Бахтінська і лотманівська літературні теорії у контексті структуральних ідей другої половини ХХ століття

Лотман розглядає стан амбівалентності і як відношення тексту до системи, яка в цей час не діє, але зберігається пам’яті культури, а також як відношення тексту до двох різних не пов’язаних систем, якщо в світлі однієї текст виступає як дозволений, а в світлі іншої – заборонений [17, c. 52].

Лотман наголошує на тому,що коли ускладнення індивідуальних та групових мов переходить межу структурної рівноваги, виникає необхідність у введенні вторинної, загальної для всіх системи кодів.

Таке структурно-семіотичне розуміння амбівалентності ціннісних полюсів у системі культури (амбівалентність як ідеальний продуктивний прояв нейтралізації) виходить далеко за межі бахтінських оцінок. Для Бахтіна амбівалентність завжди пов’язувалася не з нейтралізацією, а з  актуалізацією певного смислового полюсу, його  переорганізацією у процесі поліфонійного дискурсу. Двоголосся, діалог, за Бахтіним, не можливі  за умов семантичної нейтралізації опозицій, і отже нейтралізація не може бути продуктивним фіналом культурної поліфонії. З позицій Бахтіна, теоретичне обґрунтування сув’язі «амбівалентність = нейтральність» призводить до нівелювання смислових ситуацій, тобто до монологізму [2, c. 569  – 571]. Лотман, навпаки, прагне до типологічного вирівнювання опозиційних явищ культурного простору, оцінюючи структуру творчого «двоголосся» як основоположний діалектичний закон функціонування механізму культури.

З кута зору Лотмана нейтралізація ціннісних полюсів якраз і є основою

культурного механізму: «верх» і «низ» завжди підпорядковані один одному,

поняття «масового», скажімо, містить обов’язкову антитезу «вершинного», «усна творчість» – «писемної літератури» і т.д. Поняття поліфонії набуває у цьому випадку семіотичного наповнення, відбиваючи естетичні відносини змісту і структури певних груп текстів. Цей закон семіотичної поліфонії належить до фундаментальних теоретичних узагальнень Лотмана і буде відпрацьовуватися ним протягом усієї творчої діяльності, впритул до останньої книги «Культура і вибух» з її ідеєю бінарних і тернарних структур у системі культури.

1.3 Діалог у системі культури

Інтерпретуючи внутрішній механізм культурного діалогу, Лотман принципово апелює не до бахтінської поліфонійної теорії, а скоріше до комунікативних ідей Р.Якобсона, які безпосередньо накладаються на структурно-семіотичний аналіз тексту: як наслідок, у сферу культури вживлюються моделі і терміни, запозичені із теорії комунікації. Відтак структура діалогу постає у Лотмана складною системою трансформацій і перекодувань. Визначаючи два напрями діалогової трансляції (систему «Я – Він» і систему «Я  – Я»), Лотман окреслює основоположну і провідну культурну функцію саме другого, парадоксального на перший погляд діалогового напряму, що помножує і підсилює ранг значущості повідомлень [13, c. 77]. У процесі такого комунікативного акту повідомлення переформульовується і набуває нових смислів, завдяки внутрішньому перекодуванню структури: «Якщо комунікативна система «Я  – Він» забезпечує лише передачу певного константного обсягу інформації, то у каналі «Я  – Я» відбувається її якісна трансформація, що призводить до перебудови самого цього «Я». У першому випадку адресант передає повідомлення іншому адресату, залишаючись незмінним у процесі цього акту. У другому, передаючи самому собі, він внутрішньо перебудовує свою сутність, оскільки особистісне можна потрактовувати як індивідуальний набір соціально значимих кодів, а набір цей... у процесі комунікації змінюється»[13, c. 77 – 78].

Такий «монологізований» погляд на діалог підводить Лотмана до теоретичного висновку про підсилене начало каналу автокомунікації у системі культури. Провідна культурологічна тенденція відводиться Лотманом не діалоговій «рівнозначності голосів» і культурних смислів, а системі синтагматичних зв’язків з її тенденцією до організації культурних асоціацій. Творче сприйняття тексту у такому «монологізованому» режимі відрізняється тенденцією до придбання індивідуальних значень, накопичення й організації системи асоціацій. «Текст у каналі трансляції «Я  – Я»... перебудовує ту особистість, яка підключається до процесів авто комунікації» [13, c. 83].

Отже, за Лотманом, маємо принаймні дві моделі культурної комунікативної системи. Перша охоплює систему типологічних культурних зв’язків і на рівні діалогу транслює «задану інформацію... з її константним в межах всього акту комунікативним кодом» [13, c. 84]. Друга модель принципово переорганізовує діалог, відштовхуючись не від типології інформації, а від її семіотики: «...йдеться про збільшення поля інформації, її трансформацію, переформування в інших категоріях, причому вводяться не нові повідомлення, а нові коди, а той, що сприймає, і той, що передає, співпадають в одній особі. У процесі такої автокомунікації маємо переформування власне особистості, з чим і пов’язане широке коло культурних функцій...” [13, c. 84]. Основоположним елементом культурної автокомунікації Лотман, звичайно, вважає художній словесний текст з його провідною функцією культурного (культурологічного) коду,  коли текст як

код не лише додає нам певної інформації, а й трансформує механізм нашого

самоусвідомлення, перекодовуючи повідомлення у нову систему оцінок і значень.

Віддаючи належне науковій толерантності («мистецтво використовує

наявність обох комунікативних систем...» [13, c. 86]), Лотман, поміж тим, залишається принциповим прихильником семіотичної інтерпретації діалогової системи. Навіть якщо поетичні (художні) тексти й утворюються за рахунок своєрідного «коливання» комунікативних структур «Я – Він» і «Я – Я», перевага надається все-таки автокомунікативній системі: «За законами автокомунікації... поетичний текст конфліктує із законами природного мовлення... Підсилена моделювальна властивість поезії пов’язується якраз із перетворенням її із повідомлення в код» [13, c. 87].

З огляду на матеріал випливають досить чіткі й конкретні теоретичні

висновки Лотмана: а) схема комунікації «Я – Він» засновується на п е р е д а ч інформації при збереженні конкретності її обсягу, а схема «Я – Я» зорієнтована на з б і л ь ш е н н я  інформації; б) якщо певні історичні періоди культури й культивують діалогову систему «Я  – Він» (оскільки схема «Я  – Я» не знищує схеми «Я – Він»), це іще не є прикметою домінування «зовнішнього» діалогу, і «не всі відомі із історії культури випадки можна пояснити саме з цієї позиції» [13, c. 87];в) насамкінець, комунікативні закони побудови художнього тексту в значній міріє законами побудови культури як цілісності. З цього кута зору «культура людства– колосальний приклад авто комунікації» [13, c. 87].

Об’єктивна діалектична наявність обох комунікативних систем, їх семіотична доповнюваність і функціональна спроможність підводять Лотмана до пунктирного прокреслення перспективи проблеми: вивчення історико-культурних принципів «маятникового коливання» цих систем. Реалізація іманентного тяжіння до тієї чи іншої тенденції формує власне «автопортрет» культурної епохи, утворює корпус культурних текстів, а загалом  – динамізує процеси комунікації: історично наближеним періодом констатаційної п е р е д а ч і  інформації Лотман вбачає європейську культуру ХІХ століття, наскрізь діалогову й динамізовану, антиавтокомунікативну. Саме на культурному (текстовому) матеріалі цієї епохи й могла ґрунтуватися поліфонійна ідея Бахтіна, проте вихід за межі ХІХ століття (уверх чи вниз за хронологічною шкалою) підказує, за Лотманом, наявність протилежних комунікативних орієнтирів.

Ця думка варіюється вченим у трохи пізнішій спеціальній розвідці, присвяченій вивченню асиметрії індивідуальної й колективної творчої свідомості [15, c. 46 – 57], де діахронний аспект культури поціновується як «циклізований» й «зритмізований». Добре відомі з цього приводу концепції Д.Чижевського, Ю.Тинянова, В.Жирмунського, Д.Лихачова розглядаються Лотманом „як наближення до діалогової моделі культури, у якій періоди відносної стабільності і взаєморівноваги, притишених протилежних тенденцій змінюються періодами дестабілізації й бурхливого розвитку» [15, c. 57]. Якраз культурна семіотична тенденція до протилежності і знаходиться в основі механізму культури, що «у цілому набуває жорстко організованого і монолітного характеру» [15, c. 57]. Таке семіотичне потрактування діалогу помічаємо практично в усіх працях Лотмана, що стосуються опису структурного механізму культури, його взаємодії зі сферами історії, психології, релігії тощо. З іншого боку, семіотичний погляд доповнює і ускладнює прямолінійність і теоретичну абстрагованість тієї ж таки «маятникової» концепції зміни епох і стилів, певну спрощеність котрої визнають у своїх пізніших працях і самі її розробники [16, c. 36].

1. Гржибек П. Бахтинская семиотика и московско-тартуская школа / Лотмановский сборник. –

Вып.1. – М., 1995. 2. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. Работы 1960-х – 1970-х гг.

Собр. соч.: В 7 т.  – М., 2002.  – Т.6.  3. Жолковский А., Щеглов Ю. Структурная поэтика  –порождающая поэтика // Вопросы литературы. – 1967. – № 1. 4. Волоцкая З.М., Николаева Т.М.,

Сегал Д.М., Цивьян Т.В. Жестовая коммуникация и ее место среди других систем человеческого

общения / Симпозиум по структурному изучению знаковых систем. Тезисы докладов.  – М.:

Изд-во АН СССР, 1962.  5. Лекомцева М.И., Успенский Б.А. Описание одной семиотической

системы с простым синтаксисом // Труды по знаковым системам. Вып.2 / Ученые записки

Тартуского государственного университета.  – Тарту, 1965.  – Вып.181.  6. [Лотман Ю.М.] От

редакции // Труды по знаковым системам. Вып.2 / Ученые записки Тартуского

государственного университета.  – Тарту, 1965.  – Вып.181.  7. Лотман Ю.М. К эволюции

построения характеров в романе “Евгений Онегин” / Пушкин. Исследования и материалы. – М.-

Л., 1960.  – Т.3.  8. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Миф  – имя  – культура /  Лотман Ю.М.

Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: Александра, 1992. – Т.1. Статьи по семиотике и типологии

культуры.  9. Топоров В.Н. О структуре романа Достоевского в связи с архаичными схемами

мифологического мышления („Преступление и наказание”) /  Топоров В.Н. Миф. Ритуал.

Символ. Образ. Исследования в области мифопоэтического.  – М.: „Прогресс”  – „Культура”,

1995. 10. Успенский Б.А. Поэтика композиции. Структура художественного текста и типология

композиционной формы.  – М.: Искусство, 1970.  11. Труды по знаковым системам. Вып.6:

Сборник научных статей в честь Михаила Михайловича Бахтина (К 75-летию со дня рождения)

/ Ученые записки Тартуского государственного университета.  – Тарту, 1973.  – Вып.308.

12. Проблемы поэтики и теории литературы. Сборник в честь М.М. Бахтина. – Саранск, 1973. 13. Лотман Ю.М. О двух моделях коммуникации в системе культуры /  Лотман Ю.М.

Избранные статьи: В 3 т.  – Таллинн: „Александра”, 1992.  – Т.1. Статьи по семиотике и

типологии культуры.  14. Лотман Ю.М. О содержании и структуре понятия „художественная

литература” / Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3 т.  – Таллинн: „Александра”, 1992. – Т.1.

Статьи по семиотике и типологии культуры. 15. Лотман Ю.М. Асимметрия и диалог / Лотман

Ю.М. Избранные статьи: В 3 т. – Таллинн: „Александра”, 1992. – Т.1. Статьи по семиотике и

типологии культуры. 16. Лихачев Д.С. „Принцип дополнительности” в изучении литературы //

Русская литература. – 1991. – № 3.

17

  Лотман Ю.М. Статьи по семиотике культуры и искусства (Серия «Мир искусств»).– СПб.: Академический проект, 2002.