Аналіз художніх видів мистецтв Італійського Ренесансу та Північного Відродження

-6- 

зіграв  величезний вплив італійської культури — зразки творчості, ідеї, методи підходів до проблем життя та науки. У Німеччину приїздили італійські гуманісти (Еней Сільвіо Піколоміні (1405—1464), пропагандисти, герольди (поети-мандрівники), що знайомили громадськість зі своїми творчими та інтелектуальними досягненнями.  У розвитку уявлень, що прокладають дорогу натурфілософії та пантеїстичним тенденціям XVI ст., значними були заслуги великого німецького мислителя XV ст. Ніколая Кузанського (1401—1464). На відміну від своїх італійських колег, він у філософії звертався не стільки до етики, скільки до проблеми створення світу (як і схоласти у Середні віки). Традиційно розуміючи Бога як творця, він по-новому висвітлив співвідношення Бога та природи. „Бог у всьому і все в Богові”.

     Серед гуманітарних наук в університетах  більшої переваги для вивчення надавали природознавству (географія, медицина, астрономія), прагнули досліджувати і  звеличувати не тільки людину, а  й „видимий світ”.

     Особлива  роль належала книгодрукуванню — великому відкриттю середини XV ст., зробленому в Німеччині Гутенбергом. Видання гуманістичного характеру надходили в Німеччину з Італії, проте до кінця століття, коли зміцнів місцевий гуманістичний рух, зросло значення німецьких видань. Типографії виникли і в інших містах Європи: у Парижі (А. Етьєн), у Ліоні (Е. Доле), в Антверпені (К. Плантен), Нюрнберзі та інших. Тут друкувалась антична та гуманістична література; багато типографів того часу стали видатними гуманістами.

      Подібно до того, як гуманізм поширився на теренах Німеччини, так він популяризувався і в інших країнах Північного регіону: Нідерланди, Франція, Англія та інші. 

     Велику  популярність на початку XVI ст. здобуло ім’я одного з провідних представників гуманістичної думки того часу Дезідерія — Еразма з Роттердама (справжнє ім’я — Герхардт Герхардс, 1469-1536). Його Батьківщина — Нідерланди, як гуманіст формується у Парижі. Називаючи свою позицію „Філософією Христа”, Еразм при цьому практично урівнював християнську культуру з культурою „поганською” — античною. Подібна „поганізація” властива всій ренесансній культурі, найбільш виразно виявляється саме у трактуванні Еразма (твір „Похвала глупоті”).  Сучасник і близький друг Роттердамського Томас Мор (1478-1535), який певний час обіймав найвищу в Англії державну посаду лорд-канцлера, виступає автором концепції ідеальної (під кутом зору гуманістичних ідеалів того часу) держави. Ним видана книжка у 1516 році про вигаданий острів Утопію (з гр. „неіснуюче місце”), куди потрапляє мандрівник Рафаїл Готлодей. Тут панує справедливий державний устрій, що базується на суспільній власності та рівності. На другому етапі ренесансної доби в творчості її діячів починають домінувати „натуралістичні” мотиви. Межі специфічно „людського” починають „розмиватися”, і, зрештою, людина взагалі перестає вирізнятися на суцільному тлі природи. Пантеїстичні уявлення про світ все більше  

-7- 

поступаються  місцем деїзму (уявлення про те, що, створивши світ, бог надалі цілком „усувається” від участі в „земних  справах”, надаючи світові розвиватися за власними законами). Натуралістичне тлумачення філософсько-світоглядних проблем продовжувало наростати (відповідно зменшувалося інтенсивність гуманістичного „звучання”) у творчості таких мислителів Північного Відродження, як М.Копернік, Й.Кеплер,  Т. да Браге.

     Однак порівняно з Італією, процес „гуманізації”  європейської спільноти виявився складним. Північне Відродження наслідувало  ідеї італійських гуманістів, проте  сформувало свою культурну форму  реакції на ці ідеї, яка втілилася  у рух Реформації і призвела до жорстоких війн. Реформація (з лат. reformatio — перебудова, реформа) являла собою могутній релігійний рух. Він виступав за повернення до витоків, до первинних цінностей віри і вимагав серйозних змін у діючій релігійній католицькій практиці. Батьківщина Реформації — Німеччина. Початок Реформації — виступ у 1517 році Мартина Лютера (1483—1546), який висунув 95 тезисів, де заперечував основні догмати католицизму. Ідеологи Реформації відкидали необхідність католицької Церкви з її ієрархією та духовенства взагалі, права Церкви на земельні багатства, заперечуючи католицьке Священне писання в цілому. Під ідейним прапором Реформації відбувались християнські війни 1524—1526 рр. у Німеччині, Нідерландах та Англійська революція. Реформація заклала початок протестантизму (у вузькому розумінні реформація — проведення релігійних реформ в протестантському дусі). Іспанія, Франція, південь Німеччини і Італія пережили епоху Контрреформації — відновлення авторитету католицької церкви, чому сприяли вогнища інквізиції.     

     Слід  зауважити, що Гуманізм та Реформація не схожі за своїми цілями, проте  вони пов’язані. Якщо гуманізм Відродження  протиставляв людину потойбічним силам, підносячи її на п’єдестал, то Реформація освятила узаконення земного світу  людини.  

      Отже, італійська культура була провісником  античних ідей та творів в Європі. Досвід італійських гуманістів та творців  мистецтва дозволив значно швидше засвоїти спадщину античності і нові ідеї іншим  країнам, проте саме з італійцями у першу чергу ведеться полеміка під час зрілого та пізнього Відродження.

      Спостерігається відмова від ренесансних ідеалів  гуманізму, наростання механістичних  тенденцій підпорядкування філософії (і всієї культури) натуралістичним  ціннісним спрямуванням — все  це свідчило про наближення процесу формування нової філософської парадигми („матеріалізм” Нових часів). 
 
 
 

-8- 
 
 

Розділ  ІІ. Аналіз художніх видів мистецтв Італійського Ренесансу та Північного Відродження 

     У ранній період мистецтва Ренесансу  здійснюється великий акцент на засвоєнні античності, у зрілому Ренесансі активніше синтезується досвід середньовічної культури, художня система набуває більшої чіткості та розмаїття; пізнє Відродження, закріплюючи художні відкриття епохи, повільно переходить до мистецтва Нового часу.

     Одна з основних задач для людини епохи Відродження— збагнути світ, сповнений божественної краси. Найкращим способом осягнути і зрозуміти Божественну красу, розчинену у світі, справедливо визнано роботу людських почуттів. Тому і виникає такий пильний інтерес до візуального сприйняття, звідси — розквіт візуальних видів мистецтва (живопис, скульптура, архітектура). Саме ці мистецтва, за переконанням діячів Відродження, дозволяють більш точно зобразити Божественну красу.  Відтак культура Ренесансу, як Італійського, так і Північного, носить чіткий художній характер. Отже, розглянемо особливості архітектури, живопису, скульптури в Італії та в країнах Північного Ренесансу — Німеччині, Франції, Англії, Нідерландах.  

§ 1. Живопис, архітектура, скульптура Італії Доби Відродження. 

     В історії Відродження виділяють  три етапи: раннє, зріле та пізнє  Відродження. Найбільш тривалими вони були в Італії, де на кожний період припадало  майже століття. Італійське Відродження  грає особливу роль у всьому західноєвропейському Відродженні, як своєрідний еталон.  

     Отже, колиска Відродження — Італія. Тут зародилась ця епоха, тому місцевий Ренесанс (до речі, термін «Renissance» запровадив італійський мислитель та художник Джорджо Вазарі; він так назвав період з 1250 по 1550рр. На його думку, це був час відродження античності) має власну періодизацію. Проторенесанс (дученто і треченто – XII-XIII – XIII-XIV ст.), Раннє Відродження (кватроченто XIV-XV ст.), Високе Відродження (чінквеченто XV-XVI ст.), Пізнє Відродження (кінець XVI ст.). Однак Італійське Відродження являє собою не загальнонаціональний рух, а ряд рухів у різних центрах Італії. Цьому причиною є передусім роздробленість країни.  Найбільш повно риси Відродження проявилися у Флоренції. Рим Мілан, Неаполь та Венеція також пережили цю епоху, проте не так інтенсивно, як Флоренція. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху в Італії насамперед в апології краси світу і людського тіла, плотської любові.

     Живопис. Справжній початок нової епохи справедливо пов’язується з ім’ям живописця-реформатора Джотто ді Бондоне (1266-1337) з Флоренції.  

-9- 

Він був  провісником Ренесансу (Проторенесанс). Його мистецтво знаменувало собою  відхід від середньовічних канонів  та ствердження того мистецтва, яке  виражає все: і божественне, і  людське. Джотто стверджував природне мистецтво, і разом з тим привабливе та гармонійне. Мірилом його художнього смаку стала моральна реалістична ідея, згідно їй почуття не гіперболізується, а переводиться в дію. Майстер вдається до типово живописного засобу — передачі світовідчуття цілком за допомогою кольору (”Мадонна на троні”). Живопис Джотто  — це не ілюстрація священної історії, це саме живопис з властивими йому специфічними виражальними засобами. З-поміж робіт Джотто краще з усіх збереглися фрески Капелли дель Арена (Скровеньї) у місті Падуя (1303-1306).  Тут фрески розташовані у три ряди вздовж глухої стіни. Інтер’єр простої одноніфної Капелли освітлюється п’ятьма вікнами на протилежній стіні. Внизу на живописно імітованім цоколі з рожевих та сірих квадратів розміщено 14 алегоричних фігур пророків та благодійників. Над входом у Капелу — розпис "Страшний суд", на протилежній стіні — сцена "Благовіщення". 38 сцен з життя Христа та Марії Джотто поєднав у витончене ціле, створивши великий епічний цикл. Євангелічні сюжети представлені Джотто як реальні події. Живою мовою розповідається про проблеми та почуття, які хвилювали людей у всі часи: про щиросердність та взаєморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети", "Зустріч Іоакіма та Анни біля Золотих воріт"), про глибину скорботи, смиренності та одвічну сильну материнську любов („Оплакування”). Сцена сповнені внутрішньої напруги, як, наприклад, „Воскресіння Лазаря”, іноді пронизливі у своєму трагізмі  "Несіння хреста".

      Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Головним досягненням нового живопису була перспектива: вперше за довгі століття зображення ніби набуло реальності, відчутності. Найбільші художні школи Італії знаходились у Пізі та Сієні. На початку XV ст. Відродження в Італії остаточно перемогло готику. Виник могутній осередок ренесансної культури у Флоренції. Творчість великих майстрів кватроченто (Раннє Відродження) пронизане ідеалами гуманізму, воно піднімає людину над рівнем буденності — Донателло, Мазаччо, Ботічеллі („Народження Венери”).

     Славетні  художники епохи посіли чільне місце  у суспільному житті, уособлюючи в очах сучасників дух та славу  нації. Творчість їх відрізняється  різнобічністю та широтою, про що свідчать психологічні образи Леонардо да Вінчі, гармонійна досконалість  мистецтва Рафаеля, грація та чуттєвість Корреджіо, могутній драматизм та титанічний розмах творчості Мікеланджело. Еволюція венеціанського живопису чінквеченто відобразилася у творчій біографії Тиціана. В раннім періоді Тиціан був близький до Джорджоне (Художник венеціанського Високого Відродження, який першим звернувся до міфологічних сюжетів. Пейзаж, природа, прекрасне оголене тіло —об’єкти поклоніння для нього.) з котрим  

-10- 
 

співпрацював. У порівнянні з Джорджоне Тиціан менш ліричний та витончений, його жіночі образи більш «приземлені», однак  по-своєму не менш привабливі. Спокійні, золотоволосі, повнотілі жінки Тиціана  – то оголені, то в багатому вбранні  — це сама природа, «вічна краса», не добра і не зла, не розумна і не тупа, у своїй відвертій чуттєвості абсолютно цнотлива. Природа, жінка, живопис, —  не розділі поняття для Тиціана.

      Архітектура.  В архітектурі Італії перші паростки нових тенденцій часу були помітні вже на початку XV століття. Одним з основних моментів стала відмова від кам’яної каркасної конструкції готики та перехід на нову конструктивну систему, спрощену, економічну, достатньо гнучку. Це була низка споруд з цегляними стінами та склепінням (коробковим, хрестовим, зімкнутим, вітрильним, сферичним, ляльковим), у яких частково застосовувалося дерево. Цегляні конструкції облицьовували — тиньком, каменем чи мармуром. Це покриття використовувалося як зовнішній шар, що набував декоративно-пластичного вигляду. В епоху Відродження в сфері мистецтв на перший план виходить творча особистість майстра-художника, майстра-архітектора з власною індивідуальністю. Архітектор епохи Відродження приходить на зміну цеховому майстрові готики. У світову історію Італійський Ренесанс вписав імена  Брунеллескі, Мікеланджело, Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Браманте, Альберті та інших.

      До  числа найбільш характерних мотивів  архітектури раннього Відродження  варто віднести: аркаду на невеликих  колонках; філенки* в рамках; лопатки  чи пілястри з ланцюжковим, канделябровим орнаментом;  великий виступ  карнизу, що вінчає фасади будівель; у період зрілого Відродження — мотив римської архітектурної комірки (замість аркади) тощо.