Українські народні думи

Вища частина  учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії  тривало три роки, а бого¬слов'я  — чотири. Вихованці академії оволодівали  також, знаннями з математики, географії, астрономії та архітек¬тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді  до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча¬су: Інокентій  Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар  Бара-гювич, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, АранійСатановський, Варлаам  Ясинський, Симеон Полоцький, ЕпіфанійСлавннецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (16/4 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос¬танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 рр.). Книга розповсюджу¬валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав-чальними закладами Європи, її учні часто  продовжували навчання в західноєвропейських  університетах. Багато ук-раїнських  письменників та вчених, що виховувались і здо¬були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: ЄпіфанійСлавинецький — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника "малозрозумі¬лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі;

Симеон Полоцький (1629—1680 рр.) — вихованець і діяч Київської  академії, який у 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді¬тей; Данило Туптало (1651—1709 рр.), син київського сот¬ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 1702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого¬родиці у Чернігівському монастирі, нової" редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів;

Стефан Яворський (1658—1722 рр., уродженець Галичи¬ни) —' вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокоповіїч (1681—1736 рр.) — викладач піїтики та риторики в Київ¬ській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Моск¬ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності.

Вихованці К.пєво-Могилянської академії були організа-торами багатьох духовних училищ в Росії — у  Москві, Ар-хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду¬же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

Важливим осередком  освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казнміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із  встановленням у Галичині австрійського  панування (1772 р.) в університеті відбулися  певні зміни. Австрійськіїй уряд дозволив, існування в ньому окремих  кафедр, які увійшли до так званого  Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан¬ня української мови. Однак викладання всіх предме¬тів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась консесу—австрійській урядовій установі, що відала питання¬ми освіти.

У Львівському  університеті працювали відомі на той  час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших. львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде¬мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловськнй, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер¬бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау¬ковими та культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

На  Другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун-даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянкн та С. Всличка.

Цінною  пам'яткою української історіографії  другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який 'охоплює історичні події з 1648 до 1702 рр. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Головна подія літопису — визвольна війна українського народу .проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр. Визначним істо¬ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 р.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 рр.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) «Сказаніє  а войнекозацкой з поляками через  Богдана Хмельницкого» — наймонументальніший  твір в українській історіогра¬фії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко  був вихідцем з козацького роду. Освіту здобув у Київській академії, часто називав себе «істинним» снном  своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер¬це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце¬ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі¬тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно¬земних істориків. Це дало йому можливість створити фун¬даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і  обіймає події з 1648 до 1700 рр. На основі історичних джерел літописець поді¬ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук¬раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро¬дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць¬кий, до якого автор ставиться з  великою симпатією. Він прирівнює  його до Александра Великого. С. Величко з лю¬бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про¬водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс¬ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну¬вання Батьківщині.

Козацькі  літописи справили великий вплив  на наступні покоління. Вони високо оцінені  в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду  це бу¬ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн¬ського  народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна¬чення для українського національного відродження.

Козацькими  літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській  Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 рр.), Шевченко дві¬чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянському, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи¬ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!».

Не  один образ Кобзаря навіяний безсмертним  твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима¬ло українських  письменників та істориків, починаючи  від П. К.уліша, М. Костомарова і  закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший пам'ятник на честь видатного світоча української культури першої половини XVIII ст.

Поряд з історичними дослідженнями, вчені  України зосереджували увагу  на складних питаннях астрономії, ма-тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галятовський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. ЄпіфанійСлавинецький здійснив пе¬реклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.

У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється  ряд лікарів-українців, які одержали вчений ступінь докто¬ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Терехов-ський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкри¬лася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку¬вання у госпіталі з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на по¬шуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю¬ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 р., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй-нято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу  роль відіграло книгодрукування. В  другій половині XVII— XVIII ст. в Україні  функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджувалися не лише в Ук¬раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. .Одночасно діяли друкарні у Новгороді' Сіверському, Чернігові та інших містах. Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем¬лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. Піл-лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей¬ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 кни¬жок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра¬тичних кіл.

Важливою  подією в історії видавничої справи стало запровадження гражданського  шрифту, що сприяло збіль-шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно¬вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери¬нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодруку¬вання різко розмежувало церковну і  світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських  видань. Таке роз¬межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири¬лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.

2.Полемічна література (Іван Вишенський)

Іван  Вишенський

Помітною  постаттю в літературі наприкінці ХVІ  — на початку ХVІІ ст. є Іван Вишенський (близько 1550–1621), про якого ви дізналися  з однойменної поеми Івана  Франка. Про життя цього письменника  знаємо дуже мало. Він народився під Дрогобичем, недалеко від Львова. Точні дати народження й смерті невідомі, про те, ким були його батьки, як минало дитинство і де він здобув освіту, відомостей немає. У зрілому віці Іван Вишенський жив у містах Волині, Галичини й Поділля. Десь у тридцять п’ять років він переїхав на святу гору Афон, що в Греції, і вів аскетичний спосіб життя. Звідси Іван Вишенський надсилав в Україну послання, у яких виступав проти покатоличення й ополячення України, переконливо заявляючи, що український народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. На Афоні письменник прожив понад сорок років: мешкав у кількох монастирях, потім осів у скиті — невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних монастирських будівель. Заховавшись від усього світу, він дав обітницю мовчання, проте не

дотримався  її: відчувши тугу за рідною землею й  зваживши на заклики українських  братств, Іван Вишенський у 1604 р. прибуває в Україну. Проживши два роки у  Львові та інших містах, він повертається на Афон. Тут він наказав замурувати себе в кам’яній печері. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці Іван Вишенський помер.До нас дійшло шістнадцять творів письменника, здебільшого це послання.

 Що  це за жанр?

 Послання  — це віршований або прозовий  твір, написаний у формі листа чи звертання до однієї чи кількох осіб.

«Послання до єпископів» — це єдиний твір, який був надрукований за життя автора, він уважається кращим зразком української  полемічної літератури.

Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 р. і вищого православного духівництва, яке зрадило віру. Унія несла нашому народові посилення соціально-політичного гніту з боку Польщі. На захист національно-релігійної належності стали українські письменники тієї доби: Герасим Смотрицький і його син Мелетій, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Петро Могила. Основою полеміки між католиками й православними були релігійні розходження, але її учасники порушували й важливі соціально-етичні питання.

У «Посланні  до єпископів» І. Вишенський з гострою сатирою викриває моральну ницість єпископів, які зображені жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це — нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас. Специфічною рисою мови письменника є творення неологізмів (індивідуально-авторських слів): «Ти ще єси… кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд… , ще єсипериноспал, подушкоспал, ще єситілоугодник… перцелюбитель, шафранолюбитель…»

Іван  Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простолюду.

Братства  по Україні існували не лише в містах, а й у селах. У діяльності братств  відзначалися не тільки чоловіки, а  й жінки.Високоосвічена киянка ЛисаветаГулевичівна  заснувала Київське братство, згуртувавши навколо нього кращих письменників того часу, її діяльність високо цінував і підтримував гетьман Петро Сагайдачний. Благородство й гуманізм звучать у таких її словах: «Хіба наші люди вміють лише наймитувати, гнути спину та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступна українцям?»

3.Петро Могила як культурний  діяч

На фоні духовної культури українського народу виді¬ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на¬щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн¬ськими і польськими аристократичними родами.