Історія українсько греко-католицької церкви

Історія

 
До 1596 року 
 
У 988 році святий рівноапостольний князь Володимир (у святому Хрещенні — Василій) запровадив християнство в його східній (візантійсько-слов'янській) традиції як державну релігію Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054 року розділив християнський Схід і Захід. Київська Митрополія була підпорядкованою Патріархові Константинопольському, проте, ця Церква продовжувала підтримувати зв'язки із латинським Заходом і його Патріархом — Папою Римським. 
 
Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечності, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. У 1095 році було встановлено празник на честь перенесення до міста Барі в Італії чесних мощей святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця. Посланці з Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор разом з Патріархом Константинопольським Йосифом II був одним з ініціаторів Флорентійської унії (1439). В 1458 році митрополитом Київським і всієї Русі з благословення Папи Римського стає Йосиф Болгаринович, визнаний і Патріархом Константинопольським. 
 
Починаючи з початку XIV століття на північ від Києва, у Москві, сформувався та зміцнів новий церковно-державний осередок. Московська Церква відмовилася визнати Флорентійську унію — і відокремилась від давньої митрополії в Києві, проголосивши свою автокефалію (самоврядування) у 1448 році. У 1589 році Церква у Москві здобула статус патріархату. 
 
Як результат тривалого процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рогози приймає рішення відновити сопричастя з Римським престолом, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування Греко-католицької церкви в Україні. 
 
XVII—XIX століття 
 
В 1646 році Мукачівська єпархія проголосила «Ужгородську унію», яка стала опорою для збереження української релігійної та культурної ідентичності в умовах чужоземної окупації. 
 
У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії, єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 30-40-х роках XVII століття спроби митрополитів Йосифа Вельяміна Рутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату. 
 
Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією - Київ відходить до Москви, а Правоборежжя до поляків. 
 
З 1729 по 1795 резиденцією уніатський митрополитів був місто Радомишль. 5 березня 1729 року у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської уніатської митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який пізніше, цього ж року стає митрополитом. 
 
Після третього поділу Польщі (1795 р.) уніатська митрополія та її резиденція в Радомишлі були ліквідовані, а саме місто у складі правобережної України було приєднане до Російської імперії. 
 
Під владою Австро-Угорської імперії 
 
Після Поділу Речі Посполитої 1772 року галицькі землі опинилися у складі Австро-угорської імперії. В цій імперії опинилася перемиська, більша частина львівської (990 парафії), частина галицької та каменецької єпархій (загалом — 3432 парафії). 
 
1774 року імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «уніатської» на «греко-католицьку», яка зберігається за Церквою і до сьогодення. Греко-католицькі священики були зрівняні у правах з римо-католицькими, а їх синам отримали права бути представниками урядів на рівні зі шляхтою. Того ж року Марія Терезія відкрила «Барбареум» — першу греко-католицька духовну семінарію, що розташовувалася у Відні, а 1783 — Генеральну греко-католицьку семінарію у Львові. 
 
У 1808 році у Львові була створена греко-католицька Галицька митрополія. З ініціативи Галицького митрополита Михайла Левицького започатковано процес відродження української церковної та народної мови. «Головна Руська Рада», створена в 1848 році у Львові й очолена єпископом Григорієм Яхимовичем (митрополит Галицький в 1860—1863 рр.), висунула перед австрійським урядом вимогу про автономію для Східної Галичини. 
 
В 1868 році греко-католицькі священики виступили засновниками культурно-освітнього товариства «Просвіта», яке ширило українську освіту й національну свідомість в Україні й на поселеннях. 
 
Під владою Російської імперії 
 
1793—1795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу проти унійної Київської метрополії, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року був затриманий під домашнім арештом митрополит Теодосій Ростоцький, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді у Полоцьку Церква було примушено до об'єднання з Московським патріархатом. 
 
Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч». 
 
Період піднесення 
 
Світлою сторінкою вписана в історію Церкви діяльність митрополита Йосифа Сембратовича (1870—1882) по моральному та економічному оздоровленню ситуації в Галичині, створенні братств та товариств тверезості. Основи для духовного і матеріального піднесення Галичини було закладено в його посланні «Про велику гідність людини» (1876). 
 
На порозі ХХ століття греко-католицька церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901—1944). На час його пастирського служіння припадають тривожні часи двох світових війн та семиразової зміни політичних режимів. За цей період, завдяки його жертовній посвяті та талантам церковного і народного провідника, Греко-католицька церква досягнула найбільших висот за увесь дотеперішній період свого історичного розвитку. Його стараннями відкрито семінарії для підготовки духовенства в Станіславові (тепер — Івано-Франківську) та Перемишлі, засновувалися українські школи, бурси для молоді, шпиталі, сиротинці, надавалася підтримка українському мистецтву та культурі та допомога обдарованим студентам. 
 
Греко-католицька церква у цей період вкладала значні фінанси з метою становлення українського економічного життя. Митрополит Андрей вперше відвідав українських поселенців у Північній Америці та заснував для їхньої духовної опіки греко-католицьку ієрархію. Митрополит Андрей відновив автентичні форми східного чернецтва, дбав про подолання латинізаторських впливів та відновлення східнохристиянської ідентичності церковного життя. На початку минулого століття він виступив як зачинатель міжцерковного діалогу сучасних українських Церков — спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоби наблизити час їхнього єднання навколо престолу Митрополита Київського. Саме оновлена греко-католицька церква, на думку Митрополита, мала б бути не перешкодою, але головною сполучною ланкою у відновленні сопричастя між християнським Сходом і Заходом. 
 
Наступником Митрополита Андрея, після його смерті 1 листопада 1944 року, став Йосиф Сліпий (1944—1984). Він належав до найближчих сподвижників Митрополита Андрея як довголітній ректор Львівської семінарії та Богословської Академії (1928—1944 років) та єпископ з правом з наступництва (1939 р.). 
 
У підпіллі 
 
На цей час припадає початок жорстоких переслідувань Греко-Католицької Церкви як в Радянському Союзі так і в усіх інших країнах-сателітах тоталітарного режиму. 11 квітня 1945 року радянська влада заарештувала Архієпископа Йосифа Сліпого, а згодом було репресовано і всіх інших владик. У травні 1945 року була створена «Ініціативна група з возз'єднання Греко-католицької церкви з Православною», про роботу якої М. Хрущов особисто доповідав Й. Сталіну[1]. 
 
В березні 1946 року у Львові відбувся псевдособор, на якому проголошено ліквідацію Греко-Католицької Церкви, значну частину її майна передано Російській Православній Церкві, а вірних та духовенство насильно змушували зрікатися своєї Церкви. Свідками вірності Христові та Церкві стали мільйони мучеників-жертв новітніх переслідувань: єпископи, священики і миряни, монахи і монахині. Під час свого візиту в Україну в 2001 році Папа Римський Іван Павло II проголосив блаженними 28 новомучеників. 
 
В 1946—1989 роках Греко-Католицька Церква була змушена діяти в підпіллі. Провід Церкви продовжував здійснювати митрополит Йосиф Сліпий протягом довгих 18 років свого тюремного ув'язнення. Після його звільнення в 1963 році, завдяки старанням папи Івана XXIII, в 1964 році підпільну Церкву в Україні очолив сповідник віри митрополит Василь Величковський, а потім його наступник — митрополит Володимир Стернюк. Незважаючи на всі зусилля режиму, під проводом підпільної ієрархії продовжувалося церковне життя на Батьківщині та в місцях заслань: діяли підпільні семінарії та монастирі, зроджувалися нові покликання до священичого та монашого життя. 
 
Завдячуючи твердій волі та невтомній праці митрополита Йосифа Сліпого, після його насильного вивезення за межі України, значно пожвавилося церковне життя українських поселень на Заході. Митрополит брав участь у Другому Ватиканському Соборі, на якому виступив з пропозицією про довершення церковної структури Греко-Католицької Церкви Патріаршим устроєм, будує собор Святої Софії в Римі та засновує Український Католицький Університет. 
 
Наступником Патріарха Йосифа став Мирослав-Іван Любачівський (1984—2000 рр.). 
 
Відродження 
 
З середини 80-х років в Україні розпочався процес відродження УГКЦ, очолюваний митрополитом Володимиром Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з главою Радянської держави Михайлом Горбачовим в грудні цього ж року. Ці події дали початок відродженню легальної структури УГКЦ, віднови монастирського життя, процесу повернення відібраних святинь, відбудові системи духовної освіти. За короткий час відновлено діяльність єпархіальних семінарій та Львівської Богословської Академії, розгорнулася видавнича діяльність, налагоджено співпрацю зі школою та душпастирство молоді, у війську. На жаль, початок 90-х років був позначений міжконфесійним протистоянням на тлі майнових суперечок, ускладнений розколом всередині Українського православ'я. 
 
В 1996 році єпископом-помічником Глави УГКЦ обрано єпископа Любомира Гузара, а після смерті 14 грудня 2000 року Верховного Архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського Синод Єпископів УГКЦ обрав Владику Любомира його наступником. 
 
Важливе місце в житті Церкви мали Патріарші Собори УГКЦ (1996, 1998, 2002 рр.), з метою обговорення усією церковною спільнотою найважливіших питань релігійного і суспільного життя: навчання і виховання у вірі, духовного відродження та соціального служіння. 
 
У 2002 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв рішення про перенесення Патріаршого престолу Церкви до столиці України та будову в Києві Патріаршого собору. 
 
Адміністративно-територіальна структура УГКЦ 
 
По завершенні Другої світової війни, в умовах зміни лінії кордону між Польською Народною Республікою та Українською Радянською Соціялістичною Республікою, одна з найдавніших єпархій УГКЦ — Перемиська, опинилася територіяльно розділеною. Це спричинило ситуацію, коли єпархіяльний престіл опинився де-факто поза значною частиною території своєї єпархії, що зумовило до деякої міри пізніше провести реорганізацію адміністративно-територіяльної структури УГКЦ. 
 
Після легалізації УГКЦ в 1989 році, впродовж наступного періоду аж до 1992 року, греко-католики в Україні знаходилися в межах — Львівської (і частково Перемиської), Івано-Франківської (Станіславівської) та Мукачівської єпархій. На Синоді Єпископів УГКЦ, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 року, було вирішено змінити існуючий адміністративно-територіяльний устрій, згідно з яким кількість єпархій збільшилась на чотири: Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку, Тернопільську, Зборівську. Пропозиція Синоду Єпископів УГКЦ 1992 року щодо створення Чернігівсько-Вишгородської єпархії, знайшла своє підтвердження з боку Апостольського Престолу вже у 1995 році, про створення Верховно-Архиєпископського Києво-Вишгородського екзархату, що охоплював територію поза Закарпаттям, Галичиною і Буковиною, в існуючих межах України. 
 
Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську. Також реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії. 
 
Від листопада 2000 року юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду Єпископів УГКЦ підлягає вся територія України. У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського екзархату, 28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату, а 15 січня 2008 року — Луцького екзархату. 
 
Правовий статус Мукачівської єпархії на сьогодні до кінця неврегульований, оскільки вона не входить до складу Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, а безпосередньо підлягає Апостольському Престолові, і її уважають як частину самоуправної Русинської Католицької Церкви (Ruthenian Catholic Church). 
 
Українці (русини), як автохтони, проживаючи на своїх споконвічних історичних землях - Підкарпатської Руси і Буковини, зараз належать вже до адміністративних структур - інших самоуправних Угорської, Словацької і Румунської Католицьких Церков, оскільки УГКЦ не має своїх структур на територіях країн в яких головною мірою діють ці Церкви. Також, через міграційні процеси на терені Австро-Угорської монархії, українці, які у XVIII-XIX століттях оселилися на Балканах і тепер через таку ж відсутність адміністративних структур УГКЦ в країнах колишньої Югославії, також не належать до УГКЦ.

3. Магія як рання форма релігії

Магія (гр. mageia, лат. magia — чаклунство) — сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Інколи магію визначають як віру в можливість впливу на довкілля через фетиші, духів і чаклунські дійства: заклинання, жертвоприношення, табу, ритуальний танок тощо.

Природу магії досліджував Дж. Фрезер. Щоправда, він зважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою «примітивної» науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Але цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1) подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою  причину;

2) речі, які хоч раз  торкнулися один одного, продовжують  взаємодіяти на відстані й  після припинення безпосереднього  контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій — «pars pro toto» («частина замість цілого»). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь-який (бажано — натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле — саму людину. Частинами (замість цілого) «виганяється» з тіла неміч. Так само частинами «навіюється на людину» або «виводиться з неї» любовна жага. Навіть сама хвороба ніби ділиться на частини — окремі її симптоми.

Магія, як і релігія, передбачає символічний спосіб дій: чаклун не безпосередньо, а опосередковано прагне досягти певного результату. По суті, це вплив-дія за аналогією. Топиться віск — тане від кохання серце. Згорає зрізане волосся — гинуть в очисному вогні хвороба і неміч тощо. Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють нафетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною,любовною, лиходійною тощо.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Оскільки метою позитивної магії є завдання зробити так, щоб бажана подія відбулася, то в її основі — імператив «дій так-то, щоб відбулося те-то». Метою негативної магії є блокування (недопущення) небажаної події чи явища. Тому її імператив — «не чини того-то, щоб не трапилося те-то».

Магію поділяють також на приватну і громадську. Перша складається з магічних обрядів і замовлянь, спрямованих на викликання корисного чи шкідливого для окремої особи, а друга відповідно — для всієї громади.

Фрезер проводив аналогію між магічним і науковим світоглядом і прийшов до висновку, що їх поєднує переконаність у наявності порядку в природних явищах, віра в те, що послідовність подій абсолютно визначена, підпорядкована незмінним законам і є циклічною. Чаклун, як і вчений, не має сумніву в тому, що однакові причини породжують однакові наслідки, тобто що здійснення необхідного обряду із певними замовляннями неодмінно дасть бажаний результат.

Інший англійський соціолог, етнограф Броніслав Малиновський (1884—1942) називав магію «псевдонаукою». На його думку, наука, навіть на рівні знань первісних людей, базується на спільному досвіді повсякденного життя, який набувається у процесі боротьби людини із силами природи, ґрунтується на спостереженнях і фіксується розумом. Магія ж народжується з переживань емоційних станів, у яких людина не стільки спостерігає природу, скільки переймається своїми відчуттями, коли істина осягається здебільшого не розумом, а емоціями. В основі науки лежать переконання в самодостатності досвіду й розуму, в основі магії — віра в певну містичну безособову силу. Наукове пізнання керується, як правило, логікою, магія — асоціаціями, які виникають під впливом пристрасного бажання. Структури раціонального і магічного знань мають різні традиції, різну соціальну й духовну природу, а тому передбачають і різні типи діяльності. За Малиновським, наука утворює сферу профанного, магія ж входить до сфери сакрального.

Генеза надприродного

Первісна релігія за своїм складом не є однорідною. У своєму розвитку вона поступово включає до своєї сфери фетиші, уявлення про духів предків і душу, віру в тотем тощо. Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, «чуттєво-надчуттєвий» тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, взаємозумовленість «чуттєвого» і «надчуттєвого». При цьому «надчуттєве» є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

«Чуттєво-надчуттєві» фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного — демоністичного. Йому властиві уявлення про демонів (гр. daimon — дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в тухів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного — теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На відміну від фетишів, тотемів, душ і духів, образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, с доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружуються, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють тощо.

У теїстичних віруваннях формується й уявлення про ієрархію надприродного. У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом над богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірам, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю. Тобто він уявлявся як заклинатель усього живого, розпорядник доль людей і богів, оскільки був творцем Апрію — українського Олімпу (Олімп у стародавніх греків — гора, на якій мешкають боги).

З'являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах тощо, вони не створювали їх. Боги ж уже творять предмети, явища і світ в цілому з нічого. Отже, формування уявлень про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

5. Мінімум 1, 2. (3-4 ст.)

6. Список літератури. (1ст.)