Диалекты

     Майже кожна з існуючих мов має в  своєму складі багато місцевих, територіальних діалектів і говірок, які служать  засобом спілкування широких  народних мас. Вони є одним із різновидів, однією з форм вияву національної мови; разом із літературною мовою  в її писемній і усній формі  вони складають те єдине ціле, що звичайно звучить загальнонародною національною мовою. Наука, яка вивчає територіальні вияви тієї чи іншої мови, називається діалектологією. Знавці українських говорів, учені-діалектологи, багато зробили для вивченя територіальних особливостей. Це, насамперед, М.Максимович, К.Михальчук, О.Потебня, І.Панькевич, І.Верхратський, І.Франко, В.Кобилянський, І.Зілинський, Г.Шило, Ф.Жилко, І.Матвіяс, А.Залеський та багато інших сучасних мовознавців.

   1. Діалект

   Діалект (грец. διάλεκτος — наріччя, говір)— різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Територіальний діалект ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються. Межі діалектів окреслюються на підставі лінгвістичного картографування пасмами ізоглос (про які буде йти мова далі). Взаємопроникнення рис сусідніх діалектах, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалектів, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування. Межі діалектів історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення гуцульського говіру на Мараморощині й Буковині в 17 — 19 ст.).

   Структурні  особливості діалекту. з часом зазнають змін внаслідок міждіалактної взаємодії та впливу літературної мови, проте він як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів, менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії. Кількість українських діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових політично-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративного, культурного, релігійного та освітницького центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями, племенами.

     2. Склад української  діалектної мови

     Українська  діалектна мова складається з  більших і менших одиниць, кожна  з яких виступає на певній обмеженій території. Найменшою територіальноє діалектною одиницею є говірка. Для говірки характерна єдність фонетичної, акцентуаційної, морфологічної її будови. Щодо цього говірка співвідносна з літературною мовою, що теж характеризується єдністю фонетичної, граматичної і лексичної системи. Проте як говірка, так і літературна мова ніколи не бувають повністю безваріантними, оскільки перша складається з відмінних у дечому особливостей окремих мовців, у склад другої входять не тільки незмінні центральні елементи, але й такі, які в дечому міняються залежно від певних обставин. Говірка охоплює один або (рідше) кілька населених пунктів. Інколи в одному населеному пункті за умов наявності в ньму вихідців з різних місцевостей можуть співіснувати дві говірки , а то і більше. Говірки розрізняються між собою певною незначною кількістю діалектних явищ. Виділяються говірки не за наявністю мовних рис, характерних тільки для них, а за сукупністю явищ, які об’єднуються в певну мікросистему. Група споріднених говірок об’єднується в більшу територіальну одиницю – говір або діалект. Говори розрізняються порівнянно великою кількістю фонетичних, граматичних і лексичних діалектних явищ. сукупність споріднених говорів або діалектів утворює найбільшу діалектну територіальну одиницю – наріччя. Наріччя розрізняються найбільшою кількістю мовних явищ, характерних для української діалектої мови. Сукупність наріч становить діалектну мову народу. Отже, українська діалектна мова – це складна ієрархія мовно-територіальних утворень.

     Поняття говірка, говір або діалект, наріччя, як зазначалось, співвідносяться з  певними територіями і становлять відповідні територіальні одиниці. Засобом розрізнення всіх територіальних діалектних одиниць служать діалектні  явища. Явищ, які були б характерні тільки для однієї якоїсь говірки, по суті, немає. Всі діалекті явища охоплюють  певну кількість говірок, вони можуть охоплювати цілий говір, групу говірів, ціле наріччя і навіть кілька наріч. Територія поширення діалектних явищ, як правило, виділяється і визначається, в багатьох випадках межі її на карті  можна позначити лінією. Лініями – межами поширення різних діалектних явищ утворюються так звані ізоглоси. Ізоглоса – це умовний результат перенесення меж між діалектними явищами на територію, на географічну карту. Ізоглоси діалектних явищ часто в різний спосіб сходяться або розходяться, інколи перехрещується, проте нерідко вони точно або приблизно збігаються. Збіг ізоглос утворює вужчі або ширші пасма. Переважно на основі пасом ізоглос визначається відповідні територіальні діалектні одиниці.[

     Діалектна лексика має свою класифікацію, і  поділяють її залежно від території, де вживається той чи інший діалект. Після досить тривалого періоду непевності, загальновизнаним став троїстий поділ діалектів на північне, південно-західне та південно-східне наріччя. Цей поділ вірно віддзеркалює історію їх формування, і реальності історичної фонології добре проєктуються з часового виміру в просторовий.

     3. Південно-східне  наріччя

     Найбільший  терен охоплює південно-східне наріччя, яке є водночас і найновішим. Воно охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей (крім окремих районів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя). Південно-східне наріччя поширене в Криму, а також у суміжних районах Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської областей Росії. Говірки південно-східного наріччя разом з говірками північного наріччя функціонують серед українських переселенців переселенців на Кубані, у Краснодарському та Ставропільському краях, на Поволжі, Далекому Сході, в Сибіру, Казахстані, на півночі Киргизстану. Північна межа південно-східного наріччя проходить по умовній лінії Коростишів — південь Києва — Прилуки — Конотоп — і далі по р. Сейму до російсько мовної території; на заході — по умовній лінії Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне Первомайськ — Ананьїв. Південно-східне наріччя межує з південно-західним наріччям; на сході — з південноросійськими говірками.

     Південно-східне наріччя об’єднує три говори: середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір та степовий говір, з яких лише перший належить до говорів давньої формації, а два інші — пізнішого утворення. Середньонаддніпрянський говір має виразну північно-діалектну основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення і дозаселення людності протягом 16 — 18 ст. Південно-східне наріччя остаточно сформувалося у 19 — 20 ст. Воно побутує на території з найчисельнішим порівняно з двома ін. наріччями укр. населенням, а його говори значно однорідніші, ніж говори північно- і південно-західного наріч.

     Південно-східному наріччю властивий шестифонемний наголошений вокалізм, який в основних виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму української літературної мови. Однак у частині говірок південно-східного наріччя спостерігаються риси, характерні для говірок північного наріччя, наприклад: збереження [о], [е] в ненаголошеній позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки́, бéседа, пошóў). У південно-східному наріччі у ненаголошеній позиції немає розрізнення фонем [е], [и] (ни^есý, ви^едý, же^ивé, би^ерéза, си^елó). У ряді говірок фонему [о] у ненаголош. позиції заступає фонема [у] (ту^обí, пу^ожар). У системі консонантизму південно-східного наріччя у більшості говорів фонема [ф] заступається звичайно [x], [хв] (тýхлі, хвáбрика, бухвéт); обмежено вживаються африкати [дж], [дз], [дз’], замість них — [д], [ж], [з] (хóд’у, бужý, звонóк, жерелó); наявний альвеолярний (так званий середній) [л^.], що найчастіше виступає у полтавських говірках (гол^.ова, бул^.и́, мол^.око); поширений м’який приголосний [р’] (р’ама, гр’аниц’а, кобзар’).

   На  морфологічному рівні діалектні ознаки спостерігаються головним чином у дієвідмінюванні. Форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси -ти або т’; дієслова 1-ї особи однини — форми типу вóз’у, кóс’у, сид’ý, крут’ý; широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: зна, гукá, дýма, питá; у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми типу нóсе, рóбе, лáзе.

   Серед синтаксичних ознак південно-східного наріччя — багатозначність сполучника де, що вживається замість куди, який, що; обмежене вживання сполучника але, частіше — сполучники так, та, а, но (ну).

   У лексиці південно-східного наріччя є чимало русизмів, а також, особливо в степових говірках, тюркізмів, болгаризмів, запозичень з романських мов. Лексичні ареали південно-східного наріччя нечіткі, розмиті.

   4. Південно-західне наріччя

   Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі; говірки південно-західного типу як окремі анклави поширені також в Югославії, Канаді, США. На півдні й заході межа південно-західного наріччя є одночасно межею з сусідніми мовами; на півночі умовна лінія Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Житомир — Фастів відмежовує південно-західне наріччя від північного наріччя; умовна лінія Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне — Первомайськ — Ананьїв — нижня течія Дністра відмежовує південно-західне наріччя від південно-східного наріччя. південно-західне наріччя об’єднує старожитні говори. Складна історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини 20 ст., насамперед наявність тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними державами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну діалектну диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів: 1) волинсько-подільську, об’єднує волинський говір і подільський говір, що поширені на території історичних Волині і Поділля; 2) галицько-буковинську, об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на території історичних Галичини і Буковини; 3) карпатську, об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський).