Український романтизм як суспільно-історичне явище

ЗМІСТ

    ВСТУП

1. Український романтизм як суспільно-історичне явище

2. Особливості розвитку українського романтизму

3. Висновки

4. Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний  рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсности в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема  наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм  відіграв визначну роль у пробудженні  й відродженні українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Український романтизм як суспільно-історичне явище

Як суспільно-історичне явище  український романтизм, проявляючи тенденції, спільні для розвитку європейського романтизму, великою  мірою був зумовлений своєрідними  умовами суспільно-політичного і культурного життя України кінця XVIII — початку XIX ст. Надіям ліберально-дворянських кіл України на вік Просвітництва, покликаного утвердити царство розуму і справедливості, їх сподіванням законодавчо врегулювати станові інтереси та досягти хоч якоїсь автономії в національному питанні не судилося збутися. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні в суспільній свідомості реальна соціально-політична, економічна й культурна ситуація не могла не викликати невдоволення й протесту не тільки з боку народних мас, а й у середовищі навіть політично поміркованих кіл суспільства. Ця атмосфера трагічного відчуття несумісності високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю, крах надій на досягнення рівноправності в союзі козацької України з самодержавною Росією породжували протест і протиставлення кріпосницькій дійсності овіяного легендами історичного минулого України. На противагу раціоналістському принципові абсолютистської монархії як породженню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого «духу», до ідеалу підносяться «вольності козацького народу» як втілення свободи й демократичних форм національного життя. «В боротьбі пригнобленої національності за право національного розвитку, проти денаціоналізаторських тенденцій панівної нації ідеалізація старовини, національна романтика є тим історичним аргументом, що має довести право цієї нації на самостійне існування в нових історичних обставинах». Саме за цих умов романтичний тип художньої творчості дістає сприятливі можливості для свого розвитку та відіграє велику роль у формуванні національної свідомості й літератури.

 Український романтизм є  складовою частиною слов'янського  національно-культурного відродження,  однак у зв'язку з тим, що  наприкінці XVIII — на початку XIX ст. слов'янські народи перебували на різних ступенях державного, політичного, суспільно-економічного і національно-культурного розвитку, він не збігається ні з романтизмом літератур з «класичним» типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур «некласичного» типу. Скоріше він займає проміжне місце, більше наближаючись до літератур Центральної Європи і Росії, ніж південнослов'янських країн. Заявивши про себе на першому етапі як «фольклорний», або «народний» романтизм (цей тип романтизму був представлений і в гейдельберзьких та англійських романтиків), він у своєму розвитку інтегрував і виявив основні типологічні риси романтизму літератур західноєвропейських.

Розвиваючись в умовах тісної взаємодії  стадіально різних рівнів суспільної й естетичної свідомості, український романтизм, на відміну від західноєвропейського, ідеологія якого мала антибуржуазний характер, зберігає в цілому антифеодальне спрямування та відзначається такими головними особливостями: симбіоз просвітительських і романтичних ідейно-естетичних комплексів (при цьому на відміну від російської, польської і німецької літератур у ньому не було творчих контактів із слабо розвинутим класицизмом чи боротьби з ним, як приміром, у французькій літературі); зосередження уваги на проблемі літературної мови; висунення на перше місце як ідейно-естетичної основи нової літератури народної поезії (як і в усіх літературах «некласичного» типу); велика роль в усіх літературних родах національно-історичної тематики; ідеалізація патріархальних відносин та наявність релігійної свідомості (як і в англійських поетів «озерної школи»); не характерне в цілому для романтизму поєднання національного і соціального начал (зокрема, наявність соціальної детермінованості характерів).

Коли в літературах Західної Європи романтичний герой, перебуваючи в атмосфері зруйнованої єдності природи і культури, виявляв душевну роздвоєність, індивідуалізм і «світову скорботу», ліричний герой в українському романтизмі перебуває в гармонії з природою і природним життям та починає усвідомлювати свою самоцінність на більш пізньому етапі розвитку суспільства. Коли, приміром, в російському романтизмі чільне місце займає загострена особиста свідомість, пошук сенсу життя, а звідси — філософська лірика (поети-«любомудри»), ідея громадянського служіння державі, успадкована від класицизму, в українській літературі романтичний герой, як правило, зв'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою і волею України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості розвитку українського романтизму

Сприйнявши уже на початку свого  розвитку імпульси, що йшли від чеських  будителів (П. Й. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар, Ф. Л. Челаковський), польських (А. Міцкевич, Ю. Словацький,, «українська школа») та російських письменників (В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін), українські романтики інтегрували й багато ідей німецького романтизму, що, зокрема, виявилося в середині 20-х — 30-ті роки у спробах теоретичного обґрунтування засад нової творчості. Так, відгомін окремих теоретичних положень німецьких романтиків помітний у статті І. Кулжинського «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» (1825). Виводячи предмет поезії за межі буденного світу, він орієнтується на «поезію почуття і сердечної уяви», зразком якої є українські народні пісні. Як Шеллінг і ієнські романтики, І. Кулжинський абсолютизує поетичне мислення як найбільш адекватний засіб пізнання та відкидає потребу естетичних правил, оскільки головну роль у творчому акті відіграє підсвідоме. Дійсність по відношенню до мистецтва виступає не як реальне цілісне поняття, а розірваною на два світи — нікчемне «тут» (земний світ) і таємниче «там» (ідеальний світ душі, неземного одкровення). Тому душа людини (поета) роздвоюється і перебуває між двома світами. Таке ж розуміння місця <поета — між грішною землею і захмарними висотами, — де для смертних немає місця, проявилося і в прозовій баладі-притчі Л. Боровиковського «Великан» і літературних поглядах А. Метлинського. За всієї еклектичності своїх естетичних суджень І. Кулжинський робить крок до історизму, пояснюючи дух народної поезії національною історією і характером народу. За книгою О. Галича «Опыт науки изящного» (1825), який розробляв естетичну теорію на основі німецької ідеалістичної філософії, в руслі шеллінгіанського романтизму, один час читав у Харківському університеті лекції П. Гулак-Артемовський.

 Одним з діячів, який, будучи близьким до товариства «любомудрів», сприйняв ряд теоретичних положень німецької ідеалістичної філософії і значною мірою репрезентував характер тогочасної літературно-естетичної думки, був М. Максимович. На відміну від німецьких романтиків, які переносили свої інтуїтивні пошуки найпотаємнішого в природі і людині за межі реального світу, «любомудри» сприймали філософію Шеллінга скоріше як просвітителі, проектуючи її постулати на реальне суспільне життя. Ідея національного розвитку, що випливала з філософської концепції Шеллінга, орієнтувала «любомудрів» та їх послідовників на пізнання змісту історичного життя народності. Найголовнішими висновками, які були сформульовані М. Максимовичем, зокрема у передмові до збірника «Малороссийские песни» (1827), є утвердження самостійного характеру поетичної творчості кожного народу як засобу пізнання дійсності (ця думка пов'язана з теорією пізнання сієнських романтиків), встановлення органічної єдності народної і професійної творчості.

Наприкінці 20 — на початку 30-х років  у Харківському університеті виникає  гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До цього — так званого першого покоління харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, брати Федір та Орест Євецькі, Опанас Шпигоцький. Власна літературна творчість їх не становить чогось особливо примітного в українській літературі. Вона проявилася у спробах історичних повістей у дусі Вальтера Скотта (про І. Підкову, Півтора Кожуха, Морозенка та ін.), що не побачили друку, та в невеликій кількості поетичних творів українською і російською мовами, опублікованих на початку 30-х років. Однак загалом своєю діяльністю, до якої входило і записування та вивчення народної поезії, видання «Украинского альманаха» (1831), переклади творів слов'янської поезії та особливо випуск шести томів «Запорожской старины» (1833—1838), гурток відіграв велику роль у популяризації романтичного світобачення, нового літературного стилю і жанрів, що дало стимули наступним поколінням українських романтиків.

Продуктивність романтизму в українській  літературі і в 50—60-ті роки засвідчують вихід у світ у 1862 р. збірок «Досвітки» П. Куліша, «Поезії Іосифа Федьковича», «Українських оповідань» (1863) О. Стороженка, романтичної прози Марка Вовчка. Отже, можна говорити про синхрон-ність українського романтизму з романтизмом французьким (сформувався у 1810—1830 рр.) та Центральної і Східної Європи.

 Твори романтичного характеру в українській літературі з'являються й у 70—80-ті роки (збірка «Ворскло» Я. Щоголева, ліро-епічні поеми і «Драмована трилогія» П. Куліша, драматичні твори Ю. Федьковича та ін.). У 50—70-ті роки романтичні твори з'являються і в Італії, Франції та Англії, хоча це вже був інший етап розвитку романтизму. Документом «молодечого романтизму» назвав І. Франко свою повість «Петрії і Довбощуки» (1875), що з погляду форми являла собою белетризацію і трансформацію фольклорних легенд, переказів і оповідань. У 70—90-ті роки виходять у світ перші систематизовані збірки романтичних творів Т. Падури, М. Шашкевича, А. Могильницького, В. Забіли, які почали свою творчість ще у 30-ті роки.

 Романтичний тип світобачення і художньої творчості в українській літературі в кінці XIX — на початку XX ст. фактично змикається з неоромантизмом (Леся Українка, А. Кримський, О. Олесь, Б. Лепкий, М. Вороний, Уляна Кравченко та ін.). На відміну від романтизму в неоромантизмі з'являється інше розуміння взаємовідношення світу і людини. Коли в романтизмі сфера ідеального перебувала, як правило, у минулому або в такому майбутньому, де ідеальне виступало в іпостасі минулого (ретроспективний підхід з його принциповою настановою на «внутрішню дію», духовно-культурні зусилля, без виразних закликів до соціально-політичної боротьби), період інтенсифікації визвольного руху наприкінці XIX — на початку XX ст. переміщує шукання гармонії безпосередньо у сферу існуючого соціуму (примат дійсності над винятковим суб'єктом). Настанова українських неоромантиків на переборення пасивності і духовної деградації в масах, на динамізм і суспільну активність особистості, яка перебуває в центрі універсуму, подолання романтичної відчуженості від світу, пошуки ідеалу, розсіяного в самій дійсності, органічно були зв'язані як з ідеями національного визволення, так і з взаємодією з реалізмом, із запереченням натуралістичних і декадентсько-модерністських концепцій життя і людини. Виступаючи проти модерністсько-декадентського розуміння буття «як хаосу, як абсурдного ходіння по колу» (Д. Затонський), як нездоланної антиномії людини і світу, культури й цивілізації, неоромантики шукали шляхів для перетворення хаосу на космос, для відродження гуманізму, відстоювали ідею активної участі літератури в прогресивному розвитку суспільства.

У романтичному світосприйнятті індивід  виступає частиною природи, яка є  живим організмом, доброю матір'ю, етичною й естетичною цінністю. Від фольклорного пантеїзму романтики приходять до розуміння природи як вічної субстанції, вищої за суєтне й мізерне людське життя, як ідеального уособлення гармонії і свободи. Різко осуджуючи людську ненажерливість («Людська ненатля») — мотив, широко відомий у народній поезії, — Л. Боровиковський протиставляє їй цінності «природного життя» волоха («Волох»).

Природа у романтиків не тільки виступає могутнім джерелом образотворення, а  й викликає в ліричного героя  бажання повного злиття з нею: «...душа ширяє. І примішатися до неба, гір і моря Або до зір ясних — та й не даремно — хоче». Поетизація природи, яка будить високе відчуття прекрасного й облагороджує людину, схиляння перед її вічними законами характерні для філософських медитацій «Украинские ночи», «Ще день життя минувся», «Вже тихо, ніч, вже всюди тихо», «Що діється на небесах!» А. Метлинського, «Зорі» М. Костомарова. У вірші «Море» (російською мовою) І. Срезневського звучать мотиви, суголосні «Парусу» М. Лєрмонтова, — відчужена від людей душа ліричного героя почуває себе між морем і небом, як у рідній стихії, зливається з нею.

 Чи не єдиною сферою вільного вияву творчого духу особистості в усіх романтиків стає сама художня творчість. В українській романтичній поезії ця тема була започаткована образом бандуриста («Бандурист» Л. Боровиковського, «Украинский бард» Є. Гребінки, «Бандурист» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Перебендя» Т. Шевченка, «Смерть бандуриста» А. Метлинського, «Бандурист» М. Маркевича та ін.), В романтичному освітленні бандурист виступає то як оссіанівський бард, носій історичної пам'яті старовини, нерідко пов'язаний із надприродними силами, людина, що розмовляє з самим Богом, то як реальна етнографічно достовірна постать, виразник народних сподівань. Сам процес художнього творення часто зображається як озаріння, спонтанна дія («Блискавка» О. Корсуна), а поет — як людина, що стоїть над суєтою людського життя. Це — типовий байронічний герой, як, наприклад, у вірші Є. Гребінки «Скала». У притчі «Великан» Л. Боровиковського з'являється образ поета Івашки, який прагне жити у захмарних висотах.

 За всієї різноманітності розв'язання теми поета спільним для всіх романтиків є протиставлення ідеалу дійсності і разом з тим — поступове сходження поета з «горніх» вершин на грішну землю. Яскравими романтичними барвами малює образ поета М. Шашкевич («Moje niebo»). Це — натхненний співець, здатний підноситися у польоті своєї фантазії до зірок, линути, як степовий вихор. Однак життєві інтереси його пов'язані із земними справами, він почуває обов'язок пробуджувати в народі «руські думи». Коли у вірші М. Костомарова «Пісня моя» духовне обличчя сучасного поета постає як митця насамперед національного, що адресує свою пісню й «ім'янитим панам», і «неімущим старцям», то в романтичній драмі «Кремуций Корд», віршах «Співець Митуса» та «Юпитер светлый плывет по зеленым волнам киммерийским» з'являються проблеми «митець і тиран», «поет і народ». Найповніший розвиток тема громадянського призначення творчості і суспільного обов'язку митця як виразника народних інтересів, за торжество яких він готовий віддати своє життя, дістала в ліричній поезії Т. Шевченка. Вона була підхоплена й розвинута Іваном Франком, Лесею Українкою, Павлом Грабовським.