Передумови винекнення ПІІ

Економічні реформи, про які йшлося мова у розділі 8.2 були б неможливі без поступової лібералізації зовнішньої торгівлі, створення повноцінного валютного ринку, відкриття нових вільних (спеціальних) економічних зон, а також використання сучасних інструментів та механізмів зовнішньоекономічного регулювання макрогосподарських пропорцій. В хронологічному порядку це виглядало таким чином:
1979 р. – початок лібералізації зовнішньої торгівлі, залучення перших ПІІ, розвиток зовнішньоекономічного співробітництва в селективних галузях. Водночас вводиться система утримання валютної виручки, згідно якої в країні встановлюється подвійний курс юаня до основних валют – офіційний і курс «СВОП», які використовувалися відповідно у двох секторах економіки: державному та приватному.
1994 р. – відбулося об’єднання офіційного курсу юаня та ринкового, що призвело до суттєвого зменшення зловживань у валютній сфері та створенні рівних умов щодо купівлі та продажу іноземних валют. Велике значення мав також перехід від фіксованого курсу національної грошової одиниці до плаваючого, що звільнило Народний Банк від необхідності фінансування відхилень сальдо платіжного балансу від нуля. У цьому ж році був прийнятий «Закон про зовнішню торгівлю», який встановив єдиний порядок ведення зовнішньоторговельної діяльності по всій країні, надав можливість вільного експорту та імпорту товарів, послуг, і що особливо важливо, технологій, стимулював створення (на зразок Японії) системи зовнішньоторгових підприємств-агентів.
1996 р. – поглиблення лібералізації валютного ринку: вводиться необмежена конвертація юаня; надається національний режим валютного контролю іноземним підприємствам; відбулася суттєва зміна середньої ставки імпортного тарифу (з 17 до 25,5 процентних пунктів, упродовж періоду 1992-1997 рр.). У період 1992-1996 рр. було знято квотні та ліцензійні обмеження на 800 видів продукції.
У наступний період розпочалася підготовка до вступу в ГАТТ/СОТ та укладання дво- і багатосторонніх угод щодо регулювання експортно-імпортних відносин. Входження на поч. ХХІ ст. КНР (2001) до цієї організації не нанесло значної шкоди національній економіці, проте значною мірою загострило відносини Китаю з провідними постіндустріальними державами світу, насамперед із США. За оцінками американських експертів КНР продовжує застосовувати неринкові методи регулювання зовнішньоекономічних відносин, головними з яких є «нетранспарентний» та «ненауковий» підхід до використання санітарних та фітосанітарних заходів щодо блокування поставок сільгоспродукції з США, значні державні субсидії китайським товаровиробникам і експортерам кукурудзи (констатуються численні факти витіснення американських експортерів із ринків Південної Кореї та Малайзії), «піратське» копіювання кінофільмів, музичних записів, виробництво цигарок, електробатареєк відомих заокеанських фірм (ці зловживання в сфері авторських прав завдають великої шкоди фірмам із США, які оцінюють свої збитки в суму 2,5-3,8 млрд. дол. щорічно), заниженому курсі юаня за відношенням до американського долара.
Сучасний Китай активно проводить політику державної підтримки експорту, головним інструментом якої є часткове повернення податку на додану вартість. Його ставка диференціюється в залежності від категорії товару, що експортується. Приміром, для електротехнічної продукції, електроніки, вимірювальних приладів та транспортних засобів становить ця компенсація становить 17%, а для сільгоспродуктів лише 5%.
Основними статтями експорту КНР є техніка та обладнання (в основному побутова), продукція легкої промисловості (головним чином текстиль, одяг, взуття, іграшки, спортивні товари), мінеральне паливо, продукція хімічної промисловості. Головними споживачами китайської продукції (2000) є США (33,2%), Гонконг (26,7%), Японія (17,9%), Німеччина (5%).
В імпорті країни переважають техніка та обладнання, залізо та сталь (найбільший в світі імпортер, який випередив США у 2002-му році), мінеральне паливо, вироби із пластмаси, технології (цей напрямок всебічно підтримується урядом країни). Основними партнерами (2000) виступають Гонконг (21,8%), Японія (18,6%), Південна Корея (10,3%), США (9,6%).
Важливим напрямком зовнішньоекономічної діяльності країни протягом останніх двадцяти років було залучення прямих іноземних інвестицій, щорічний приплив яких збільшився з 1,5 млрд. наприкінці 80-х років до 40-50 млрд. на поч. ХХІ ст. Серед багатьох причин «інвестиційного буму» в Китай слід назвати три головні:
низька вартість робочої сили. Оплата праці за годину в КНР у 2003 році становила лише 0,66 дол. (в США – 21,3 дол.; в Німеччині – 30 дол., Бразилії – 2,44 дол., Сянгані, Тайвані – близько 6 дол., Росії – 0,88);
високий інвестиційний потенціал країни, який має прояв у високому рівні гармонізованого показника норми нагромадження та норми заощаджень;
наявність одного з найбільших у світі споживчих ринків, який поки що далекий від повного насичення.
Елементами ризику іноземних інвестицій в КНР виступають: недостатній споживчий попит, низька продуктивність праці (пересічний робітник за один рік виробляє продукції на 4,1 тис. дол. (2003), в США – 98,8 тис., Німеччині – 88,3 тис., Бразилії – 10,6 тис., Сянгані – 42,3 тис., Тайвані – 27,1 тис., Росії – 11 тис. дол.), надлишок малокваліфікованої робочої сили.
Важливим фактором залучення ПІІ в економіку країни було створення спеціальних економічних зон. Першим кроком уряду КНР стало відкриття СЕЗ в чотирьох приморських містах (Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шантоу). Упродовж 80-90-х років ХХІ ст. їх кількість, відповідна спеціалізац2ія та фінансово-податкова модель суттєво розширилася і в наш час до цих утворень відносять близько 1,5 тис. формувань. Серед них виділяють: спеціальні економічні райони, зони техніко-економічного розвитку, відкриті економічні райони, технопарки, кластери тощо, які відрізняються різним ступенем пільгового режиму для іноземного інвестування. Найбільшою з них є СЕЗ в Шанхаї, а також створена поблизу нього спеціальна територія розвитку (Pudong New Area). Понад 80% спільних підприємств знаходяться на приморській території КНР, що максимально сприяє експорту з них, який вже у період 1988-1999 рр. досяг рівня 370 млрд. дол. (або 26,5% загального вивозу товарів КРН за кордон).