Старий театр. Становлення та розвиток драматургії в давній українській літературі

ЗМІСТ

Вступ

Неабияку  роль у розвитку української культури відігравав наш театр, який має самобутню історію становлення. Витоки театральної діяльності можна пов‘язати ще з ігрищами у добу язичницького віросповідання на території нашої держави. Український народ, як і всі інші народи, мав дуже багаті елементи драми у своїх обрядах і звичаях, про це свідчать найдавніші літописи. Ці обряди та звичаї зараз тісно переплелися з релігією і продовжують функціонувати у побуті українців, особливо в маленьких містах та селах.

Сьогодні ми маємо змогу бачити на сценах театрів України і «Наталку Полтавку» Івана Котляревського, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Конотопську відьму» Григорія Квітки-Основ‘яненка, чудові сатиричні комедії корифеїв українського театру Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого (чого тільки вартий «Мартин Боруля»!). Проте не завжди глядачі мали можливість насолоджуватися мелодійною українською мовою, яка лунала зі сцени, адже наш театр пройшов через такі випробування, як заборона постановок рідною мовою та показів побуту народу на публічній сцені. Мали місце й випадки закриття театру під приводом нерентабельності справи чи з інших причин.Але він вистояв і посів чільне місце в історії культури і мистецтва.

XIX століття ознаменувалося стрімким розвитком театру та драматургії не лише на Наддніпрянщині, але й на Галичині.  До 1848 р. українського театру не було в цій місцині, діяли польський та німецький театри, а український театр функціонував у вигляді аматорських гуртків. Проте під проводом О. Бачинського та за підтримки І. Франка утворився театр на базі культурно-освітнього товариства. Злети та падіння театрального мистецтва та драматургії ми детально висвітлимо у нашій роботі.

1. Старий театр. Становлення та розвиток драматургії  
в давній українській літературі

Драматична література тісно пов'язана з розвитком українського театру, шкільним навчанням. Це були віршові діалоги, які складали викладачі вищих шкіл, тому й називалися шкільними. Основні жанри драматургії давньої української літератури - шкільні драми, інтермедії.

Останки «ігрищ» старого театру збереглися по сьогодні. Одні з них тісно пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаїлки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під покров церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із новим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, запрошували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.

Крім скоморохів, були в Україні ще й інші комедіанти, які прийшли до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісні, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати початок до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми.Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народження Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки (пасії) у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі. Її переплітувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Головною особливістю драматичної літератури XVII-XVIII століть було те, що п'єси своєрідно відтворювали існуючі події, були тісно пов'язані з фольклором та народним гумором, сприяли початку українського театру.

У XVIII столітті Феофан Прокопович написав драму "Володимир". За жанром це трагікомедія - перша історична драма на вітчизняному матеріалі. У ній описано життя й діяльність князя Володимира, хрещення ним Русі. "Милость Божа" - твір, у якому уславлюється Б. Хмельницький, зображується визвольна війна 1648-1654 років.

2. Започаткування Нового театру.  Наддніпрянський театр  
у 1850 — 1870-х роках.Розвиток драматургії у XI X ст.

Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». Причину довгої живучості творів Котляревського бачимо не тільки у тодішній вбогості українського драматичного репертуару, але й в умовах, що мають значно глибше, основне значення. Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів вхопити типові риси свойого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки.

Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя, Ващенка-Захарченка, пізніше Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної пружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків.

Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці XVIII в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. У 1789 р. з почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. У Кам’янці-Подільськім був польський театр під дирекцією спочатку Антона Змієвського, а опісля — Яна Непомука-Камінського (обидва зі Львова), врешті — Мошинського, Недзельського. Театр із часу дирекції Мошинського Батюшков оцінює ось як: «Є тут і театр, але який! Коли дощ іде, то глядачі не можуть обійтися без парасолів. Вітер свище по тих кутках і разом із п’яними акторами та фальшиво граючим оркестром творять не зовсім приємну гармонію».

При кінці 20-х років виступив і Квітка на поле драматичної творчості й після трьох комедій, написаних по-російськи, збагатив наш репертуар цілим рядом досьогодні живих ще і свіжих творів.

Загальна реакція, що наступила після ліберальних 60-х років по ліквідації Кирило-Мефодіївського братства у центральній Україні та лягла важким каменем на українське культурно-національне життя, сильно відбилася й на українському театрі. Все, що носило український характер, гостро переслідувалося. Так, нариклад, з початком 60-х років влада заборонила виставити «Наталку Полтавку» у Полтаві. Проте в інших містах вдавалося виставляти українські твори. В Єлисаветграді в 1865 — 1868 рр. Кропивницький і Карпенко-Карий влаштували ряд вистав на дохід ремісничої школи. Після короткої перерви вони поновлюють свою діяльність. У 1874 — 1876 рр. там грає аматорський гурток «на бідних учнів», а участь беруть: Кропивницький, Тарнавський, Дараган, Нечай. Поза тим виставлювано українські твори в Полтаві й Чернігові.

У 1872 р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко.

В 1880 р. із Петербурга повіяв ліберальніший, вільніший вітер. З’явився новий указ, котрий давав право генерал-губернаторам і губернаторам дозволяти українські вистави. Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Це підсунуло артистам з трупи Ашкаренка думку скласти окрему постійну українську дружину, що й було зроблено, а режисером її став Кропивницький. 1880 — 1881 рр. цей театр грав у Кременчуці, Харкові й Києві, хоч у столиці через убогість репертуару надзвичайного успіху не мав.

Після виїзду з Києва дружина розбилася, й тоді організувалася нова, під проводом Кропивницького.

Наступного року театр знову побував у Києві. До складу його дружини входили Садовський, Максимович, Грицай, Квітка, Заньковецька та Виріна. Репертуар був уже багатший на нові твори, як «Глитай», «Невільник», «Лихо не кожному лихо», «За двома зайцями», «Не так склалося, як гадалося». Театр мав успіх. Театральну справу поставити на ноги взявся М. Старицький — знаменитий організатор і знавець складної театральної справи. Він узяв під свою оруду і в підприємство театр, залишаючи Кропивницького режисером, і з цеї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва.

Що стосуєтся особливостей розвитку драматургії у зазначений період, то Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка.

Одним з драматургів  був Кропивницький. У постійних  творчих пошуках він ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик  своїх героїв, використання скарбів  усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною  особливістю драматурга є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Драма Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого. Драматург широко освітив тему пригноблення глитаями сільської бідноти, виступив проти темряви, що панувала в українському селі, виражав думку про необхідність працювати на благо народові.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIXстоліття є І. К. Карпенко-Карий. Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням.

Ідейна глибина, демократичний  пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в  суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби – все  це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX століття.

  Таким чином у житті й формуванні українських мандрівних театрів весь час головну роль відігравав Харків. Київ не відігравав її тому, що на Правобережжі український театр у 1883 — 1893 рр. не грав — було заборонено.

Окрім багатої плеяди блискучих першорядних талантів, українські мандрівні театри мали свої слабі сторони, а були це декорації й обстанови. Адже трупа Кропивницького від самого початку не мала ніяких власних декорацій, а мусила грати при тих, які можна було знайти в кожному театрі. Все це тхнуло російським або польським духом, хоч вибагливий Старицький не шкодував ні праці, ані коштів, щоб суворо зберігати принцип побутовщини. Перелам у цій справі зробив тільки Садовський. Після першої революції 1905 р., коли обстави для театру покращали, Садовський зі своєю театральною дружиною осів постійно в Києві й вів її аж до часу більшовицького наїзду.

На новий шлях український театр вступив тільки в 1917 р. Тоді були засновані нові театральні дружини з новим репертуаром і новими основами виконання. Цим театрам прийшла на допомогу українська держава, а головними діячами нового театру стали Лесь Курбас та Олександр Загаров. Перший заснував «Молодий театр» при Бібіковськім бульварі, а опісля прозвав його «Березіль» з осередком у Харкові, де він досьогодні вважається найкращим театром.

3. Розвиток театральної справи на Галичині

Новий театр у Галичині з’явився у часі, коли Галицька волость перейшла під австрійську управу (1772). Щоб вдоволити потреби німецької демократії, з Відня до Львова було прислано німецький театр Геттерсдорфа. Цей театр утримався майже сто років, але утримували його з державних фондів. У 1780 р. до Львова загостила польська трупа Трусколявського, та після року, не маючи успіху, поїхала до Любліна.

Театральні вистави українською мовою з’явилися тільки в добу національного відродження, яке розпочала «Руська трійця». Йосиф Лозинський видав у 1834 р. своє «Руське весілля», тобто збірку обрядових весільних пісень. Серед вихованців семінарії зародилася думка відіграти на сцені це мужицьке весілля з його піснями й обрядами. Це була перша спроба ввести народну мову на сцену. У 1848 р. галицькі українці побачили перші публічні вистави рідною мовою.

На початку 1860-х років, коли українське письменство в Галичині почало живіше розвиватися під впливом Шевченкової музи, уперше виринула справа постійного театру у Львові.Цю справу перше вже підносив о. Лев Трещаківський, а його думку почав реалізувати Юліян Лаврівський. «Коли хочемо, — писав він у виданні «Слово», — щоб наша мова процвітала на полі поступневого розвитку, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові».