Лексичні засоби гумору й сатири в художніх творах Леся Мартовича

Основним художнім прийомом у цьому оповіданні є самовикриття персонажа. Іван лає писаря, який «з людей дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнський»; ненавидить учителя-донощика, проклинає здирщика-війта... Ці сільські верховоди «деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас». Іван слушно висміює й тих панів, що вбираються у мужицьку сорочку, тих послів, які після виборів ідуть, «куди пани скажуть», і ті газети, що пишуть не про нужду народну, а про якусь панну, в якої на долоні волосся росте. Разом з тим дуже смішною і наївною є віра цього селянина в цісаря: буцім тільки той може поліпшити становище селян, дати їм кращого писаря і війта, «вменшить дачку». Газету «Громадський голос» Іван називає «Громадський волос», «мапа» у нього «мавпа»... Чимало в мові Івана тавтологій («А я, каже, сказав так, як ви, каже, казали казати...» та ін.).

Вже оповідання «Нечитальник» свідчило про наявність у Мартовича сатиричного таланту. Товариші письменника по гімназії згадували, що Лесь Мартович умів артистично наслідувати манеру розмови знайомих йому людей. Це відбилося і в «Нечитальнику». Оскільки весь твір є монологом п'яного галицького селянина, а авторська мова відсутня, письменник широко використав діалект. Це, звичайно, утруднювало розуміння твору широкими колами читачів. Тому всі наступні оповідання Лесь Мартович став писати тогочасною літературною мовою, а діалектизми вживав обмежено, переважно з певною стилістичною метою [10, с. 21-23].

Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, у 1891 р. в журналі «Народ» Мартович надрукував нове оповідання «Лумера». Він мав намір розгорнути його у повість, але задум залишився не здійсненим. Оповідання свідчило про швидкий творчий зріст молодого письменника, який все глибше проникав у соціальні процеси і міцніше ставав на позиції реалізму.

Лесь Мартович у своєму творі «Лумера», спираючись на уважне вивчення життя села, показав попа у ролі павука, що обплутує і висмоктує останні соки з бідноти.

Іван Притика і його дружина Аниця збідніли так, що в них лишилася тільки хата, маленький помірочок ґрунту й поросятко. З господарства, як говорить Аниця, «не тільки цього хісна, кілько короводїв за податки». Доводиться цілий рік тяжко працювати, а коли зібрано урожай, «перше лумеро – мужик несе, де кажуть, друге лумеро – мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!» [13, с. 200] – розмишляє Іван про тяжку долю таких бідняків, як і сам. Увесь здобуток цілорічної праці трудівника забирають дармоїди.

Іван і Аниця зовсім зубожіли і пішли батракувати до попа Кабановича. Цілими днями працювали вони на попівськім полі, доки голод не звалив Івана. Щоб лікувати хворого чоловіка, Аниця пообіцяла своєму хазяїну за борг «днювати й ночувати» на його роботі. Коли Іван став видужувати, подружжя вирішує тікати з попівської кабали. Але становище бідняків безвихідне. Віддавши попові борг (зароблене влітку зерно), вони йдуть наймитувати в інше село.

Найбільшою удачею Мартовича в оповіданні «Лумера» є яскравий сатиричний образ сільського експлуататора попа Кабановича. Автор звертається до засобів іронії й гротеска при змалюванні портрета, вчинків цього кровопивця, який вихваляється своїм «патріотизмом» і «народолюбством» та лає «дикий нарід». Цікавою художньою деталлю в характеристиці попа є його прізвище – Кабанович. Воно дуже відповідає його зовнішності: піп роз'ївся так, що втратив людську подобу і коли йде, то не розбереш, чи бочка котиться, чи віз із снопами сунеться. Без допомоги палиці він неспроможний встояти, йому не пропхатися у селянську хвіртку. Таким Кабанович став від неробства, живучи за рахунок праці інших. Цілими днями він вилежувався чи розважався з попадею, а коли підвечір спадала спека, йшов сваритися з тими селянами, котрі не працювали на його полях. В кожному поповому слові існує ненависть до трудящих. Він «верещить на все горло», зневажливо називає своїх батраків «жебрачією», «лайдаками», «дармоїдами», «крутіями», «пияками», «злодіями», «гнилими, песіми мужиками», погрожує криміналом. А потім цей «добродійник» пише про себе анонімні дописи в газети, що нібито він «великий патріот і народолюбець...» [5, с. 52].

Сатирик вдало добирає епітети, порівняння, прислів'я, щоб яскравіше підкреслити соціальні контрасти. Іван і Аниця, жнучи за сніп на поповому лані, прагнуть більше заробити, щоб взимку не померти з голоду: «Їв гадці собі не мають, що сьогодні лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші, чи дорожчі, але п'ють загалом, як уже розсмакують» [13, 194]. У працьовитої Аниці дома «є вода, ще коби муки, та й готова кулеша». А лежебоці-попові набридли м'ясні шніцелі.

У сатиричне русло твору цілеспрямована і синоніміка, котрою користується автор. Кабанович не просто сказав чи закричав, а «заверещав на все горло», «трохи не сказився»; він додому не пішов, а «покотився», дома через поріг «пересадився» і т.д. Образ Кабановича – один із яскравих сатиричних образів попа в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. [10, с. 21-26].

Працюючи після гімназії у адвокатських конторах, Мартович продовжував вивчати тяжке становище широких селянських мас, закабалених цісарською державою, панами, попами. В 1897 р. сатирик виступає з твором «Винайдений рукопис про Руський край». Цей памфлет мав таке бурхливе звучання, що подавати його до цензури на той час було марною справою. Він зберігся в архіві І. Франка, був справді «винайдений» і вперше опублікований недавно (в 1943 p.).

Лесь Мартович скористався щедрінським прийомом «видання» знайдених рукописів, застосованим при написанні славнозвісної «Історії одного міста». Ще в 1877 р. І. Франко надрукував у «Друзі» вільний, «прибитий трохи до галицького життя» переклад одного з розділів цього твору Салтикова-Щедріна під назвою «З якого кореня Дуреньки». У передмові перекладач зауважував, що, читаючи твори великого російського сатирика, «можна щиро насміятися над людськими дуренствами, почім гірко стає чоловікові» [9, с. 18]. Салтиков-Щедрін, використовуючи форму давніх рукописів, висміював сучасних йому «дуреньків», які покірно терпіли розбишацтво і знущання різних «крутарів-злодюжок», цим самим їм потурали. Цікаво, що в тому ж 1877 р. І. Франко вдався до форми старого рукопису і у власному сатиричному оповіданні. «Сморгонська академія». Пізніше до цього прийому звернувся і Лесь Мартович, щоб у «Винайденому рукописі» висміяти сучасну йому цісарську Австрію, її буржуазно-поміщицький лад, панів, релігію, церкву і попів.

У «передньому слові» автор говорить про цікаву знахідку філологів – римський рукопис, що «подає деякі прикмети нашого краю й народа». Перекладаючи рукопис на рідну мову, автор не міг зрозуміти слів муссікус, паннус і поппус. Далі з тексту «рукопису» прояснюється, що істинними людьми вважаються паннуси і потгауси, а муссікуси тільки мають людський вигляд, – а насправді – це «мудра й робуча скотина, що працює сама без погону». З дитячих літ і до самої смерті працюють муссікуси на панів і попів. Письменник тричі повторює слова про те, що муссікуси всі плоди тяжкої праці віддають тим, хто вважає себе істинними людьми, «собі ж нічого не залишають, як хіба тілько, щоб жити; більше – ніколи, менше дуже часто». З них здирають податки, їх споюють і грабують у шинку та на базарі, їх отуманюють і «відбирають від них усі гроші» в церкві, їх силоміць забирають до війська й гонять на братовбивчі війни... «Тільки м'яса з тих муссікусів не їдять...» [18, с. 42]

Нещадно викриваючи гнобительський суспільний лад та показуючи паннусів і поппусів як «скажених вовків», що своїм «звірством» поганять «людську породу», Лесь Мартович з обуренням говорив і про «муссікусів», котрі не насмілювалися скинути з себе гніт і відстояти людську гідність. «...Чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та йне скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [7, с. 53], – з такими словами нібито римського літописця звертався український сатирик до своїх сучасників.

Письменник широко використовував засоби казки, зокрема прийоми гіперболізації, гротеска, щоб яскравіше розкрити потворність буржуазного ладу, викликати в людей бажання знищити його. Показуючи муссікусів в ролі «робучої скотини», письменник був далекий від презирства і зневаги до трудових мас, – він щиро їх любив, але хотів бачити іншими, здатними до збройної боротьби проти експлуататорів, і кликав їх до цього [10, с. 26-28].

Отже, опрацювавши оповідання Леся Мартовича, бачимо, що письменник детально вивчав тяжке становище широких селянських мас, пригнічених царською державою, панами, попами. Спираючись на уважне вивчення життя села, він сатирично змальовує образ галицького селянина, нещадно викривання гнобительський суспільний лад та ще більше проникає в тогочасні суспільні процеси.

Висновки

Таким чином, за недовгі роки своєї письменницької праці Лесь Мартович створив чимало цінних творів, якими засвідчив свою глибоку любов до трудового люду, з одного боку, і презирство до панівних класів – з другого. Вся його творчість іде в руслі української реалістичної прози, вся вона сповнена животрепетними питаннями, що хвилювали прогресивну громадськість Галичини й Буковини кінця XIX – початку XX ст. Він працював для свого народу, збагачував його культуру, твердо вірив, що його творчість потрібна людям, що вона знайде серед них своє визнання.

Центральною проблемою його творів є проблема піднесення соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій, зокрема правових, паразитизму попівсько-клерикальної інтелігенції. Лесь Мартович – один з найкращих у нашій літературі знавців життя села, побуту й психології трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верств галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час в ньому відбувалися. У ставленні до села письменник, як і його побратими В. Стефаник і Марко Черемшина, був безкомпромісним: всім серцем люблячи тих, хто «ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови» (Франко), піднімаючи на їх захист своє полум'яне слово, Мартович нещадно висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудити в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального й духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину. Село для Мартовича – і болюча рана, і світла надія. І такі його твори, як «Мужицька смерть», «Хитрий Панько», «Смертельна справа», «Війт», «Забобон» та багато інших – цьому яскраве свідчення.

Якщо мужицький світ письменник мав за що любити, мав і за що осуджувати, то панський світ, тих, хто жив з народної кривди, він тільки ненавидів, викривав їх своїм пристрасним сатиричним словом. Мартович протиставляв їх один одному, розкривав той непримиренний антагонізм, що існував між пригнобленими й пригноблювачами. Тому твори Мартовича, крім ідейно-художньої вартості, мають ще й важливе значення як документи часу, соціального стану трудящих верств галицького села кінця XIX – початку XX ст.

Як прозаїк Лесь Мартович має самобутнє творче обличчя, власну манеру письма. Серед письменників покутської групи (В. Стефаник, Марко Черемшина та інші) він дуже яскрава і колоритна постать. Мартович був справді талановитим гумористом і сатириком, який умів сміятися крізь сльози, сміятися тим здавленим у горлі мужицьким сміхом, від якого стає моторошно, бо це сміх – болючий, трагічний. Письменник рідко коли вдавався до розважального безпредметного гумору. Сміх, іронія, сарказм у Леся Мартовича – соціально значимі, політично вагомі, вони для письменника є гострою зброєю в боротьбі зі злом і несправедливістю. Сатира Леся Мартовича в її найгостріших виявах має виразно політичний характер, своїм вістрям спрямована проти основ буржуазного устрою, австро-угорської системи виборів, проти поневолювачів народних мас.

Особливістю гумору й сатири Леся Мартовича є їх щиро народний характер, велика різноманітність образотворчих засобів і прийомів. Народність гумору й сатири письменника полягає насамперед у тому, що у своїх творах він відбиває народні погляди на ті чи інші суспільні явища, події родинного життя. Крім того, прекрасно знаючи усну поетичну творчість, Лесь Мартович широко використовує фольклорні сюжети, народний гумор, що б'є в його творах живим джерелом. Дійовими особами багатьох оповідань письменника є народні оповідачі, від імені яких ведеться розповідь. Лесь Мартович був великим майстром відтворювати в дусі народного гумору побутові сцени з народного життя. Вони вражають прекрасним знанням звичаїв, поведінки, психіки трудової людини.

Лесь Мартович володів мистецтвом творення художніх образів, індивідуалізації мови своїх героїв. Галерея змальованих ним образів з селянського та інтелігентського оточення – багата й різноманітна. Це суто мартовичівські образи (згадаймо «Мужицьку смерть», «Хитрого Панька» та інші твори, в своєму роді неповторні).

Отже, вся громадсько-культурна діяльність письменника, вся його творчість були підпорядковані служінню інтересам рідного народу. Крізь тяжкі роки австро-угорського поневолення, коли наш народ був розмежований кордонами двох монархій, письменник проніс віру в світле майбутнє своєї вітчизни.

Список літератури

1.      Бандурак В.Ю. Лесь Мартович зблизька. Повість. – Ужгород: Карпати, 1971.

2.      Бандурак В.Ю. Оповідання про Леся Мартовича. – Ужгород: Карпати, 1977.