Український кінематограф

У 1897 році в Київських дворянських зборах відбувся перший пробний сеанс живих картин кінематографа Люм׳єра. Напевно, саме в той різдвяний вечір, 3 січня, київський антрепренер, власник театральної трупи Микола Соловцов познайомився з агентами Люм'єрів, і вже через декілька місяців придбав модель кіноапарата серійного виробництва, який по технічних характеристиках перевершував всі інші, — був знімальним, проекційним і таким, що копіює одночасно[9,38].     

У розважальних програмах театру Бергон׳є, розповідає історик Анатолій Макаров, після виступів танцівниць крутили найпопулярніші сюжети "поїзд-експрес, що мчиться перед очима глядачів із швидкістю 60 миль в годину" і "Бомбардування будівлі".        Різножанрові сюжети також поставляли французи. Касові збори антрепренера зростали, як на дріжджах. І вже в лютому наступного року керівник театру "Соловцов" організував гастролі пересувного кінематографа по Волзі і Сибірі.

Інтерес до кіно поступово зростав, не дивлячись на багаточисельні його технічні недоліки. У ілюзіонах можна було бачити, як б'ються на фронтах солдати різних армій, як вмирає від любові страждаюча красуня, як виплутується з колотнечі горе-коханець. Навіть влаштовувалися нічні сеанси для чоловіків з демонстрацією фільмів відвертих інтимних сюжетів — не дивлячись на те, що царський уряд і церква відносилися до кіно негоже, а в деякі стихійні кінозали навідувалася поліція.

У 1907 році в Києві у фотоательє на Хрещатику, 39 зняли на стодвадцятиметрову плівку сценку "Кочубей в темниці". Через декілька років на Сирці поряд з фотоательє з'явився знімальний павільйон. Тут знімалася "Російська золота серія" — екранізація відомих літературних творів.        Грали переважно актори українських театрів, за мізерну плату, а в головних ролях були зірки російської сцени, тобто вже сінематографа.

Влітку 1914, на Лук’янівці відкрилася найбільша у той час в Україні студія "Світлотінь", яку заснував інженер Писарєв. Він залучив до зйомок театральних акторів, що користувалися великим успіхом.  Про новинки сінематографа розповідала газета "Київський кінематограф", що виходила двічі на тиждень з 1912 року.        Приблизно тиждень новий кінофільм можна було бачити лише в одному кінотеатрі, а потім — в декількох інших кінозалах одразу. Причому якість вторинного сеансу була гірша — оригінальна плівка, як правило, мала механічні пошкодження, псувалася, якість копій теж була не кращою. Але і ціна квитка на такі сеанси була менша — 20-50 копійок [2].  

У 1911 році Міністерство внутрішніх справ прийняло спеціальну постанову про облаштування кінематографа. У 75 пунктах було чітко роз'яснено, яких розмірів мають бути зал, фойє, апаратна, каса, як слід забезпечити пожежну безпеку, зберігати плівку і тому подібне. Приміщення кінотеатру віднині повинні були відділятися від сусідніх капітальними стінами. Сходи мають бути зроблена з негорючих матеріалів. У залі не допускалися "стоячі" місця для глядачів. Кількість місць в ряду — не більше ніж 12, уздовж стенів — удвічі менше. І за чотири години до початку показу слід було вимикати центральне опалювання, а там, де був водопровід, — улаштовувати пожежні крани. У фойє повинні були стояти "тарілочки з водою для недопалків".        Апаратна будка повинна знаходитися за стіною, що не згорає, за межами глядацького залу, в ній має бути окремий витяг.

Весь світ переконаний, що кіно — винахід французів братів Люмьер. З 28 грудня 1895 року, коли в "Великому кафе" на паризькому бульварі Капуцинів показали на екрані поїзд-експрес, за один франк біля півгодини можна було дивуватися з нового винаходу.        Але в той же час в Одесі показував свої "живі фотографії" механік Іосиф Тимченко. Він публічно продемонстрував своє технічне ноу-хау — прототип кіноапарата — на ІХ з'їзді російських природознавців і лікарів в січні 1894 року. Харків'янин Альфред Федецкий, фотограф-художник, також здійснював в провінційному місті свої "фототрансляції". 30 жовтня 1896 року він зняв документальну стрічку "Перенесення куряжської Божої матері в Харківський монастир Покровський". Через місяць Альфред Федецкий демонстрував в Харкові свою стрічку "Джигітовка козаків 1-го Оренбурзького козачого полку". Власне, за словами історика Михайла Рибакова, ці стрічки поклали початок фільмовиробництву в Україні, та і в цілому в Російській імперії [9].

За сім з половиною місяців гетьманської влади в 1918 році український кінематограф досяг значних успіхів. Виникають кіностудії, кінофабрики, курси, суспільства і тому подібне Одним з найбільших закладів того часу було об'єднання "Художній екран" (кінофабрика і студія екранного мистецтва), створене за ініціативою відомого діяча культури Давидова.        Студія відкрита в жовтні 1918 року на Хрещатику, 36. У тому ж році почалися зйомки українських фільмів: студія "Українфільм" оголосила конкурс сценаріїв українською мовою на історичні і побутові теми. У Києві створюються "Кінофільм", кінофабрика стрічок "Дельта" і кіностудія "Акціонерного суспільства "Лібкен". У січні 1919 року радянська влада передала театри і кінотеатри у ведення Наркомпросу. У історії українського мистецтва почався новий етап — радянський період Державного кіно.

Українське кіномистецтво 50–90-х років у ігровому кіно пов'язане з творчістю Р. Балаяна, М. Бєлікова, Л. Бикова, В. Брауна, А. Буковського, В. Греся, В. Денисенка, К. Єршова, Т. Левчука, Я. Лупія, М. Мащенка, І. Миколайчука, К. Муратової, О. Муратова, Л. Осики, С. Параджанова, Б. Савченка, П. Тодоровського, Л. Швачка та ін.; у документальному кіно – С. Буковського, О. Коваля, М. Мамедова, О. Шкляревського та ін.; у науково-популярному кіно – В. Олендера, О. Роднянського, А. Серебреникова, Ф. Соболева та ін.; у анімаційному – В. Дахна, Д. Черкаського та ін.

Зазначений період виявився для кінематографа України надзвичайно насиченим щодо тематичної спрямованості, що була представлена історико-біографічним жанром: «Тарас Шевченко», «Іду до тебе», «Ярослав Мудрий», «Легенда про княгиню Ольгу», «Данило – князь Галицький» та ін.; інтерпретацією теми Великої Вітчизняної війни: «В бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати, йшли солдати», трилогія про Ковпака, «Високий перевал» та ін.; психологічною драмою: «Іванна», «Комісари», «Довгі проводи», «Польоти уві сні та наяву», «Граки», «Які ж були ми молоді», «Ребро Адама», «Три історії» та ін.;  екранізаціями: «Мальва», «Матрос Чижик», «Дорогою ціною», «Земля», «За двома зайцями», «Бур'ян», «Хліб і сіль», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Вавилон-ХХ», «Чорна курка, або Підземні мешканці», «Меланхолійний вальс» тощо.

Як екранізація був задуманий фільм «Тіні забутих предків», але цій картині судилась інша доля – стати маніфестом цілого напряму, що отримав назву «поетичного кінематографа». Цей напрям мав найбільший розголос у контексті українського кіномистецтва зазначеного періоду[4].

Стрічка «Тіні забутих предків» була зобов'язана своїм успіхом блискучому синтезу літературного першоджерела (однотомна повість М. Коцюбинського), режисерській, операторській і художній майстерності, музиці, акторському виконанню. Саме тому успіх цього фільму поділили між собою режисер С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко, художник Г. Якутович, композитор М. Скорик, актори І. Миколайчук, Л. Кадочникова.

Найважливішим з мистецтва для нас є кіно! Це гасло Володимира Ульянова-Леніна в умовах кризисної української дійсності знаходить ще гостріше звучання. Адже без кардинальних змін в підходах до вирішення комплексу проблем українського кінематографа він може просто зникнути.

За всю історію український кінематограф екранізував 223 фільми, від «Ягідки любові» 1926 років і до сьогодні.

Висновок

Кінематограф – це великий винахід людини, що зробив величезний вплив на формування світогляду людини XX століття. Ще раз пригадаємо з вдячністю вчених і винахідників: Плато, Рейно, Едісона, Маре, Ньюбріджа, Демені, братів Люм'єр - всіх тих, хто з любові до відкриттів допомогли винаходу, який вони вважали лише «науковою іграшкою» яке виявилося новим засобом вираження думок людей.  Кіно – це «передовий» вигляд мистецтва, в процесі виробництва якого сьогодні використовуються величезна кількість наукових новинок і відкриттів. Сучасна людина, в житті якого залишається мало місце для героїзму, хоче бачити героїв на екрані [17]. Героєм на екрані може стати будь-яка людина, сьогодні для цього потрібно лише група хороших програмістів, не більш. У «масовому кіно» є місце для всього, навіть для реклами. Деколи це приводить до абсурдних ситуацій, коли фільми перетворюються на великий рекламний ролик (серіал «Джеймс Бонд: Агент 007»). «Кіно це найбільш розвинений імперіалістичний засіб контролю над масами». Ця фраза написана Вальтером Беньяміном в 30-і роки XX століття не втратила свого значення і сьогодні. Через кіно, через інформаційні інститути дійсно виробляється оформлення людини в тому напрямі, який зручний владі. Уміло використовується кіно в політиці. Досить пригадати те, яку роль кінематографу додавав І.В. Сталін або недавнє нагородження фільму Майкла Мура «Фаренгейт 9/11» на Каннах.

Багато кого здивував касовий успіх цього проекту, який став найуспішнішим документальним фільмом в історії кінематографа, і зібрав по всьому світу більше 200 млн. доларів. Сам автор ніколи не приховував, що головним його завданням при зйомках цього фільму була лише поразка Джорджа Буша молодшого на президентських виборах в США.  Кінематограф активно використовується в насадженні цінностей країни виробника фільму (перш за все США), в інших країнах приводить до дестабілізації соціальної рівноваги в суспільстві і, кінець кінцем, може надати руйнівну дію на всю культури того народу, який «приміряє» на себе чужі цінності, цінності суспільства масового вжитку.  З тим фактом, що кіно сьогодні вже «більш ніж мистецтво і, перш за все галузь економіки, ніхто не сперечається. Досить привести дані про касові збори найпопулярніших фільмів в історії людства. «Унесенные ветром» (1939, касові збори – $1240,5 млн.), на другому місці кіноепопея Джорджа Лукаса «Зоряні війни» (1977, касові збори – $1093,65 млн.), а замикає трійку лідерів фільм «Звуки Музики» (1965, касові збори – $874,4 млн.).  Безумовно, украй складно навчитися сприймати кіно не лише як розвагу, але і навчитися знатися на нім, навчитися цінувати те, чим захоплюються критики, це складна робота, яка багатьом здається безглуздою. Лише поверхневе знайомство з роботами таких великих класиків, як С. Ейзенштейг, А. Хичкок, І. Бергман, Ф. Феліні, А.  Куросава, не може перевернути внутрішній світ глядача. Для розуміння таких шедеврів потрібно раніше підвищити рівень загальної культури. Розвиток культури – це ключ до рішення якщо не всіх, то майже всіх проблем будь-якого суспільства, адже ніж розвиненіша особа зокрема, тим більше розвинене суспільство в цілому. Кінематограф – універсальний засіб для підвищення рівня культури окремо взятого громадянина [5].

Український кінематограф, в умовах сьогодення, переживає не найкращі часи, але ми маємо декілька кіностудій і організацій, як мінімум, мають знімальні майданчики і проводять роботу над створенням гідних умов для знімального процесу.

Як вважають експерти, українському кіно гарантовано майбутнє при умовах правильного менеджменту, який вірогідно існує на більшості українських кіностудіях. Гарні перспективи і доволі непогану технічну оснащеність мають апаратно-технічні комплекси телекомпаній України. Тож український кінематограф ще буде підніматись, адже ми маємо багатий творчий потенціал, креативні ідеї та доволі не погану базу для створення кіно, необхідно лише вирішити декілька проблем стосовно фінансування та поширення наших фільмів не лише по Україні, але і за кордон.

Список використаних джерел:

1.      Арістотель. Твори: В 4 т. – М., '1976.

2.      Волков І. Ф. Творчі  методи і  художні системи. – М., 1989.

3.      Рубіна Д. повісті //Камера наїжджає. – М.: ЄСКМО, 2007-257с.

4.      Зубавіна І. Б. Кінематограф незалежної України: тенденції, фільми, постаті: [монографія] / Академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. — К. : Фенікс, 2007. — 296с.

5.      Історія зарубіжного кіно (у 3 тт.). М., 1965–1981

6.      Кіно: Енциклопедичний словник. М.: Радянська енциклопедія, 1987

7.      Лебедєв Н.А. Почерки історії кіно СССР//Німе кіно: 1918 – 1934рр.

8.      Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. // Історія світової культури. – К., 1994.

9.      Любомир Госейко. Історія українського кінематографа. 1896 — 1995 / Пер. із франц. — Київ, KINO-КОЛО, 2005. — 464 с.

10. Паркінсон Д. Кіно. М., 1996

11. Садуль Ж. Історія кіномистецтва від його зародження до наших днів М., 1957

12. Садуль Ж. Всезагальна історія кіно. М., 1958–1982, тт. 1–4, 6

13. http://atv.odessa.ua

14. www.bibliotekar.ru

15. http://ru.wikipedia.org

16. http://clubstudiofate.ucoz.ru

17. http://snimifilm.com

18. www.uhistory.ru

3