Культура італійського відродження

Культура італійського Відродження:
Немає такої історичної епохи, яка б не відрізнялася своєрідністю своєї культури. Відмінною рисою культури епохи Відродження в Італії стало осмислення і поглиблення індивідуалістичних устремлінь людини. Опорою цього процесу стала античність, чим і викликаний особливий інтерес до неї у гуманістів. Возрожденческая культура охопила багато міст Італії, але центром її була Флоренція.
Термін "Відродження" вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Відродження Джорджо Вазарі (1512-1574) у своїй книзі "Життєпис найбільш знаменитих живописців, творців і архітекторів" (XVI ст.) Він мав на увазі відродження античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак витоки такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне ввели в ужиток слово humauitas (в пер. З латини - людська природа, людське достоїнство).
Як би не сперечалися вчені-історики про те, чи є Відродження світовим феноменом або цей культурний процес властивий тільки Італії, в будь-якому випадку унікальна і неповторна культура італійського Відродження виступає своєрідним зразком, з яким порівнюються возрожденческие явища в культурах інших країн. Основним рисами культури Відродження є:
• антропоцентризм,
• гуманізм,
• модифікація середньовічної християнської традиції,
• особливе ставлення до античності - відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії,
• нове ставлення до світу.

ЛЕОНАРДО

Огромное литературное наследие Леонардо да Винчи дошло до наших дней в хаотическом виде, в рукописях, написанных левой рукой. Хотя Леонардо да Винчи не напечатал из них ни строчки, однако в своих записях он постоянно обращался к воображаемому читателю и все последние годы жизни не оставлял мысли об издании своих трудов.

Уже после смерти Леонардо да Винчи его друг и ученик Франческо Мельци выбрал из них отрывки, относящиеся к живописи, из которых был впоследствии скомпонован «Трактат о живописи» (Trattato della pittura, 1-е изд., 1651). В полном же виде рукописное наследие Леонардо да Винчи было опубликовано только в XIX—XX веках. Помимо громадного научного и исторического значения оно имеет также художественную ценность благодаря сжатому, энергичному слогу и необычайно чистому языку. Живя в эпоху расцвета гуманизма, когда итальянский язык считался второстепенным по сравнению с латынью, Леонардо да Винчи восхищал современников красотой и выразительностью своей речи (по преданию он был хорошим импровизатором), но не считал себя литератором и писал, как говорил; его проза поэтому — образец разговорного языка интеллигенции XV века, и это уберегло её в целом от искусственности и велеречивости, присущей прозе гуманистов, хотя в некоторых пассажах дидактических писаний Леонардо да Винчи мы находим отзвуки пафоса гуманистического стиля.

Даже в наименее «поэтических» по замыслу фрагментах слог Леонардо да Винчи отличается яркой образностью; так, его «Трактат о живописи» оснащен великолепными описаниями (например, знаменитое описание потопа), поражающими мастерством словесной передачи живописных и пластических образов. Наряду с описаниями, в которых чувствуется манера художника-живописца, Леонардо да Винчи дает в своих рукописях множество образцов повествовательной прозы: басни, фацеции (шутливые рассказы), афоризмы, аллегории, пророчества. В баснях и фацециях Леонардо стоит на уровне прозаиков XIV века с их простодушной практической моралью; а некоторые его фацеции неотличимы от новелл Сакетти.

Более фантастический характер имеют аллегории и пророчества: в первых Леонардо да Винчи использует приемы средневековых энциклопедий и бестиариев; вторые носят характер шутливых загадок, отличающихся яркостью и меткостью фразеологии и проникнутых язвительной, почти вольтеровской иронией, направленной по адресу знаменитого проповедника Джироламо Савонаролы. Наконец, в афоризмах Леонардо да Винчи выражена в эпиграмматической форме его философия природы, его мысли о внутренней сущности вещей. Художественная литература имела для него чисто утилитарное, подсобное значение.

Відмінності від італійського відродження

  Сильний вплив готичної культури з дедалі більшою тенденцією до світськості.

  Заглиблення у внутрішній світ людини.

  Сильний вплив реформації.

  Ретельне, реалістичне відображення у творах мистецтва навколишнього світу.

Особливості «Північного Відродження»

Загальна особливість Північного Відродження  — гуманістична творчість розгортається у вченому, ідеологічному аспекті. Це філософські суперечки, теологічні проблеми, боротьба гуманістів із середньовічною схоластикою. Культура в цей період має яскраво виражений релігійний характер. Це Реформація, Мартін Лютер. Але це тільки частина епохи — в ту пору Німеччина була роздроблена, йшла Перша селянська війна під проводом Томаса Мюнцера. Рух селянської війни — проти Папи й феодалів. Мартін Лютер незабаром відходить від Томаса Мюнцера, той гине.

Існувало 4 напрямки теоретичних пошуків.

        Перший пов'язаний з діяльністю вчених-гуманістів. Вони критикували римську католицьку церкву. Це Генріх Бебель, Йоганн Рейхлін, Еразм Ротердамський.

        Другий напрямок пов'язаний з діяльністю письменників, з рухом реформації — Мартін Лютер, Ульріх фон Гуттен.

        Третій — бюргерська література (міська): Себастьян Брант («Корабель дурнів») і майстерзінгери — Ганс Сакс (швець), лірик, відомий поет.

        Четвертий пов'язаний з безіменною ( анонімною ) народною творчістю — німецькі народні книги «Про Тіля Ойленшпігеля», «Про рогового Зиґфріда», "Про доктора Фауста ", «Книги про Шільдбюргерів». Ці твори виражають сатиричну складову німецького Відродження. Це література про дурнів — популярний тоді жанр.

Гуманісти виступають єдиним фронтом у так званій «Справі Рейхліна». Йоганн Рейхлін — один із найкращих учених епохи, класичний філолог, перекладач, творець першої давньоєврейської граматики, фахівець у гебраїстиці (давньоєврейській мові), хотів розібратися в перекладі Біблії. Мав критичне ставлення до заповітів, знайшов багато помилок. Для розправи потрібен був привід. 1507 рік — Пфефекорт, хрещений учений єврей, пише книгу «Єврейське дзеркало», в якій закликав імператора Максиміліана спалити всі давньоєврейські книги. Той зібрав комісію із чотирьох учених. Троє вирішили спалити, а Йоганн відмовився. Тоді Пфефекорт пише «Ручне дзеркало» — натяк на хабар. Той відповідає памфлетом «Очне яблуко». 1513 — запрошення в суд у місті Майнці. Багато відомих людей писали в підтримку Рейхліна — 1514 р., «Листи знаменитих людей». Йоганна несли в суд на руках. Усі чекали відповіді Рейхліну. Отут з'являються «Листи темних людей» — пародія, псевдовідповідь. Їх написано теж гуманістом. Усі вирішили, що це і є очікувана відповідь. 1515 рік — виходить 1 частина, 1517 р. — 2-га. Автор невідомий. Один з авторів першої частини — Кріт Рубіан, 2-ої — Ульріх фон Гуттен. Листи представили обскурантів ідіотами.

ЛІТЕРАТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 17 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.

Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.

Періоди літератури Відродження

Починаючи з доби Відродження можна говорити про формування у Європі національних літератур, тому літературознавство, як правило, розглядає літературу цього періоду відповідно. Цьому сприяє й нерівномірний розвиток національних літератур, різні часові рамки доби Відродження у них. Загалом розрізняють три періоди:

        Раннє Відродження (14 століття);

        Високе Відродження (15—16 століття);

        Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої своєрідні часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:

        « Треченто » (14 століття), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо (хоч сучасними літературознавцями їхня належність до літератури Відродження ставиться під сумнів) і Петрарка, а також новеліст Франко Саккеті (1335-1396).

        « Кватроченто » (15 століття), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), Маттео Баярдо (1441-1494), Анджело Поліціано (1454-1494).

        « Чінквеченто » (16 століття), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.[1]

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний. [2]

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[3]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[4]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.