Ідея соборності України в творчості Т. Г. Шевченка

Ідея  соборності України в творчості Т.Г. Шевченко 

План

Вступ

1. Шевченко і національне питання

2. Україна та народ в творах Шевченка

3. Шевченків імператив

Заключення  
 
 

Вступ 

Соборна Україна — це ідея об'єднання в одне державне утворення всіх етнічно історичних українських земель. Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській формі, особливо в періоди феодальної роздробленості, чужоземного панування, церковного розколу. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації козацької держави, в концепціях діячів "Руської трійці" та Кирило - 
Мефодіївського товариства. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, діячі українських партій початку XX ст., ОУН. Визвольні змагання українського народу не привели до 
створення соборної держави.

До  теми соборності України звертався неодноразово в своїй творчості і Т.Г. Шевченко. 
 
 

1. Шевченко і національне питання 

Без Правди Божої Шевченко не уявляв нормального духовного життя, не може його бути і без національної свідомості людини - громадянина. Як слушно зауважив видатний учений Дмитро Донцов, «Правда «Євангелії» в Шевченка — це Євангеліє національної Правди, 
за яку він карався, мучився, але не каявся. А проблему нації він розв'язував з позицій духовної сили чи духовного занепаду; не тому терплять люди, що царі їх гноблять, а тому, що дрібніють люди душею». І саме через те, що російські, польські та інші колонізатори розтлінне впливали на душі людей, руйнували їх національну свідомість, Шевченко завжди був у конфлікті з усіма 
режимами. А з народами? Яке було ставлення Шевченка до інших народів? Він глибоко співчував поневоленим кавказцям; у нього викликали замилування киргизи, казахи, особливо діти; він з великою симпатією ставився до всіх слов'ян, в т. ч. і до знедолених з-посеред росіян, і до передових російських інтелігентів (Рєпніни, Толсті, Герцен, Жемчужников, Чернишевський, Рилєєв), але до самозабуття він любив, як і кожна нормальна людина, лише свій народ. За нього (а не за всі народи) і пішов на муки. Така істинна правда.

А от до московських  ординців, що заполонили всю Україну від краю до краю і поводилися в ній, як у себе вдома, Шевченко ставився виключно негативно, люто ненавидів їх. Не випадково слово «москаль» у «Кобзарі» знаходимо багато разів у поєднанні з негативними емоціями. Наприклад: «Москалики, що вздріли, то все очухрали»; «москалі і світ Божий в путо закували»; «Щоб та печаль не перлася в душу, як той москаль»; «московська блекота». Як бачимо, московити справедливо потрактовані Шевченком як призвідці соціального лиха, зубожіння українців, їх національного, духовного гніту. Від москаля, за Шевченком, сподівайся тільки лиха, обману, здирства, зради, руйнації, фальсифікації. Тому не можна йому вірити. Хто «на квиток повірив москалеві» — той наївний. До росіян в цілому як до народу зневаги в Шевченка нема, значить, він не шовініст. А от москалізм як явище (як окупантство, як духовна  наруга над іншими націями) — це прокляття не лише України і кавказців, а й самої Росії, бо не може бути щасливим той народ, який пригнічує інших.

Багато  чорнила і друкарської фарби витратили більшовики, аби довести, що росіяни — це «брати», тобто родичі українцям. Про таких «кревних» Тарас Шевченко писав у листі до Михайла Максимовича: «Вони нам такі родичі: як наш батько горів, то їх батько руки грів». Чіткіше і вичерпніше не скажеш. Не можна всерйоз говорити і про «благотворний» вплив Добролюбова, Чернишевського і Бєлінського на Шевченка, бо на час виходу геніального «Кобзаря» першому з них було 6 років, другому — 12. А третій, ярий шовініст-великодержавник, палав лютою ненавистю до всього українського, не визнаючи навіть права українців на свою мову, а до Великого Кобзаря України ставився більш ніж зневажливо, обзиваючи його по-хамському лайливими словами, з яких наймилозвучніші «дурак» і «дубина», а його твори — «пасквилями на государя-императора й государыню- 
императрицу». «Я не читал этого пасквиля, — пише так званий революційний демократ, - но уверен, что он должен бьггь возмутительно гадок. Шевченка сослали на Кавказ солдатом. Мне не жалко его; будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю к нему личную вражду». А далі — про П. Куліша, який «посмів» написати, що Україна повинна якомога швидше порвати з Росією, та інших діячів української культури Бєлінський пише: «Что делают зти скоты, зти безмозглые либералишки, баранье!?» (9 том, лист до Анненкова). От вам істинно «великорусская благотворность»! Що міг почерпнути геніальний поет у такого хама і шовініста? До речі, коли б не таке ставлення до Шевченка з боку частини провідних 
діячів російської культури, то, можливо, і вирок царя був би іншим, м'якшим.

Тому, глибоко  шануючи багатьох діячів культури Росії, Шевченко водночас не міг промовчати, що основний масив російської інтелігенції проймав імперський синдром, а тому логічно виникла в Шевченка думка про самобутність, одрубність розвитку української літератури: «На москалів не вважайте: нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». У цьому висловлюванні Шевченка нема і крихти національної упередженості чи зверхності до іншої нації, тільки одне бажання: живіть собі, панове москалі, як хочете, лишень не заважайте нам жити так, як ми вважаємо за потрібне.

Необхідно спростувати також проголошуване більшовицькими деологами твердження про заклик Шевченка до боротьби з католицизмом і з поляками (оскільки ті не православні, а католики). Але навіть у найгострішому творі на релігійну тематику, в поемі «Єретик», відсутній будь-який заклик до боротьби, а наявне об'єктивне відображення католицького догматизму, ватиканського релігійного фанатизму, осуд його. Але осуд, хай і найгостріший, ще не заклик до боротьби, чи не так?

Ці ж  ідеологи писали (і не раз), що Тарас Шевченко викривав українських буржуазних націоналістів. Насправді націоналізм, себто полум'яну любов до Батьківщини, Шевченко ніколи не осуджував, та й сам був яскраво вираженим націоналістом.

 

Я так, я  так її люблю

Мою Україну  небогу,

Що  прокляну самого Бога,

За  неї душу погублю.

 

Але, як бачимо, націоналізм — це не шовінізм, а синонім до високоблагородних понять «патріотизм», «народництво». Значить, націоналізм — це суспільна норма, і навпаки — національна індиферентність, а тим паче — яничарство, в розумінні Шевченка, викликає тривогу, бо це глибоко аморально. Як послідовний український націоналіст, Шевченко жив за принципом: козакові соромно перебувати в ярмі чи в наймах: або виживу, або пропаду, та 
не продамся нікому! Надиханий ідеалами національного визволення. Великий Кобзар палко кохав Україну і нестримно боровся за її волю та щастя. 

За степи  та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині.

 

Так почувався  поет, а не на московський лад  — «про Парашу, радость 
нашу, паркет, шори». Тому ось якою була відповідь на пропозицію 
вірнопіддане писати московською: «Теплий кожух, тільки шкода, не 
на мене шитий».

Націоналізм живить національна свідомість, яка неможлива без відновлення історичної пам'яті як про славетні, так і про трагічні сторінки тисячолітнього літопису України, тому Шевченко пише і про героїку Запорізького лицарства Гетьманщину, і про руйнівників нашої волі, які запровадили в Україні кріпацтво, русифікацію, отих «розпинателів народу», «катів», «людоїдів».

Відновлювати  історичну пам'ять, за Тарасом, це не лише пізнати все минуле народу, а й постійно відчувати національний сором за довготривале примирення з московським рабством і, нестримно прагнучи волі, палко боротись за неї. Так, як це робив Великий Кобзар України. Він ніколи не мирився з підневільним становищем України. Ось його програма — надія:

 

Може, зійдуть і виростуть ножі обоюдні,

Розпанахають погане гниле серце трудне

І вицідять сукровату, і наллють живої

Козацької тієї крові, чистої, святої...

 

Шевченко  промовляв до решток національної гідності «рабів незрячих-гречкосіїв», «німих, підлих рабів», до «підніжків», «капусти головатої» і видав вогненний наказ: «Будьте люди!», «Схаменіться!»... Відчуйте той сором, що я відчуваю за ваше внутрішнє каліцтво... Адже ж ви «козацькі діти», «лицарські сини». Будьте люди, значить, будьте народом, такими, як ваші славні козацькі прадіди.

«Кобзар» — неопалима купина українського поетичного слова, чинник самоусвідомлення народу, який формує його уявлення про своє місце в історії, про мораль, мистецькі вартості. «Кобзар» — ключовий момент в історичній пам'яті українців, вияв складного процесу їх самопізнання і самовираження, в ньому (в «Кобзарі») вся українська ментальність, себто форми світосприймання, способи мислення. В ньому багатющий світ інтимних почуттів, їх 
психологічна основа, висока соціальна свідомість, етичні традиції в зіткненні з аморальністю колонізаторів, взаємодія музики, слова і зорових образів; в ньому, зрештою, погляд на самого себе і на решту світу. Як ні в жодного іншого поета світу поетове «Я» і рідний край з'єднані в «Кобзарі» в одну органічну цілість. Штучно, насильно розірвана ця цілість, відірвання людини від усього призводить до деградації, до духовної смерті. Вагома частина процесу відновлення історичної пам'яті нації у зверненні до фольклору. Культурні традиції народу, а також «Біблія», 
козацькі літописи — складова частина (одна з найперших), джерело повернення історичної пам'яті. А ці традиції, на яких і виник «Кобзар», це понад тисячолітній шлях розвитку нашого народу. 
 
 

2. Україна та  народ в творах Шевченка 

«Народ  шукає в геніях себе». Ці слова В. Симоненка досить точно передають сутність історичного покликання геніальної особистості: бути не лише духовним провідником і пророком, а й дзеркалом, яке найоб'єктивніше відображає «лице і характерну поставу свого народу». У цьому зв'язку Т. Шевченко своє призначення виконав сповна.

Його творчість — це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і водночас своєрідна візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. Недаремно Шевченків «Кобзар» як найбільшу святиню й чи не єдину посвідку про особу брали з собою до невідомої далекої Канади наприкінці XIX ст. перші українські переселенці.

Т. Шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально - політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю його роду й 
народу.

Мирна хліборобська праця в гармонії з оточуючою  природою, сердечний рай, благодатний світ матері й дитини як найвищі цінності й ідеали українців, що найлаконічніше представлені Т. Шевченком в ідилії «Садок вишневий коло хати», були немислимі поза свободою. А тому поривання до волі, прагнення свободи (і соціальної, і національної) було в українців одвічним. Плугатар і- хлібороби брали в руки зброю, щоб оборонятися, а не нападати. Завойовником, поневолювачем інших народів український народ ніколи 
не був. Саме тому селянські повстання й війни Т. Шевченко трактував як справедливі, оскільки народ боровся за волю, за зневажені своїми й чужими панами честь, гідність («Гамалія», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Іржавець», «Невольник»). Тим самим поет спростовував думку про войовничий, розбійницький дух українців як рису національного характеру, що нібито передавалася з покоління в покоління через генетичний код.

Змальовуючи прагнення до свободи і незалежності як ідеали, що впродовж віків визначали сутність українців, Т. Шевченко виходив з народних уявлень, втілених, зокрема, у картині «Козак Мамай» та в «Пісні про Сагайдачного». Так, на народній картині «Козак Мамай» атрибути козацького війська, військового побуту (шабля, пістоль, порохівниця) завжди зображалися на задньому плані як предмети другого порядку. У руках же на всіх відомих нині картинах Мамай тримає кобзу (чи бандуру) як символ своєї пісенної і водночас миролюбної душі. Таким же яскравим свідченням основних духовних цінностей, гуманістичного світогляду народу є й народна «Пісня про Сагайдачного», в якій, по суті, сформульовано життєві прагнення українців:

 

Ой на горі та й женці жнуть,

А попід  горою яром-долиною

Козаки  йдуть...

 

Українці — це орії – орачі – хлібороби – женці - женчики, сутністю життя яких було вирощування «жита-пшениці та всякої пашниці». Військо ж вони створювали для захисту своєї праці від зазіхань різних завойовників і гнобителів.

Шануючи свою свободу, український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар, з такою ж симпатією ставився до національно – визвольної боротьби інших народів, зокрема чехів («Єретик») чи кавказьких горці («Кавказ»). «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає!» — у цих словах не лише схвалення справедливої визвольної війни сусідів, а й проголошення критеріїв співжиття українців у загальнолюдській родині: вільним можеш почувати себе тільки поруч з вільним. На ідеалах добросусідства грунтувалися не лише морально- етичні, а й суспільно-політичні прагнення українців, що на повну силу зазвучали в таких поетових рядках:

 

А всім нам  вкупі на землі

Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли.

(«Молитва»)

 

Почуття роду, родини (і національної, і загальнолюдської) виростало в українців із пошанування громади, товариства. Громада формувала моральні, етичні норми, що вважалися законом. Порушення встановленого способу життя обумовлює вирок матері у поемі Т. Шевченка «Катерина»: «Іди од нас...» Часто оцінку, а то й вирок виносили громадські сходи чи суди. Такий суд Т. Шевченко зобразив на офорті «Судня рада», додавши до нього текстовий супровід: «Отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд... Громада, порадивши і посудивши добре і давши мир ворогам чи то кару, розходиться, п'ючи по чарці позвової». Свідченням духу колективізму, побратимства, громадського співжиття була і Запорозька Січ, і такі колоритні побутові дійства, як «вулиця» (святкові сільські гуляння), вечорниці, ярмарки, що знайшли яскраве відображення у творчості Кобзаря.

Характеристику  народу Т. Шевченко доповнив і своєю самохарактеристикою. Він, як геній, за словами М. Костомарова, говорив так, «як народ ще не говорив, але як він готовий був уже заговорить». У своїй особі Т. Шевченко представив український народ як такий, що розумівся на філософії, етиці, праві, всесвітній історії і за своєю інтелектуальною висотою почувався рівним у світовій родині народів («Щоденник»). У своїй особі Т. Шевченко представив українців і як націю з державними намірами та інтересами. Якщо взяти до уваги, що й сьогодні ще звучать закиди про неправомірність самої ідеї окремої української держави, бо українці нібито ніколи державницького мислення не виявляли, то сповна оцінимо титанічні зусилля Т. Шевченка щодо зруйнування стереотипу сприйняття української нації як виключно мужичої, для якої коло інтересів і роздумів — це чорна рілля, - воли, плуги й вузлики з насінням. Достатньо лише однієї фрази, щоб, заперечуючи, підсумувати протилежне: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» («І мертвим, і живим...»).