Диалекты

   Морфологічні особливості південно-західного наріччя наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу, а також флексії -ом в орудному відмінку однини іменників жіночого роду та узгоджених з ними прикметників, числівників та окремих займенників (рукóйу > рукóў, рукóм, мнóйу > мноў, мном, землéйу > землеў); збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень давального і місцевого відмінків множини іменників чоловічого роду -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості українських діалектів); збереження давніх форм давального і орудного відмінків однини особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в інших говорах; поширення усічених форм займенників (го, му зам. йогó, йомý), редуплікованих форм вказівних займенників то, се — тото, сесе, сес’а; наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); поширення різних форм майбутньго часу (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму. му писáти); збереження давніх особливих форм дієслів 1-ї і 2-ї особи однини і множини минулого часу (носи́вйем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давноминулого часу (був-йем казáв) та форм умовного спосібу (був бим роби́в).

   Синтаксичні особливості південно-західного наріччя: наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у давальному відмінку (к тóбі, зам. до тéбе), конструкцій нас було двох замість нас було двойе, майу діти замість майу дітей та ін; поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а — у препозиції чи постпозиції (йа с’а весел’у і йа весел’ус’а).

   Словотвірні особливості південно-західного наріччя зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам інших наріч, наприклад: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосподарських культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи жіночого роду (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін.

   Літературна, наукова діяльність, шкільництво носіїв південно-західного наріччя аж до середини 20 ст. були позначені помітним впливом місцевих говірок, що зумовило формування у різний час галицького, буковинського і закарпатського варіантів української літературної мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

     5. Північне наріччя

   Північне  наріччя поширене в північній частині України. На півночі межує з перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини, що їх відділяє від південно-західне наріччя білоруської мови умовна лінія, яка проходить від лівобережжя р. Нарева до лівобережжя р. Горині. Північна межа північного наріччя тягнеться від Горині на південь і сxід приблизно вздовж кордону України. На українському лівобережжі Дніпра вона мало виразна: проходить на крайній північній Чернігівській області до Десни — приблизно вздовж кордону між Україною та Росією. Західна межа північного наріччя. тягнеться приблизно на 50 км від р. Західний Буг, де поширені надбузько-поліські (підляські) говірки. Південна межа визначається ізоглосними пасмами, які простягаються за умовною лінією: район Влодави (Польща) — Володимир-Волинський — на північ від Луцька — Рівне — на північ від Новограда-Волинського — Житомира — Києва — устя Десни — р. Остер — р. Сейм. Ці говірки поширені в Курській, Бєлгородській та Воронезькій областях Росії.

   Північне  наріччя поділяється на три говори: східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський) і західнополіський говір (волинсько-поліський). Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють північне наріччя південно-західному наріччю і південно-східному наріччю та визначають його перехресний характер від української мови до білоруської. Це різна рефлексація давніх ę, ě (Ђ), о та е в наголошеній і ненаголошеній позиціях, що виявляється у чергуванні а/е: пйат’ — пети́, ход’áч’і — хóдеч’і, йáма — йемк’í; у чергуванні і/и, що походять з Ђ, на волинському Поліссі: д’ід — дидóк, ê, іе — е в середньополіський і східнополіський говорах: л’êс — л’есóк; в якісно різних рефлексах давніх о та е, що розвинулися в чергування дифтонгів і монофтонгів закритої артикуляції наголошення закритого складу з о та е відкритого ненаголошеного складу: туôк, твêк, твиêк, твик, тêк, тик, ти^ік, ті^ик — тóку; п(й)іêч, п(й)êч, п(й)іч — пéч’і. Збереження у сучасних північних говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих внаслідок замінного подовження о, е під наголосом і відсутність будь-яких прослідків довгих у ненаголошених складах виявляється у послідовній нейтралізації не під наголосом опозицій ě, е — е: сенá, сем’і, а (е), е — е: петáк, перó, ě (з ō), о (з ō): ройê, роти́. Якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголошений вокалізм: в’іл (вуôл, вуêл, вуил, вил, вôл, вêл, вол, вул); с’ім (с’êм, с’іêм); мен’і (м’ін’ê); б’íлий (бêли, бйêли, бйіêли). Це протиставлення поліського і південного україно мовного масиву найчіткіше виявляється на поліському лівобережжі і правобережжі, а в західнополіському говорі спостерігається сусідство південних і північних рис: в’із і вуз, вуôз.

   На  морфологічному рівні визначальною рисою залишаються усічені прикметникові форми називного відмінку однини чоловічого роду: пр’іч’íнни ‘гарний’, так’і, чет’вôрти, пострóйани при нестягнених формах у жіночому і середньму роді: дóбрайа, такéйе, а також у називному відмінку множини: пр’іч’íннийе, так’íйе, пострóйанийе. Подекуди залишилися давні форми іменників чоловічого роду II відміни в давальному відмінку множини: дай б’ікôм с’êна; в місцевому відмінку множини: у корчôх совйак’í ростýт.

   На  лексико-семантичному рівні кожний говір виділяється своїми специфічними рисами. Наприклад, значення «трясовина, драговина» на волинському Поліссі передається словами морóчн’а, стýбла, чáква, тлан’, у середньополіському говорі з’д’в’іж, ств’íга, драгá, на лівобережжі відповідно тóпкайе балóта.

   Нерідко доводиться чути, що діалект – це зіпсована, знівечена літературна  мова. Місцеві говірки аж ніяк не можна розглядати як «грубу, вульгарну  мову» «простих неосвічених людей», котрі саме через відсутність освіти ніби й зіпсували літературну мову. Такі міркування антиісторичні й не відповідають дійсності. За підрахунками лінгвістів, на земній кулі є тепер близько 3600 мов, у яких лише приблизно 300 мають писемність, тобто є, безсумнівно, літературними, а всі інші існують у вигляді безписемних мов чи діалектів. Останні найбільш поширені форми її існування. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 

1 Бевзенко  С.П. Українська діалектологія.  – К.: Вища школа, 1980, - 243с.

2 Етнографія  України: Навч.посібник / За ред.  С.А.Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 520с.

3 Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К.: Радянська школа, 1966. – 347с.

4 Жовтобрюх М. А. Проблеми взаємодії української літературної мови і територіальних діалектів // Мовознавство. — 1973. — № 1. — С. 3-15.

5 Кобилянський Б.В. Діалект і літературна мова. – К.: Радянська школа, 1960. – 276с.

6 Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – 1987. – 352с.

7 Матвіяс І.Г. Засади української діалектології // Мовознавство. – 2000. №1 – С. 3-9

8 Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О.О.Потебні; Відп. ред. П.Ю.Гриценко. – К.: Наук. думка, 1990. – 168 с.: іл.

9 Пискач Ольга Доцільність використання діалектної лексики в публіцистичному тексті (на матеріалі закарпатської районої преси)

10 Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія. –К.:Наук.думка, 1973. – 440с.

11 Українська мова: Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – 750с.