Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності

     Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36. поширюються не тільки

на звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил

застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили, --

і на працівників правоохоронних, розвідувальних органів,

військовослужбовців.

     При цьому для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від

якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний

захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе,

суспільні й державні інтереси згідно з Законом України "Про міліцію" та

прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті,

повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної

та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові

та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних

нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у

випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу,

спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., наприклад, розділ III

Закону "Про міліцію").

     Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону "Про участь громадян в охороні

громадського порядку і державного кордону" члени громадських формувань здержавного кордону" члени громадських формувань з

охорони громадського порядку і державного кордону мають право

застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу,

спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

     Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони,

які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду

нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної

відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.

Дії громадян, які при виконанні громадського обов'язку по підтриманню

правопорядку заподіяли шкоду особі у зв'язку із вжиттям заходів по

припиненню її суспільно небезпечного посягання, затриманню з метою

передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як

вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної

невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної

небезпечності вчиненого та обставинам затримання.

     Отже, необхідна оборона є вимушеним спричиненням шкоди тому, хто

посягає, при правомірному захисті правоохоронюваних інтересів особи,

суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.

     Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже

завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої

злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло

спричинити суспільно небезпечне діяння.

     Також слід сказати, що особа не підлягає кримінальній відповідальності,

якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним

посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди

небезпечності посягання чи обстановці захисту. 
 
 
 
 
 

Б         умови необхідної оборони 

     Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було

перевищено її межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою

для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до

цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності.

     Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених

законом. Ці умови характеризують як посягання, так і захист від нього. 
 
 

Відповідно до ст. 36 ці умови полягають у такому: 

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять

її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:  

а) прав та інтересів особи, яка захищається;  

б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної);  

в) суспільних інтересів; 

г) інтересів держави.  

     Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання

працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно

незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у

випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають

право на таке затримання. Не вважаються необхідною обороною дії, вчинені

у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути

собі переваги особи, яка обороняється.

     Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щоб

втягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної

оборони розправитись з нею. За створення провокуючої обстановки іись з нею. За створення провокуючої обстановки і

наслідки, що настали в результаті дій злочинця, які він маскував під

необхідну оборону, настає відповідальність на загальних підставах; 

     2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання,

тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке

посягання "злочином", оскільки правомірною вважається оборона не тільки

від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від

суспільне небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого

настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через

відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільно

небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально

караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану

необхідної оборони у разі "захисту" зазначених у ч. 1 ст. 36

охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через

малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому,

наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох

яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної

оборони, а як умисне вбивство (ст. 115); 

     3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона

можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не

закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або

після закінчення посягання.

      Стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільне небезпечного

посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто

обороняється. Для з'ясування цього необхідно врахувати поведінку

нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його

дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як

реальну.

     При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід

виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно

бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність.

Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав

помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він

перебував в стані необхідної оборони. 

     Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту,

коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на

воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої

шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним

струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням,

вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність. 

     Проте якщо особа, знаючи, що на неї. її рідних, близьких, ділових

партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття

встановлює такий охоронний пристрій або приводить у "бойовий" стан, і

цей пристрій в момент нападу спрацьовує проти нападника, то вчинене, з

урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у

стані необхідної оборони.

     Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, є неправомірною. Якщо ж той,

хто захищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання

закінчилось, його дії (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання)

вважаються вчиненими в стані необхідної оборони. Перехід зброї чи інших

предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не

свідчить про закінчення посягання.

     У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були

вчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась,

несе кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних

підставах; 

     4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто

захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі "захисту" від

уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загальних

підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується

уявною обороною, може бути визнано правомірним; 

     5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто

посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не

причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від

наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності; 

     6) необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом

прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також

суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати

не тільки власні  інтереси,  але й  інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особизобов'язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані

необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних

кримінальним законом суспільних відносин.

     Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю суспільної небезпеки не