Історія на сторінках полтавської періодики

     Активна позиція газети стосовно мистецьких процесів складалася поступово, послідовно віддзеркалювала усі етапи культурного розвитку регіону. Перші публікації про культурне життя губернії мали переважно інформативний характер, були стислими, позбавленими аналітичності; часто друкувалися без підпису або під псевдонімом «Один із глядачів». Публікації без зазначення авторства були досить характерним явищем для регіональної публіцистики, яка на той час тільки зароджувалася. Водночас серед перших дописувачів «Полтавских губернских ведомостей» є й імена досить відомих постатей. В одному з номерів газети з рецензією на постановку полтавськими любителями опери «Наталка Полтавка» [19] виступив український письменник і педагог С. Стеблін-Камінський. Разом з М. Цертелєвим , Л. Боровиковським, та іншими діячами Павло Бодянський репрезентував осередок живої творчої думки тогочасної Полтави.

    Власної ініціативи щодо створення своєї  газети губернське правління повної мірою не виявляло. Та досить оперативно всі організаційні питання було розв’язано після урядового розпорядження 1838 року, яким було “височайше повелено”  видавати повсюдно у губерніях губернські відомості. Славетний дослідник минувшини Микола Сумцов ще 1885 року відзначав, що сама поява у Росії губернських відомостей була не випадковою. 30-ті роки XIX ст. стали періодом пробудження суспільної думки в Росії, пожвавлення інтересу до археологічних, історичних, фольклорних, етнографічних досліджень, до діяльності прогресивно налаштованих людей Росії – Румянцева, Строєва, Востокова та ін.

    Якщо  офіційну частину більше читало губернське та інше начальство, то неофіційну –  і чиновники, й інтелігенція, і навіть письменні селяни. Й хоча тематичні межі неофіційного відділу були чітко окресленими (публікація полемічних та белетристичних статей у газеті не допускалася), поштовх до збору статистичних даних, осмислення, систематизації та оприлюднення найрізноманітнішої інформації було зроблено.

    Періодичність газети була різною, бо залежала від  багатьох чинників, насамперед від  суспільно-політичної ситуації в імперії, наявності вільних коштів та розуміння  владою важливості друкованого слова для населення, здібностей редакторів та ін.

      На початку заснування відомостей впадають в око такі публікації: некролог з приводу смерті І.П.Котляревського (1838, №14) та статті Павла Павловича Білецького-Носенка (уродж. Прилук, 1774 р.н.) “Статистичний опис міста Прилуки”, “Біографія. Полковник прилуцький Іван Ієремійович Hoc”, “Історичний переказ про Івана Золотаренка”. Цей автор був відомим письменником, поетом, байкарем, філологом-мовознавцем, перекладачем, етнографом і фольклористом. Практично він першим в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику. Найвидатнішою ж працею Павла Білецького-Носенка стає укладений ним у 1838–1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи “Словника української мови” Б.Грінченка. 
Наступний період газети (1841–1867) невід’ємно пов’язаний із ім’ям Павла Ілліча Бодянського – людини високоосвіченої та надзвичайно обдарованої. Енциклопедист та великий шанувальник старовини, він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. Важливий штрих: саме за роки його редакторства у публікаціях почав відчуватися вільний український дух. На думку літературознавця Петра Ротача, зміст і характер цих публікацій визначалися найперш інтересами редактора, при цьому висвітлювались і його власні погляди, уподобання, оцінки людей і подій. У рубриці “Сільське читання для малоросійських селян” окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою.

    Тематичний  діапазон статей за редакторства Павла  Бодянського був надзвичайно широким. Дає підстави так стверджувати перелік деяких публікацій: “Повір’я і звичаї українського народу” (1846, № 52), “Лубенський (Мгарський) монастир” (1845, № 31), етнографічний нарис хорольського священика Іваниці “Домашній побут малороса” (1857), “Повінь у Кременчуці від небувалого розливу Дніпра” (1845, 05.05.), некрологи з приводу смерті видатних полтавців за 1850 рік (1851), статистичні описи Полтави, Кременчука тощо. 
  1845 року, в той час, коли на Полтавщині перебував Т.Шевченко, з номера в номер у відомостях друкувалася праця І. Срезневського “Погляд на пам’ятки української народної словесності”, де українська мова здобула високу оцінку з наголосом, що це мова, а не “наречіе” польської чи російської мов, і що вона є однією з найбагатших слов’янських мов. Зрозуміло, що така позиція була і в редактора. 
Привертає увагу істориків і публікація “Компуту всего полку Полтавского” (1861, №3). Ким було підготовлено цю історико-статистичну публікацію, сказати важко. Сучасний дослідник історії козацтва Володимир Мокляк приписує її Павлові Бодянському, який зазвичай не підписував свої матеріали, опубліковані у редагованому ним часописі.

    Після смерті Бодянського новим редакторам (Дондуров, Григор’єв, Богоявленський, Костенський) було складно утримувати високий рівень газети. Позначалося  на їхній роботі й те, що країна вступила у чорну смугу реакції –  після Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонницьких актів цензура запрацювала з особливою прискіпливістю. Оригінальних статей друкувалося мало, газета стала буденною і нецікавою для читача. Усвідомлювали це як у редакції, так і в самому губернському правлінні.

      Новий етап в історії “Полтавских губернских ведомостей” (1889–1902) пов’язаний з редакторством Дмитра Олексійовича Іваненка, якому довелося розпочинати незнайому справу практично з нічого: приміщення для редактора не було, зв’язків теж, досвіду ніякого. Та за 13 років редакторства він перетворив неофіційну частину відомостей на першу в губернії суспільно-літературну та політичну щоденну газету. Як творча особистість, він неодноразово експериментував з газетою, шукаючи оптимального взаємозв’язку із читачем. Коли це йому вдавалося, отримував величезну творчу насолоду, в іншому випадку боляче сприймав свої прорахунки.  
Останні десятиліття існування “...ведомостей” (1902–1919) були непростими, газета виходила в умовах жорсткої конкуренції, і редакторам потрібно було докладати неабияких зусиль, аби не втратити свого читача. На думку дослідників, найсприятливішим часом для розвою журналістики на Полтавщині, попри реакцію, стали 1906 та 1911–1914 pp. 

  На шпальтах газети опубліковано сотні статей, і якщо врахувати втрату багатьох архівних документів XIX – поч. XX ст., то ці публікації сьогодні безцінні, вони набувають ваги першоджерел.

    На  початку ХХ ст. значну роль у висвітленні культурних і мистецьких подій регіону почали відігравати українські національні видання. Перший україномовний часопис «Рідний край», заснований у Полтаві 1905 р. письменниками Панасом Мирним, Г. Коваленком та адвокатом М. Дмитрієвим, був справді національно зорієнтованим виданням. На його сторінках друкувалися літературні твори українських письменників; піднімалися проблеми школи, літератури, театру; обговорювалася доля інших українських часописів і нових україномовних видань. Та й не дивно, що у вирі культурного життя регіону тижневик (згодом – двотижневик) приділяв найбільшу увагу висвітленню саме національних культурних подій. Адже це був час патріотичного піднесення, коли питання національного самовизначення, державотворення, а отже необхідності підтримки й розвитку української музики, літератури, мистецтва загалом, – були чи не вперше усвідомлені співвітчизниками в повній мірі. Зазначимо, що видавцем часопису був Григорій Маркевич– культурний і громадський діяч, товариш Панаса Мирного й М. Лисенка.

    У журналі висвітлювалися події з  нагоди вшанування видатних діячів української  культури, широко коментувалося перше  святкування у Кременчуці роковин Тараса Шевченка 1906 р. Глибоко емоційно й поетично лунав на сторінках «Рідного краю» відгук української письменниці Олени Пчілки на проведення у Полтаві свята на честь І. Котляревського (1906) та ін.

  Намагались вчасно реагувати на події: що діється на Україні,також на Галичині і Буковині, дописи про все що діється на Полтавщині та писати аналітику: що потрібно для нашого народу, наукові статті і звістки.Також опікувалась проблемами української діаспори (Сибір,Краснодар).

      Таким чином, завдяки аналізу періодичних видань ми змогли у цьому дослідженні відтворити панораму життя регіону у широкому історичному та культурологічному контекстах. Як бачимо, найяскравіше і найґрунтовніше життя Полтавщини віддзеркалено саме у регіональній пресі. Упродовж зазначеного періоду видання, які хоч і мали різне жанрове спрямування, поступово ставали більш аналітичними, ширшими у поданні матеріалів, і набували соціальних складових:

    – інформативні повідомлення (про заснування і початок роботи навчального закладу, звітні концерти, випускні іспити тощо);

    – афіші щодо різноманітних концертних акцій;

    – оголошення про музично-освітні послуги приватних учителів-музикантів;

    – рекламні повідомлення комерційного характеру

    – замітки мемуарного характеру;

    – рецензії на концерти місцевих артистів-виконавців та гастролерів;

    – коментарі до концертних програм;

    – бібліографічні замітки про нові книги, нотні видання, підручники;

    – документальні матеріали (статути, звіти про діяльність  товариств і установ);

    – історичні розвідки;

    – аналітичні статті до ювілейних дат відомих постатей

    – праці підсумкового типу стосовно діяльності мистецьких закладів, творчих колективів тощо;

    – огляди творчого доробку вітчизняних та зарубіжних композиторів.

    Численні  публікації місцевої та центральної преси свідчать насамперед про високий не лише соціальний, а й культурно-мистецький статус Полтавщини.

    Аналізуючи  жанрову специфіку газетних та журнальних публікацій досліджуваного періоду, можна  простежити динаміку культурно-мистецького життя регіону. Характер публікацій на сторінках як регіональних, так і центральних видань поступово змінювався від коротких інформативних повідомлень (часто рекламного характеру) – до розгорнутих аналітичних оглядів. Періодика ставала популярною, серед усіх верств населення, тому висвітлення культурно-мистецьких подій, особливо національного характеру, було соціально значущим. Згодом шпальти газет стали заповнювати не лише ті, хто жив із журналістських гонорарів, а й авторитетні діячі з різних галузей культури й науки. Якщо авторами перших публікацій були анонімні дописувачі, то з часом до публіцистичної діяльності стали активно долучатися відомі науковці, історики, письменники, музичні критики Полтавщини.

    Своїми  статтями, науковими розвідками, публіцистичними виступами вони створювали на сторінках місцевої періодики своєрідний літопис мистецько-культурного життя губернії.

    Одже, підсумовуючи усе вище сказане, ми можемо зробити висновок, що вивчення історії  Полтавського краю можна починати з  місцевих газет, адже вони найбільш повно можуть розкрити стан суспільства на період, що нас цікавить.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

МІСЦЕ ІСТОРІЇ НА СТОРІНКАХ СУЧАСНОЇ ПЕРІОДИКИ

 Сучасна  полтавська періодика. Науковий  публіцистичний літературно-художній  альманах «Рідний край»

 На  сучасному етапі періодика займає найголовніше місце у житті Полтави. Ми можемо на власному досвіді переконатися, що як і раніше періодичні видання нашого краю фіксують вже історію нашого часу для наших нащадків. Але це зовсім не ознаяає, що історії більше немає місця на її сторінках. Досить часто у газетах і журналах публікуються історичні нариси та розслідування. Ця тема ніколи не помре, адже в нашій історії так багато «білих плям» і багатьох журналістів - істориків непокоїть той факт, що український народ не знає своєї достовірної історії через вплив радянських підручників на свідомість деяких поколінь. Журналісти намагаються докопатися до істини і знайти правду, щоб розказати людям те, для чого, мабуть, була вігадана газета, - розказати факти.

  Чомуж  нам цікаво читати історію саме з газет? Чому виходить так багато статей з історії? Чому саме вони є найпопулярнішими?

 Більшість людей бачить причину усього цього в тому, що підручники і статті з історії періоду Радянського Союзу є дійсно не цікавими, як для учнів так і для студентів. Тому у періодичних виданнях дійсно приваблює «жива» манера подання матеріалу та простота сприймання. Але дійсно радує той факт, що все частіше і частіше починають писати про історію не тільки приурочуючи статті до роковин, наприклад до дня Перемоги, а і просто по мірі появи інформації, чи цікавих фактів стосовно конкретної теми.

  Одже історія знайшла своє місце і на сторінках Полтавських газет. Наприклад газета «Зоря полтавщини» час від часу пропонує своїм читачам статті на тему історії саме Полтави. Дуже цікавою є розділ «Історія рідного краю», що саме і розкриває деякі таємниці нашого міста. Дуже просте подання матеріалу, зовсім не перегружене історичними відомостями, що дозволяє дуже швидко прочитати статтю і при цьому залишити якусь інформацію у голові.

  Дуже цікавою для розгляду у контексті історії на сторінках газет, є газета «Коло». Журналісти єє започаткували спецпроект «Полтава в роки війни», що дозволяє нам побачити, як наше місто переживало фашистський наступ. Цей розділ доповнений фотографіями, що відноситься до часу розповіді. Дуже легка інформація, адже на відміну від «Зорі Полтавщини» подається інформація не загально відома, але з іншого ракурсу, а саме якісь цікаві маловідомі факти, що зразу привертають увагу заголовками, наприклад «Операція Френтік – полтавці крали у американців туалетний папір для самокруток». Зручність репортажів газети «Коло» полягає у тому, що матеріали подано у хронологічному порядку. Тобто з кожним новим номером ми просуваємося вперед по часу розповіді. Досить помітним спецпроектом цієї газети також є «Найгучніші злочини XX століття в Полтаві», що розкриває не таку далеку для нас історію з кримінального життя міста. Навіть у часи відсутності достовірної інформації новини про них миттєво облітали область, породжуючи купу чуток і страхів. Правда про більшість із них ще й досі залишається відомою тільки тим, хто брав безпосередню участь у розслідуванні У номері 16 газети «Коло» від 21 квітня побачив світ вже другий випуск проекту. Дуже цікавою була прочитана мною стаття на тему, над якою працювала журналістка Тетяна Цирульник, в свій час «прославила» Полтавщину на весь Радянський Союз. Гроші, зібрані з усіх торгових точок, що працювали на Сорочинського ярмарку, зберігались у Великосорочинському сільському споживчому товаристві. І ось, виручку за Ярмарку 1969 рік викрали із сейфу!  Справа набула колосального резонансу і знаходилась на контролі у Міністерстві внутрішніх справ у Москві. Хто скоїв це зухвале пограбування і як міліціонерам вділося розпутати злочин розказують свідки подій.