Витоки української культури

Стародавні праслав’янські культури на території  України

      Серед науковців поки що немає усталеної  думки щодо конкретних схем походження східнослов’янських народів – українців, росіян та білорусів.

      Загальновизнаною  є лише теза, що східні слов’яни є  частиною слов’янства, а їхні предки – частиною індоєвропейського світу. Це, однак, означає, зокрема, що етногенез  предків українців проходив у  контактах і взаємовпливах із сусідніми етноісторичними спільнотами. Поруч із процесами диференціації  мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних етнічних племінних груп утворювалися нові. Ця закономірність притаманна в першу чергу тим слов’янським групам, які в процесі розселення осідали на чужих території і змішувалися з тубільним населенням.

      Усі ці процеси були цілком конкретними  і послідовними, тобто відбувалися в рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному хронологічному етапі.

      Історична схема зародження слов’янських народів, що розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводиться до кількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’янські народи. Кожна з цих етноісторичних спільностей повинна була пройти історичний шлях свого зародження та розвитку, перш ніж утворилися етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокультурну окремішність. Це тривало не одне тисячоліття.

      Звідси  випливає, що жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні історичні стадії свого розвитку. Тому хоча поява на території, що є нині українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн років, і є початком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії українців, слов’ян, праслов’ян чи навіть значно більш ранньої спільності тутешніх людей.

      Людські істоти, що населяли територію України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на європейському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші.

      Територія України входить (є однією з частин) у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейських, германо-балто-слов’янських, праслов’янських і слов’янських етнічних утворень. Попередники германо-балто-слов’ян належали до пд.-сх. крила індоєвропейських груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби мідного віку (5 – поч. 3 тис. до н.е.) проживали на теренах, що нині є частиною території України. Саме на теренах України трипільська культура вирізнилася з-поміж інших тогочасних культур високим злетом землеробства й общинних ремесел (особливо гончарства), наявністю протоміст, де, очевидно, проживало по кілька тисяч жителів (Майданецьке поселення, Тальянки на Черкащині). Однак оскільки походження трипільської к-ри пов’язане з Балканами, Подунав’ям і навіть Передньою Азією, а кулястих амфор культура та шнурової кераміки (бойових сокир) культурно-історична спільність, з якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-слов’яни, сформувалися північніше цієї («трипільської») зони, то прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов’янами немає. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку та бронзового віку з одночасно існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей. У 3–2 тис. до н.е. степове іраномовне населення ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурно-історичної спільності лише контактувало з сусідніми племенами Лісостепу.

      Процеси етногенезу праслов’ян відбувалися  в 2 тис. до н.е. на території Центральної Європи і лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов’янські племінні групи цього періоду можуть бути співвіднесені з тшинецько-комарівською культурно-історичною спільністю, що територіально була локалізована в межиріччі Одри та Дніпра.

      У 1 тис. до н.е. диференційовані групи  праслов’ян можуть бути співвіднесені з пам’ятками лужицької культури та поморсько-підкльошової культури в Центральній та прилеглих до неї районах Східної Європи та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською культурою та чорноліською культурою.

      У 1-й пол. 1 тис. н.е. в пд. ч. лісової і в лісостеповій зонах України існували зарубинецька культура (класична і пізня), волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в серед. 1 тис. н.е. (5–7 ст.) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’янським племінним союзам склавінів та антів. Автор 6 ст. н.е. Йордан писав, що слов’янські племена (тогочасні) «походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавінів». Так визначаються вони і в працях інших авторів 6 ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

      У серед. 1 тис. н.е. посилилися процеси  розселення слов’ян у сусідні  й віддалені землі Європи (Центр., Сх., Пд.). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. З верхнього Подніпров’я і Лівобережжя Дніпра потоки слов’ян направилися на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра – на Дунай і Балкани, з Повіслення – в межиріччя Одри (Одера) та Лаби (Ельби).

      Саме  під час Великого переселення  народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце в середовищі всіх слов’я. Інтеграція слов’янських переселенців з місцевими мешканцями, поступове поглинення першими останніх приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов’янських етносів як на Балканах і Подунав’ї, так і на Зх. Двині й на Волзі. Ті групи слов’янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, також поступово змінювалися і, врешті-решт, стали окремими етномовними одини-цями. Предками українців, виходячи з археол. даних, були носії празької к-ри (пам’ятки типу Корчак) та пеньківської к-ри, яких, очевидно, слід ототожнювати з корінними етносами українських теренів – склавінами та антами. Склавіни також склали основний компонент: у Подунав’ї – предків словаків, морав’ян і чехів, у Верхньому Повісленні – предків українського і польського населення.

      Поляки  Середньої та Пн. Польщі історично  пов’язані з носіями дзєдзіцької  к-ри та пшеворської культури, які  існували на цій території. Та частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньківську к-ру, стала важливим компонентом болгарської, сербської та ін. етнічних груп південних слов’ян. Предками білорусів та росіян були носії ранньосередньовічних к-р типу Колочин-Тушемля-Банцерівщина, які поступово опанували області із балтським та угро-фінським населенням.

      Отже, генетичні корені сучасних слов’янських народів, як і переважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а сам процес формування слов’янського етносу, в тому чтслі східних слов’ян, лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні за епохою Великого переселення століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультуному поступі. Навіть такі могутні поліетнічні держави, як Франкська д-ва Карла Великого, Великоморавське князівство чи Київська Русь, з часом розпалися на менші моноетнополітичні утворення, зародження яких припадає на раннє середньовіччя.

     Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.

     Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані  з їх повсякденним життям, навколишнім  світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя,монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства,ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

     Походження  слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане  зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

     Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

     Суть  стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

     Слов'яни  вірили у багатьох богів. Сучасні  вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

     Важливою  пам'яткою є «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.