльної кiностудiї, очолював обласну органiзацiю Всеукраїнського Товариства "Просвiта" iм. Тараса Шевченка. Член Нацiональної Спiлки письменникiв з 1970 року. Лауреат лiтературно-мистецьких премiй iм. Агатангела Кримського, Богдана-Нестора Лепкого, "Благовiст".

Є поети щасливої долі, є пестунчики, які без особливих  зусиль знаходять собі місце на поетичному Олімпі. А є такі, що у повсякденних творчих пошуках утверджують  себе, здобуваючи право називатися майстром. До останніх належить і Йосип Струцюк ,який непоквапно, але доволі наполегливо йде раз і назавше обраним шляхом, ні на йоту не зраджуючи своїм життєвим принципам, не пристосовуючись до “вигідних” ситуацій.

 Його слово  завше виважене, вагоме, щире. А його творчий доробок – яскрава ілюстрація доволі плідних “трудів і днів”: понад півтора десятка прозових та поетичних збірок, путівник “Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному” (у співавторстві з І.Чернецьким), низка статей та рецензій, передмов до поетичних збірок молодих авторів

 Виявив себе  Йосип Струцюк як вдумливий  перекладач, перш за все білоруських  та польських авторів. А ще  на його рахунку декілька любительських  фільмів, удостоєних високих відзнак.Йосип  Струцюк бере активну участь  у громадському житті міста й області. Не випадково саме Йосип Струцюк став першим лауреатом обласної літературно-мистецької премії ім. А.Кримського.

 Митець уміє  заглибитись у суть аналізованого  явища, опоетизувати, здавалось би, буденні реалії нашого побуту. Поетичній манері Й.Струцюка притаманна філософська заглибленість у сутність речей та явищ, поєднання глибокої художньої деталі.

 Для Йосипа  Струцюка “ніде так сонце не  сія, як в рідній стороні”. Чи не тому, замовляючи до рідного  краю, автор вимірює свою сутність найвеличнішими категоріями – генієм Тараса і отчим обійстям.

 Туга за  рідним краєм, нестримне прагнення  повернутися на Холмщину босоногим  хлопчиною визначає тональність  щирого, сердечного діалогу:

        Як ти живеш, моє село?

                  Як маєшся за синім Бугом?

                  Як церква там твоя жиє –

                           Із Богом чи уже без Бога?

Традиційно одна з істотних ознак Струцюкової  поезії - пісенність. Й.Струцюк - один з найталановитіших українських поетів-піснярів. ..Пісня, створена вдумливим і чесним поетом, лунатиме на радість шанувальників його таланту”. Багатогранна творчість Йосипа Струцюка, його слово опромінює непідробним талантом. Митець - весь у творчих планах. Йосип Струцюк, сумлінно працюючи на ниві української літератури, чесно і мужньо сприймає свій час і себе у його контексті:

        Мій вік - не вік високих кантів,

        а відчайдушних тропарів...

        Не мислим світ без музикантів,

        І згине він без дзвонарів. 
 
 
 

                  Петро Мах і Володимир  Лис

     Досить  різнопланово представлений в газеті “Волинь” і Володимир Лис, автор  кількох п’єс, повісті “Там, за порогом” і детективного роману “І тоді прибуде  суддя”. Він веде науково-популярну  рубрику “Таємниці і загадки  планети”; великий успіх серед  городників мають його прогнози погоди; цікаві його статті на історичні теми – “Смерть Леніна”, “Кольє для коханої Алісії”. Привертають увагу інші його матеріали: “Три інтерв’ю на фоні “Чорноволівського Руху”, “Уроки минулого ще пригодяться” (інтерв’ю з народним депутатом України Миколою Поровським).

     Зі  справжньою журналістською майстерністю написані есе В.Лиса “Свобода”, “Нація”, “Життя і смерть”, “Покоління”, які  зібрані під рубрикою “Вічні теми”. Авторові вдалося у невеликих  за обсягом творах висловити власні думки і враження з приводу важливих питань. Есе Володимира Лиса мають в основному філософський характер. На першому плані в них виступає особистість автора, який веде розмову. Наприклад, в есе “Нація” письменник торкається болючої теми відносин українців Західної і Східної України. Протягом усього твору автор ставить низку риторичних запитань: “А чи маємо справді єдиний народ, єдину націю?”, “Що може об’єднати галичан і слобожан, волинян і подолян?”, які посилюють експресію стилю.

       Композиція публікацій В.Лиса характеризується логічністю викладу. У його есе знайшли місце і гострота політичних оцінок, і актуальність теми, і глибокий аналіз. Жанрова своєрідність – діалог з читачем. Бесіда є прийомом, який відчутно видозмінює жанр, посуваючи його до белетристики. Автор досягає успіху в бесіді з читачем завдяки таким поширеним засобам публіцистики, як підтекст, риторичні запитання: “Де знайти отой єдиний еквівалент єдності і любові?”. З аналізу публікацій видно, що високу художність публіцистики Лиса підсилює старанно відшліфована, професійна мова автора. 

     Зовсім  інші за стилем есе письменника, публіциста, громадського діяча, автора 25-и книг Петра Маха. Якщо в есе Володимира Лиса зразу відчувається професійний  журналіст, то у творах Петра Маха дає про себе знати поет. Теми його “Роздумів” різні: “Соборність”, “Щедрість”, “Несімо злагоду, як Божу милість”, “Українська толока”, “Українська інтелігенція”, “Поле нашої долі”, “Благословенний Світязь” та інші. Автор проявляє неабиякі знання української історії, літератури, культури. Стиль письменника відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, свідомою настановою на розмовну інтонацію. Часто для підсилення ефекту використовуються власні поетичні рядки. Обов’язковим для творів письменника є оптимістичний висновок-кінцівка: “Вітри історії, добрі й злі, завжди кружляли над нашим полем. Нищили його, ...витягали його життєдайну силу, ...тож не ображаймося на нього ми, громадяни України. Засіваймо його зерном й добром, бережімо від злих очей і ненаситних захланників, даруймо йому любов свою на всі віки!”.

       Кожен талановитий журналіст  механічно не повторює уже  кимось знайдене. Кожен майстер,  як у літературі, так і в  журналістиці, дотримуючись певних  об’єктивних закономірностей, творить  свою модифікацію жанру. Маючи в своїй основі певні усталені риси жанру, твори Петра Маха не подібні на твори цього ж жанру Володимира Лиса. У Маха своя поетика, свій підхід до життєвих явищ, пошуки нового змісту і нових засобів вираження. Його твори близькі до ліричної прози.