Видатні українські мовознавці

М.А. Жовтобрюх народився 17 листопада 1905 р. в селі Ручки Гадяцького району Полтавської області. Все  життя зберігав особливий пієтет до своїх батьків - селян і до рідного краю, з яким пов'язана й доля славного роду Драгоманових, Олени Пчілки, Лесі Українки. Початкову освіту здобув у рідному селі, потім навчався у вищепочатковій школі в м. Комишні Миргородського р-ну, закінчив педагогічний технікум у Гадячі у році. З 18 років почав учителювати у початковій школі у селі Попівщина Роменського р-ну Сумської області, потім працював у Харцизьку Донецької області. Мріяв про філологічну освіту і в 1926 р. вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти. У 1929 р. закінчує мовно-літературне відділення, одержує кваліфікацію вчителя української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах. З 1937 року і до кінця життя М.А. Жовтобрюх був міцно пов'язаний то трудовою діяльністю, то науковим керівництвом, науково-педагогічним впливом з Київським педагогічним інститутом ім. М.Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова). М.А. Жовтобрюх мав надзвичайну освіченість, кожну мовну проблему чи явище розглядав концептуально, в контексті здобутків різних наукових шкіл і новітніх ідей.

З 1959 року М.А. Жовтобрюх почав працювати в Інституті мовознавства імені О.О. Потебні, де й з'явилися його найвагоміші наукові праці. Серед них підручники "Курс сучасної української літературної мови" (4 видання), "Порівняльна граматика української і російської мов", "Історична граматика української мови" та багато інших. Головне він висловив так: " .мене завжди хвилювало те, що людина візьме для себе із моїх праць, як прислужаться вони їй, як вплинуть на її становлення як людини. Наука твориться для людей. Творити її непросто, оволодівати нею також нелегко". Михайло Андрійович сам сумлінно вчився все життя і інших чесно навчав. А ще: "Головне, щоб учитель міг мислити, мислити науково, мав глибокі знання, був ініціативним, умів збагачувати свої знання, аналізувати мовні факти нашої дійсності й правильно на них реагувати. Такі вчителі в нас є, на жаль, не всі". Це ж голос ученого сьогодні.

Список друкованих праць (а для тих, хто знав Михайла  Андрійовича особисто, працював поряд  з ним чи під його керівництвом) і його конкретна діяльність свідчать, що наукові інтереси доктора філологічних наук, професора М.А. Жовтобрюха були надзвичайно широкими: від першої газетної публікації "За високу грамотність студентів" у 1935 р. у Запоріжжі - до останніх статей про проблеми історії української мови в працях І. Огієнка, університетські лекції з лінгвістичних наук і ретроспективний огляд "Система частин мови в українській лінгвістичній традиції" у журналі "Мовознавство" (1993 р.). Уже в 30-х р. Михайло Андрійович брав участь у всіх мовознавчих конференціях в Україні, пізніше - в Москві, Ленінграді, Томську, Свердловську, Рязані. Він учасник багатьох міжнародних конгресів славіста (Москва, Прага, Варшава, Варна, Київ).

Серед друкованих праць з  історії української літературної мови особливе місце займає книга  М.А. Жовтобрюха "Мова української  преси (до середини дев'ностих років  ХІХ ст.)" (1963). Це монографія з докторської дисертації, яка одержала високу наукову оцінку в шести рецензіях. Продовження наукового дослідження знайшло висвітлення у праці "Мова української періодичної преси". Немає потреби доводити, що ця книжка була першою науковою прцею про мову української преси.

Першою проблемою, з якою стикнувся дослідник, стали критерії визначення належності давніх періодичних видань до української преси - територіальний і мовний. Вони не завжди збігаються. Так, історію української преси можна починати від львівського тижневика польською мовою "Kurjer Lwowski" 1749 року та газети французькою мовою "Gazette de Feopol" 1776 року.

Важливим і природним  для національної преси є мовний критерій: видання мовою своєї  держави і свого народу". Але  історія українського народу, його мови й культури така, що виходом  з бездержавності була українська преса  російською, німецькою, французькою, угорською, румунською мовами. На жаль, і сьогодні, на сімнадцятому році вже державного життя українського народу, більшість його преси виходить мовою не його держави, а сусідньої - російської. Наступний критерій, на думку М.А. Жовтобрюха, - місце і функції преси у суспільному житті: "Преса не може існувати, якщо вона найтісніше не зв'язана з народом, з його життям, культурою, з його суспільними групами і класами та політичною боротьбою, що точиться між ними. Крім того, вона має бути доступна змістом і мовою тим, для кого призначається. Звідси випливає, що історіяю української преси можна починати лише з тих періодичних видань, які тематично, змістом були зв'язані з Україною, призначалися для українського народу, висвітлювали його життя й боротьбу, відбивали інтереси його соціальних груп і друкувалися мовою, зрозумілою для тих українських читачів, що їм вони адресувалися".

У роботі "Мова української преси" відображено майже всі ідеї і тенденції, явища, події і факти, що характеризували період ХХ століття в історій української літературної мови. А це був справді знаковий період для долі не тільки нової літературної форми мови, а й усієї української мови та загалом тогочасного українського культурного життя. На початок ХІХ століття майже вийшла з ужитку давня книжна українська літературна мова, нова літературна мова, формування якої виразно започаткувалося ще в період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а інтенсифікувалося з виходом "Енеїди" Івана Котляревського, ще була слабкою і стилістично мало диференційованою. Вона потребувала розвитку, збагачення і одночасного унормування лексичного складу, виробленя вимовних, орфографічних, лексичних і граматичних норм, графічної і правописної системи.

Рівночасно з розвитком і унормуванням нової літературної мови на народнорозмовній основі поставало питання про потребу і можливості появи преси українською мовою.

Для Михайла Андрійовича  Жовтобрюха характерною рисою була надзвичайна сумлінність, правдивість і достовірність. Кожна публікація в українських пресових виданнях або російських, польських, німецьких, румунських чи угорських, що стосувалися української мови, а тим більше її визнання, історичного розвитку, функціонування, ним особисто знаходилася, опрацьовувалася в першоджерелі з педантичною повнотою і точністю в науковому і суспільно-культурному контексті: хто автор, повні дані, хто видавець, про що, де, коли, чому, яка реакція, оцінка, резонанс, вплив на перспективу розвитку української літературної мови.

У мовну дискусію з російськими  шовіністами на захист української  мови виступив зі статтею "Взгляд на памятники украинской народной словесности" у Вчених записках імператорського  Московського університету російський філолог професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський. Він писав, що українська мова - "одна з найбагатіших мов слов'янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що мовя ця, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними, щодо гнучкості й багатства синтаксичного - це мова поетична, музикальна, живописна".

Але у 20-40-ві роки ХІХ століття, коли народжувалася нова українська література і з нею активізувалися процеси формування української літературної національної мови на народно-розмовній основі, акцентувалося дещо інше питання: чи постане з цієї емоційної, мелодійної народної розмовної мови літературна мова, чи впокорить вона говіркову стихію, витворивши норми, і стане мовою нової національної літератури, чи зникне безслідно. На це питання І.Срезневський відповів так: "Яка б доля не чекала її, що б не робили з нею легковажність і випадок, вона не зникне, і якби навіть не мала надію на славу літературну, вона залишить своі пісні і думи . Якби вона не мала надію на славу літературну, - сказав я, - але вона має й цю надію, хоч і малу, хоч ще в зародку, але має. І чому це глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий фантазією Артемовський, завжди грайливий, завжди захоплюючий Основ'яненко і ще декілька інших, що потішили нас обіцянками і надіями дочекатися від них чогось гідного України, - чому повинні вони залишатися одні ."

М.А. Жовтобрюх у "Мові української преси" проаналізував  паралельно у часових зрізах і  становище української мови та стан розвитку нової літературної мови, і преси на західних українських землях, де україномовна ситуаці також була складною через українську бездержавність, але дещо іншою.

У 2004 році виповнилося 70 років  від дня народження відомого українського вченого - мовознавця, літературознавця, фольклориста, перекладача, педагога, культурно-громадського діяча Івана Пилиповича Ющука. Він - кандидат філологічних наук, професор, заслужений діяч науки І техніки України, член Національної спілки письменників, завідувач кафедри слов'янської філології Київського міжнародного університету, член Центрального правління Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т.Шевченка та Товариства "Україна - Сербія". Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ст. (1998).

І.Ющук - автор одинадцяти книжок перекладів творів сербських, хорватських, словенських, лужицьких письменників, численних праць з питань українсько-югославських літературних взаємин, фундаментального дослідження "Т.Г.Шевченко в літературах народів Югославії". Та найвагоміше в його творчому доробку - це праці з української мови: посібники "Практикум з правопису української мови", "Практичний довідник з української мови", "Я выучу украинский язык" (у двох книгах), "Курс ускоренного обучения украинскому языку", "Украинский язык для начинающих", "Вступ до мовознавства", збірник статей "Мова наша українська", підручники "Рідна мова" для 5 - 9-го класів. Нещодавно вийшла його грунтовна праця "Українська мова. Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів", у якій не обійдено, мабуть, жодного питання, що стосується рідної мови. А в співавторстві з І.Олійник та М.Гуцем написано посібник "Українська мова професійного спілкування", що містить теоретичний і практичний матеріал з різних аспектів ділового спілкування, етикету, поведінки. І.Ющук також автор науково-фантастичної повісті для дітей "Троє на Місяці".

Народився І.Ющук 1933 р. в с.Черникові, що над Західним Бугом на Волині. У початкову школу ходив у рідному селі, а середню закінчив у містечку Устилузі, відомому тим, що в ньому тривалий час жив і творив видатний композитор Ігор Стравинський. Там одним із його вчителів був чудовий педагог і поет Дмитро Куровський. Іван теж писав вірші, їх навіть друкували в районній газеті.

1951 р. Іван Ющук вступив  на хімічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Проте його вабила філологія, тож наступного року пішов на слов'янське відділення Львівського державного університету ім. І.Я.Франка, вивчав чеську мову й літературу. Після закінчення університету дипломований філолог-славіст і вчитель української мови повернувся в школу сусіднього села Лудин, де колись навчався в 5 - 7-х класах, і став викладати тут рідну мову та літературу, а принагідно, через нестачу вчителів, французьку мову, основи дарвінізму (був колись такий навчальний предмет) і навіть хімію.

Львівський університет  пам'ятав одного з кращих своїх студентів. Колись Г.Вервес, завідувач відділу  слов'янських літератур Інституту  літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР, підшукував кандидатуру в аспірантуру з нововідкритої спеціальності "літератури народів Югославії", йому порекомендували саме Івана Ющука.

Це були шістдесяті роки. В Інституті літератури в той  час працювали і вчилися такі відомі патріоти, як Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Коцюбинський, Сергій Плачинда, Василь Стус, Юрій Бадзьо. Молодий аспірант прилучається до національно-визвольного руху, який прийнято називати дисидентським.

"Я рано відчув себе  українцем, - згадує І.Ющук.- Пам'ятаю, мені було років п'ять, як я почув розмову свого діда з татом про те, що нас, українців, мають виселити кудись на польські піски, а тут оселяться поляки. І мені так шкода стало яблунь перед вікнами хати, черешні коло стодоли з такими смачними ягодами, вишень над дорогою, ставка на лужку, в якому любив плюскатися влітку. Чому це все має забрати хтось чужий, хто ніколи тут не жив?

Коли вже був старший, з хлопцями пас корів на луці над Бугом. Стояв гарний літній день. І раптом німецький літак став кружляти над нами й стріляти. Казали, ніби хтось із хлопців кинув був палицею на нього, то він мстився нам. Хто його просив сюди, за яким правом він полює на наші землі?

Війна прогуркотіла на захід. Я пішов до четвертого класу. А в школі військову підготовку викладав сержант-росіянин. Я не знав його мови, не розумів, чого він хоче від мене (та й інші хлопці теж); тим часом, на його переконання, я повинен був точно виконувати всі його розпорядження. Тому в такі дні я намагався не йти до школи. Прикро так було й незатишно.

У п'ятий клас я ходив у  с. Лудин, що за п'ять кілометрів. Нас була компанія з шести хлопців і двох дівчат. Дорогою співали своїх пісень. Якось я склав вірш про калину й вільну Україну. Як на те, директор школи саме влаштував обшук, бо дехто з хлопців курив за сараєм, тож він шукав тютюн. З моєї кишені він витяг складений учетверо аркуш з віршем. Прочитав і відтоді, чи не щодня, викликав мене до себе в кабінет та, погрожуючи Сибіром, усе допитувався, де я його взяв. Я відповів, що знайшов і переписав. У Сибір мені аж ніяк не хотілося".

У 1962 р. І.Ющук закінчив аспірантуру  в Інституті літератури АН УРСР і  успішно захистив кандидатську дисертацію на тему "Т.Г.Шевченко в літературах  народів Югославії". Почав працювати молодшим науковим співробітником відділу слов'янських літератур. Якось поїхав у відпустку в село до батьків. Тим часом хтось доніс, що мешканці Академмістечка цікавляться забороненою, "націоналістичною" літературою. Обшук. На щастя, нічого не знайшли. Потім ще один обшук. Також безрезультатний для кагебістів. Але вигнали з роботи. З Інститутом літератури довелося розпрощатися. Це був червень 1966 р. Іван Пилипович уже мав сім'ю - дружину Ольгу Михайлівну і двоє дітей. Дев'ять місяців разом з Василем Стусом та Юрієм Бадзьом шукав роботи - але ніде не приймали. Правда, зовсім без діла І.Ющук тоді не сидів. Головний редактор видавництва "Молодь" Віль Гримич дав молодому славістові перекласти повість словацької письменниці, оформивши угоду на іншу людину. Отак виживали. Згодом на допомогу прийшов Прокіп Мисник - тоді головний редактор журналу "Українська мова і література в школі", який узяв Ющука в журнал завідувачем відділу методики мови.