Звязок культури та освіти

ПЛАН

1 Зв’язок культури  та освіти

Однією із найважливіших  умов цілісного розвитку людини, здатності  адаптуватися до суперечливих умов буття  і протистояти негативним впливам  середовища є тісна взаємодія  освіти і культури. Перегляд існуючих концепцій освіти та надання загальнолюдським цінностям пріоритетного значення на межі ХХ-ХХІ століть зумовлене стрімким розвитком науки та визнанням світовою спільнотою кризових явищ у таких життєво важливих сферах, як культурна і освітня.

Культурологічний підхід гуманістично спрямованого виховання особистості  ми знаходимо у поглядах педагогів-класиків. Так, вже у працях Я.А.Коменського, Ж.Ж.Руссо, І.Г.Песталоцці, А.Дістервега висловлюється думка про те, що духовний розвиток людини повинен будуватися відповідно до принципів природовідповідності і культуровідповідності [8, с. 72]. Не менш важливі передумови для осмислення феномену духовності та культури в контексті історико-педагогічних процесів із урахуванням своєрідної національної системи виховання створили видатні громадські діячі та педагоги Т.Шевченко, П.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, Б.Грінченко, М.Грушевський, С.Русова, О.Духнович та ін.

Слово «культура» (оброблення, вирощування) – латинського походження, але в німецькій філософії минулого століття сутність цього слова була максимально наближена до слова «освіта» (Building). Культура є суспільним явищем, яке виражає досягнутий на даному історичному етапі розвитку суспільства рівень технічного і технологічного прогресу, виробничого досвіду та навичок людей до праці, освіти, науки, мистецтва. У зв’язку з цим філософи і соціологи відносять до культури досягнутий суспільством рівень розвитку освіти, науки, мистецтва та ін. Отже, між культурою і освітою існує тісний взаємозв’язок. Підтвердження такого погляду ми знаходимо у працях відомих філософів, соціологів, педагогів, культурологів. Як зазначає Х.Г.Гадамер, «освіта найтіснішим способом пов’язана з поняттям культури і означає, в кінцевому рахунку, специфічний людський спосіб перетворення природних задатків і можливостей» [3, с. 51].

На думку вчених-гуманітаріїв, сучасна  ситуація характеризується відсутністю  високоморальної «ідеї», яка б  скріплювала суспільство. Адже його культура залежить від якості основоположних ідей, ментальностей, що існують і функціонують у ньому. Місце ідеї, здатної «об’єднати» суспільство, зайняте сьогодні ідеологією потреби. Це призвело до того, що культ грошей і пересічностей затьмарює загальнолюдські, моральні цінності культури. Криза гуманності охопила не тільки соціальні, політичні, економічні, естетичні та інші сфери суспільства, але й саму людину – її свідомість, почуття, поведінку. Деіндивідуалізація, дегуманізація особистості, граничний раціоналізм мислення, втрата моральних орієнтирів, розповсюдження технократичних і асоціальних моделей поведінки – ось далеко не повний перелік негативних явищ, що вказують на зниження рівня культури людини, рівня її вихованості.

Причину вище перерахованих та інших  тенденцій у сучасному суспільстві  вчені вбачають не стільки у поруйнованості традиційної культури, скільки у стані якості виховання. Криза моральності, духовності людини вимагає переосмислення фундаментальних положень педагогіки, культурології, нових освітніх парадигм, що відповідають духу нинішнього часу. Проблема полягає в необхідності розробки культуровідповідної концепції виховного процесу, якою може бути, на нашу думку, особистісно орієнтована модель, що базується на ідеях розвитку виховання в контексті культури.

Відомо, що культурологія вивчає не тільки культуру в цілому, але й різні специфічні сфери культурного життя людини, в тому числі й виховання. Адже кожний історичний тип культури містить своєрідні традиції, норми, ідеали виховання, демонструючи взаємозв’язок культурології і педагогіки.

А.Дістервег, видатний німецький педагог-демократ і гуманіст, одним із перших обґрунтував взаємозв’язок гуманістичного виховання і культури. Він вважав, що розумно організоване виховання має будуватися з урахуванням трьох принципів: природодоцільності (врахування вікових та індивідуальних особливостей фізичного і психічного розвитку дитини), культуровідповідності (врахування умов, місця, часу, в якому живе дитина, національної культури), самодіяльності (прагнення розвивати дитячу творчу активність) [5, с. 158].

Характеризуючи принцип  культуровідповідності виховання  А.Дістервег писав: «У вихованні  необхідно брати до уваги умови  місця і часу, в яких народилась людина, або доведеться їй жити, одним  словом, усю сучасну культуру країни, що є батьківщиною учня» [5, с. 402].

Виховання споконвічно  носило культуровідповідний, гуманітарний характер, будувалося на духовно-ціннісній  традиції, спиралось на культурне  середовище. Проте, під впливом різних соціокультурних ситуацій, що склались історично, зміст терміну „виховання” суттєво змінювався, порушувалась його ціннісна ієрархія.

Всесвітньо відомий  педагог-гуманіст В.О. Сухомлинський, підкреслюючи культурологічну спрямованість  виховання, писав: «Чим менше у людини культури, чим бідніші її розумові, естетичні інтереси, тим частіше проявляються інстинкти і дають про себе знати грубістю» [6, с. 48].

На тісний зв’язок  культури та освіти вказує Ш.О. Амонашвілі. Він пише: «Освіта є процес живлення душі і серця дитини усіма кращими, вищими, піднесеними, одухотвореними плодами людської культури і цивілізації» [1, с. 22-23].

Сучасний етап розвитку виховання у нашій державі  може бути охарактеризований як перехідний: від тоталітарної моделі виховання  до гуманістичної, культурологічної, особистісно  зорієнтованої. Виховання базується  на сучасних досягненнях антропології, згідно з якими людина являє собою єдність трьох сутностей: природної, соціальної і культурної. Організатори виховання беруть за основу той факт, що входження індивіда в соціальне середовище можливе тільки через культуру, через загальнолюдські цінності.

На підставі вище зазначених положень і думок, можна зробити  висновок: цінності тієї чи іншої культури складають аксіологічні основи освіти та виховання у даній культурі. Основним будь-якої освіти є залучення  людини до культурних цінностей науки, мистецтва, моральності, права та ін. З усією гостротою тут знову постає питання про цінності освіти. Як зазначає академік Б.С. Гершунський, неувага до цінностей і цілей освіти – «чи не головна вада сучасної освіти» [4, с. 31].

Окрім того, цінність освіти для держави вимірюється її цінністю для людини. Так, А.М. Шелехов, аргументуючи цю думку, зауважує: «Тільки розвинута, культурна людина, яка ясно усвідомлює свої можливості, може правильно зрозуміти свої права та обов’язки перед суспільством, тільки така людина може стати Громадянином. Скажімо більше – малокультурна людина не може бути хорошим спеціалістом, бо, не маючи правильних культурних і моральних орієнтирів, вона не зможе найбільш доцільно і у правильному напрямі застосувати свої професійні знання» [9, с. 28]. Інваріактивними цінностями сучасної освіти є культура і людина. Базові складові культури – наука, мистецтво, моральність, релігія, економіка, техніка, технологія – є аксіологічною основою освіти, яка доповнюється національними і специфічними цінностями. У центрі цих цінностей стоїть Людина – найвища цінність, яка виступає і «як наступник історичної спадщини, і як творчий початок історії» [7, с. 102].

Основною формою існування  культури є діалог людей різних культур. У результаті цього діалогу людина може вільно обирати особистісний зміст власного життя і брати відповідальність за свій вибір, свою особисту долю. Такий вибір є творчістю. Звідси визначаються основні цінності культурологічної особистісно зорієнтованої освіти:

• людина як суб’єкт культури, особистого життя та індивідуального розвитку;
• освіта як культурно-розвиваюче середовище;
• творчість і діалог як способи існування і саморозвитку людини в культурно-освітньому просторі;

Культурологічну концепцію  особистісно орієнтованої освіти обґрунтувала Є.В.Бондаревська [2, с. 250-258]. Основними її положеннями є:

• освіта – це духовний обрис людини, який складається у процесі освоєння
• моральних та духовних цінностей культури;
• об’єктом і ціллю освіти є людина культурна;
• розвиток освіти у контексті світової і національної культури передбачає гуманітаризацію технологій навчання і виховання, створення в освітніх закладах середовища, яке формувало б особистість, а вона була здатна до творчої самореалізації в сучасній соціокультурній ситуації;
• творчість – основа розвитку культури, тому основним принципом освіти у контексті культури є принцип креативності, який передбачає створення атмосфери співробітництва і співтворчості;
• освіта повинна наповнюватись культурними, тобто людськими смислами;
• культурологічний підхід є основним методом проектування особистісно орієнтованої освіти, компонентами якої виступають: відношення до дитини як до суб’єкту, здатному до культурного саморозвитку; відношення до педагога як посередника між дитиною і культурою, здатному надати дитині підтримку в самовизначенні і розвитку; відношення до освіти як до культурного процесу, рушійними силами якого є особистісні смисли, діалог і співробітництво його учасників; відношення до школи як цілісного культурно-освітнього простору, де відтворюються культурні зразки життя, здійснюється виховання людини культури.

На підставі вищевикладеного  можна зробити висновок про те, що зміст освіти повинен носити культуроутворюючий характер і бути спрямований на залучення  учня до культури. Цю особистість слід розглядати у якості суб’єкта культури, що є не тільки її споживачем, але і носієм, творцем культурних цінностей. На наш погляд, у нинішніх умовах необхідне подальше формування саме культурологічного підходу до проблеми розвитку системи освіти. Тільки така позиція може сприяти гуманізації освітньо–виховного процесу та бути засобом її досягнення. Проте освіта, як фактор, не має бути самоціллю. Потрібно враховувати й інші чинники, а саме: культурні та освітні традиції, минулий досвід людини, її здібності та соціальне становище. Сукупність цих чинників свідчить про культурологічний підхід у вихованні, який є засобом досягнення гуманізації освіти.

Твори мистецтва не можуть вирішити свого виховного завдання без забезпечення для цього відповідних  умов гуманістичного змісту. Такими умовами, на наш погляд, повинні бути:

• якість художньої продукції (мистецьких творів);
• підбір форм, прийомів і методів виховного впливу;
• орієнтація на художньо-естетичні потреби, смаки та можливості особистості;
• свобода вибору і самовираження людини, усвідомлення нею власної неповторності;
• індивідуальний підхід до особистості, самоосвіта;

Для того, щоб реалізувати  ці умови, необхідний систематичний  і цілеспрямований процес естетичного  виховання. З одного боку, воно відображає культурний прогрес нації, її національні традиції, а з іншого – саме цей прогрес стимулює розвиток культури народу, активно впливаючи на створення нових духовних цінностей, підтримуючи та посилюючи інтерес до творів мистецтва, пам’яток історії й культури, до національних звичаїв та обрядів.

Висловлені думки та проведений багатоаспектний аналіз дозволяє нам зробити наступні висновки:

Культура і освіта взаємообумовлені, культура визначає цілі, завдання і зміст освіти. В  той же час освіта, як частина  культури, сприяє збереженню та розвитку культури. Зв’язуючою ланкою між культурою і освітою виступає людина як найвища цінність. Вона водночас є суб’єктом певної культури і суб’єктом відповідної освіти.

Культура і освіта пов’язані між собою:

• загальним об’єктом;
• загальнолюдськими цінностями;
• творчим характером культурно-освітньої діяльності;
• загальними функціями – розвиваючою, навчальною, виховною.

Педагогічна діяльність – це перш за все діалог між культурами, обмін культурними цінностями, а  не просто передача знань, умінь і навичок.

Усяка історія є історією культури і освіти. Щоб визначити  стратегічні цілі й завдання освіти, потрібно вивчити історію розвитку культури і освіти.

Освіта повинна здійснюватись  у контексті відповідного типу культури: міфологічному, космологічному, антропологічному і технологічному. Історія свідчить, що кожному її типу відповідала певна освітня парадигма: релігійно-догматична, інформаційно-репродуктивна, інструментальна і технократична.

В нинішніх умовах ми маємо  технологічний тип культури, в якому розвивається гуманістична парадигма освіти.

2 Педагогічна діяльність  як творчість

Відомо, що розвиток свідомості і творчих  параметрів людини йшов шляхом від  простого споглядання до глибокого  пізнання дійсності і лише потім  до її творчого перетворення. Однаковою мірою це стосується еволюції свідомості й діяльності педагога. На сьогодні твердження про те, що педагогічна діяльність є за своєю природою творчою,  стало загальноприйнятим.  Необхідно погодиться з тими вченими-педагогами, хто сказав, що педагогічна діяльність за своєю суттю – це діяльність абсолютно творча. Ще К.Д. Ушинський зазначав: “Навчання дітей стоїть між мистецтвом і майстерністю та повинно передбачати як свободу першого, так і регулярність другого” [10, с. 241].

Цю саму думку висловлює Д.С. Лихачов: “Виховувати людину може тільки педагог-творець. Виховання, підпорядковане завданням освіти, – творчість, причому творчість особливо тонка, сповнена уважності, загостреної інтуїції й індивідуальна. Педагог – творець, і його не можна перевантажувати дуже детальними програмами, методичними вказівками. Якщо педагог вигадав щось особливе, йому необхідно надати можливість донести це своїм учням” [9, с. 5].

Ш.А. Амонашвілі вважає, що в “творчій діяльності педагога, науці  педагогіки призначено народжуватися й розвиватися наново,  при цьому викристалізовані впродовж століть гени життя мають залишитися від гуманного,  оптимістичного спілкування з дітьми” [1, с. 42].

Існує безліч визначень  творчості та творчої діяльності. Один із засновників гуманістичної психології К. Роджерс називає творчим процесом “створення за допомогою дії нового, такого, що зростає, з одного боку, з унікального індивіда, а з іншого – зумовлене матеріалом, подіями, людьми й обставинами. Творчість завжди залишає слід індивіда на своєму продукті, але не сам індивід і його матеріали, а результат відносин між ними [11, с. 146].