Діалекти української мови

1. Північні діалекти. Територія північних діалектів  відділена від південних умовною  лінією, що йде на північ від  Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід  від Сум до Суджі. На північ  від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів. 

Найголовніші  особливості північних діалектів  такі. 

Фонетичні: 

а) наявність  дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці  давнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [y], [и] (вул, кут, нyс, мист замість літературних віл, кіт, ніс, міст);  

б) наявність  на місці давнього з в нових  закритих складах та на місці ђ  дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) або  монофтонга [е] (печ, стена, мешок);  

в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);  

г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших  позиціях (базар, зора, вечерат); 

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист). 

Морфологічні:  

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);  

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої  форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;  

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];  

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти']. 

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка), утва (качки), валка (череда) та ін. 

До північних  діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські  говори, що різняться окремими рисами. 

2. Південно-західні  діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох. 

Найголовніші  особливості південно-західних діалектів  такі. 

Фонетичні:  

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);  

б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);  

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чоулов'ік, соуб'і);  

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);  

д) наявність  поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);  

е) відсутність  подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом -ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];  

є) оглушення  дзвінких приголосних у кінці  слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;  

ж) у частині  говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого  звуків [з], [с], [ц], [дз], [зжор'ана н'іч, сшпина, цчв'іте, дзджв'ін] та перехід  звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [i] (годиноiка, дваiц'ат', д'івоiка). 

Морфологічні:  

а) поширення  флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);  

б) поширення  флексії -ом на м'яку і мішану групи  іменників II відміни (хлопцом, коньом);  

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити -- робитиму, меш робити -- робитимеш, мемо робити -- робитимемо) та ін. 

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) -- з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) -- з румунської; марга, маржина (худоба) -- з угорської. 

Кожна з трьох  груп південно-західних говірок -- південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська -- мають багато спільного, відрізняються  окремими фонетичними і граматичними рисами. 

3. Південно-східні  діалекти охоплюють територію  більшої частини центральних  (Київської, Черкаської, Полтавської,  Харківської), південних і східних  областей України (Луганської, Донецької,  Дніпропетровської, Запорізької,  Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської). 

Порівняно з  іншими південно-східні діалекти виявляють  менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи  належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови. 

Особливості південно-східних  діалектів такі: 

Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок);г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (сеило, беирут, жиевут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о] або [і] (коужух,тоубі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама-- рама, курч'ата -- курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина). 

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу) можливі флексії -ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає). 

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий (кволий). 

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у  центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою. 
 

Найприйнятнішою серед класифікацій соціальних діалектів (Касаткин Л., Бондалетов В., Ґрачов М., Туманян  Е., Матвіяс І.), на думку доктора  філологічних наук Лесі Ставицької, є  така термінологічно-поняттєва парадигма: арго, жаргон, професійний жаргон, сленг  [2;22].  

Арго у власному розумінні слова - це професійний  жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за десятками писемних пам'яток французької  мови вже в XIII ст., а з XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення. З XIX ст. відбувається швидке „розсекречування" арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову. Звідси арго потрапляє в художню літературу [3;198]. Арго - явище літературне й разом із тим - наслідок певного суспільного ладу. Арго - це мова вбогості [4;334]. Якщо брати лексику арго в Україні, то вона побутувала з XIX століття: арго українських  лірників,   ремісників,   жебраків,   бурсацько-семінарське   арго [5;16]. Політична система СРСР з її ГУЛАГом, де відбували покарання мільйони людей, значна частина з яких перебувала там без вини, спричинила те, що табірна лексика широко входила в мову загалом. Такі слова як зона, зек, стукач, розколотися, зав'язати, шестірка тощо стали загальновживаними [6;216].  

Якщо аналізувати  професіоналізми, то більшість дослідників  приходять до висновку, що їх уживають люди, об'єднані певною виробничою діяльністю. Ці слова ніби деталізують загальновідомі назви. Правда, не всі професіоналізми можна віднести до високої лексики. Професійна лексика низької конотації у такому випадку буде визначатись як „професійні жаргонізми", котрі вживають звичайно на „позначення образно-експресивних, лаконічних слів та висловів, що мають нейтральні відповідники і побутують переважно в усному мовленні людей певної професії чи роду занять, об'єднаних спільністю інтересів, звичок, соціального стану. Розмовне мовлення будь-якого професійного середовища завжди включає певну кількість емоційно забарвлених слів вузького вжитку, що відбивають професійну спеціалізацію носіїв мови" [2;37]. 

Порівняємо професіоналізми  з професійними жаргонізмами. Професіоналізми: є кілька десятків рибальських назв для знарядь лову, залежно від їх величини, будови, розміру вічок, призначення тощо. Поряд із назвами „сітка", „невід", у рибальському словнику вживаються ще „бродяк", „волок",   „волочок",   „волокуша",   „галиця",   „дель",   „десятка",   „канка", „копці", „кукла", „лапташ", „матула", „мережа", „накидка", „поріж", „сороковка", „ставник", „ставка", „трандата", „фартух" [3;197]. Професійні жаргонізми: „Без кайфа нет лайфа" [2;39]. Отже, з наведених прикладів зрозуміло, що не слід ототожнювати професіоналізми з професійними жаргонізмами. 

Щодо визначення такого поняття як сленг існує  чимало досить суперечливих підходів. Сленг: 1) те ж, що жаргон, переважно в  англомовних країнах; 2) варіант розмовної мови (у т.ч. експресивно забарвлені елементи цієї мови), що не збігається з нормами літературної мови [7]. Отже, термін сленг використовується в двох значеннях. У першому ним позначають жаргонізми переважно англомовного походження. У другому - такі жаргонні слова та вирази, які перестали бути належністю лише окремих соціальних груп і перейшли до загальновживаних шарів просторічної лексики [3;202]. Для нас буде найприйнятнішим трактування сленгу як практично відкритої мовної підсистеми ненормативних, стилістично знижених лексико-фразеологічних одиниць, які виконують експресивну, оцінну (звичайно негативну) та евфемістичну функції [2;42]. До свого складу сленг інкорпорує арго, групові та інші соціальні жаргонізми, некодифіковану розмовну мову (наприклад, суржик), вульгаризми, неологізми, чужомовні запозичення, територіальні діалектизми. Сленг є вторинним утворенням порівняно з жаргонами і арго, що адаптують до своїх потреб запозичені одиниці [3;42]. 

Характерною особливістю  фонетики сленґізмів в емоційному мовленні є подовження приголосних: „Той телефон, який він позичив у останньої розкішної подруги, давно відключено. І говорив він по ньому не більше двох днів. Потім та ж-ж-жлобиха заблокувала номер, відкрила собі новий, а йому на пам'ять лишилася тільки гарна іграшка у вигляді апарата" [Є.Кононенко, Зрада]. Слід відзначити витворення у сленґовживанні оригінальних синтаксичних моделей, як-от, кайфувати фільм, телепередачу - із задоволенням дивитися, тощо [2;43]. 

Етимологія слова  „жаргон" певною мірою розкриває його сутність та функціональне призначення. Первісне його значення - „пташина мова, цвірінькання"; „незрозуміла мова". На відміну від арго, жаргон має відкритий характер і звичайно виникає у порівняно великих групах носіїв мови, об'єднаних за ознакою професії (професійні жаргони), стану в суспільстві [2;32]. Функціонально-стилістичний     параметр     жаргонної     лексики,     як наголошує Л.Ставицька, насамперед пов'язаний із потужною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема. Під цим кутом зору ідея сміхового потенціалу жаргонного лексикону легко може бути екстрапольована на екзистенцію української мови. Таким чином, можна з упевненістю стверджувати, що виживання та зміцнення комунікативної потужності української мови значною мірою залежить від присутності в свідомості мовців національного сміхового вербального простору [5;11]. Як відомо, зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами. Серед останніх виділяють і появу нових значень слів. Відображення у слові будь-якого явища дійсності (предмета, якості, дії, стану) є його внутрішнім змістом, значенням або семантикою. Як правило, значення слова у цілому однаково усвідомлюється колективом людей, які розмовляють однією мовою, пов'язані між собою культурою, традиціями, історією. Переважна більшість слів української мови є багатозначними. Це означає, що вони мають первинне (основне) та вторинне значення. Саме жаргон поступово починає витісняти первинне значення слова як таке, що повинне було б асоціюватися з певним явищем або предметом у першу чергу. Наприклад, якщо людина у своєму мовленні використовує слова травка (на позначення молодої трави), косяк (як бокова частина віконної або дверної рами) або голубий (на позначення кольору), то у більшості випадків ці лексеми першопочатково сприймаються слухачами, як травка - наркотична речовина для куріння; косяк - цигарка з наркотичною речовиною; голубий - представник сексуального меншинства, гомосексуаліст.