Значення комунікації в сучасному суспільстві в Ю. Хабермаса

вважав, що шляхом до подолання  відчуження є знищення капіталу як приватної

власності, в добу пізнього капіталізму цей шлях пролягає через  усунення

зовнішніх деформацій на шляху  до природної комунікації.

Сьогодні візуальні засоби інформації – кінематограф і телебачення  –

мають величезні, практично  необмежені, можливості для маніпуляцій

свідомістю людей, створення  симулякрів та викривлення природних

комунікацій. За Бодріяром, четверта стадія трансформації образа наступає тоді,

коли він перестає бути пов’язаним з якою–небудь реальністю й перетворюється

на власний чистий симулякр. На цьому етапі дискурс втрачається, реальність

більше не береться до уваги  оскільки образ набуває всю повноту  влади.

Детально сконструйований  образ «гіперреальності» надає  можливість глядачеві

побачити як виглядає світ без його реальної участі в ньому, за нього говорять

образи. «Реальність виявляється  в тому, що ми як аудиторія не приймаємо

участі в дискурсі або  діяльності, що надається цими образами. Втрата цього

дискурсу підсилює втрату соціального змісту та історії, які  лежать в основі

суспільства і культури» [3,с.38].

Віра людей в те, що ЗМІ відображають дійсність, нажаль, все частіше

віддаляє нас від реальності. Наше існування сьогодні, вважають деякі учені, все

більше визначається взаємодією та угодою з образом і симуляціями, які

перестали бути посередниками  між нами та реальністю. Довіряючи  певному

джерелу інформації, люди перестають шукати підтвердження отриманих

повідомлень в інших джерелах та обмінюватися думками в безпосередньому

спілкуванні. Втрата таких  реальних контактів пригнічує публічну дискусію та

підсилює домінування  всіх відомих джерел віртуальної  реальності. Подолання

негативних наслідків  віртуалізації життєвого простору людини, що так успішно

відбувається за допомогою  новітніх технічних засобів та комунікативних

технологій є надскладним  завданням сьогодення, коли українське суспільство

продовжує переживати наслідки глобальної економічної кризи, що позначились

на всіх сферах життєдіяльності  людей. «Крім того, в умовах перманентної

соціально–економічної та політичної кризи людина відчуває гостру потребу в

розвитку самосвідомості та самоствердження, для задоволення  якої вона часто

використовує ілюзії та віртуальні світи. У такому сенсі вони можуть виявитися

як спосіб створення необхідної природної установки на предметний світ,

набуваючи форми особливого емоційного середовища» [1,с.36]. Через  ілюзії та

віртуальні світи люди намагаються зменшити емоційну напругу, прикрасити

буденність свого існування, виправдати промахи та невдачі в  своєму житті,

позбутися почуття меншовартості  та відчуженості. Залишається відкритим

питання, чи можливий в нашому українському суспільстві процес

гуманістичної діяльнісно–структурної раціоналізації, в якій би

унеможливлювалась деформація життєвого світу людей з боку соціальних

структур держави у  вигляді «колонізації» та відчуження.

Виходячи з тези по те, що соціальний світ завжди структурований

шляхом певних мовних засобів, свій оригінальний спосіб осмислення буття

сучасної людини та вивчення динаміки систем мислення в історичному

контексті запропонував М. Фуко. Основні ідеї викладені в теорії археології

знання яка, на його думку, дозволяє відтворювати характер знань  про соціальні

феномени як минулого, так  і теперішнього. М. Фуко акцентує свою увагу не на

тому, що люди говорять, а  на вивченні дискурсу як практики, особливо в

контексті «знання і влада» та «істина і влада». Завданням  для себе він вбачає не

в тому, щоб розглянути дискурс  як сукупність знаків, а в тому, щоб  осмислити

їх як практики, що систематично утворюють об’єкти, про які вони говорять та

запропонувати свій метод  дослідження дискурсивних практик. Метод

складається з двох взаємозалежних прийомів: перший – це деконструкція

дискурсу на його складові компоненти. За допомогою даного прийому  можливо

визначити правила формування конкретного дискурсу в певну  історичну добу

та уникнути суб’єктивного  людського фактору, що міг бути потенційно

присутнім. Деконструкцію, як прийом, починаючи з М. Фуко, стали  розробляти

та використовувати в  інших течіях, наприклад у постструктуралізмі та інших

теоріях Постмодерну.

Другий прийом – це індуктивний  перехід від конкретних дискурсів  до

узагальненої епістеми та загальної системи мислення, наукового

теоретизування характерного для конкретного історичного  етапу розвитку. В

історії людської цивілізації, відповідно теорії археології знання, форми епістем

неодноразово суттєво  змінювалися в залежності від  того, який акцент

домінував у науках тих  часів. У середині ХХ століття соціально–політичні

науки опинились у кризі. Причину цього явища М. Фуко якраз  вбачає у

застарілій епістемі, що не відображає реалій сьогодення [8].

З кінця ХVIII століття центром  соціально–гуманітарних розмислів  стає

людина, однак дану епістему супроводжує заангажованість знання, що і

призводить до нав’язування людям викривлених форм світобачення та

світовідношення. Виходом  з кризового стану може стати, на думку Фуко,

перехід до нової епістеми в основі якої є «лінгвіністична  складова», або мовна

організація людського знання. Саме знакові і символічні системи  мови, як

відносно сталі фактори  порядку обумовлюють існування  об’єктів, що здатні

більш адекватно відтворювати дифузність та хаотичність сучасного  соціального

світу. Як уже зазначалось, Фуко великого значення надавав вивченню дискурсу

в контексті «знання –  влада» та вважав, що форми епістем  безпосередньо

пов’язані з характером численних владних відносин, що певна  форма знання

проявляє владу над  іншою і, таким чином, утверджує  контроль в суспільстві.

Різні групи людей (заможні  й бідні, здорові й хворі і  т.д.) говорять різними

мовами, мають різного  рівня та форми знання між якими  в сучасному світі

відсутній діалог. У результаті одна форма знання починає домінувати над

іншою, що має конкретне  виявлення в розвитку та утвердженні  інститутів

соціального контролю. Динаміка знання призводить до зміни характеру  влади,

інститутів соціального  контролю. Всі ці зміни відбуваються через зміну норм

дискурсу.

Таким чином, теорія археології знання надає дослідникам сучасний,

оригінальний інструмент вивчення динаміки соціальної реальності.

Користуючись деконструкцією дискурсу та переходячи від неї до формування

уявлення про епістему в конкретний історичний період, можливо  отримати

незаангажоване уявлення про характер влади та специфіку  окремо взятих сфер

життєдіяльності суспільства  того чи іншого часу. На сьогодні, в  добу «плинної

сучасності», коли соціальні  реалії мають характер дифузій, стають більш

розмитими, даний теоретико–методологічний інструментарій набуває все

більшої актуальності. В  таких умовах, як дещо відносно стале, є типи правил

дискурсивних практик, на які сучасні дослідники можуть спиратися  для

вивчення постіндустріального  суспільства.

Спробу вивести сучасну  суспільну думку з кризового  стану робить К.–О.

Апель, створивши свою філософію  комунікацій, конструктивно поєднавши

традиції прагматичної та аналітичної філософії з герменевтикою, класичною

трансцендентальною філософією та філософією М. Хайдегера. Її особливістю  є

те, що вона поєднує інтерсуб’єктивність  з рефлексією. Апель відмовляється  від

теоретико–пізнавального соліпсизму Нового часу та вводить поняття

«порозуміння», «згода», «спілкування». Комунікація, порозуміння

передбачають суб’єкт–суб’єктний зв’язок та визнання в людині суверенної

особистості. Отже формою застосування остаточного обґрунтування моральних

норм до життєвої практики має виступати принцип відповідальності кожної

людини, як учасника реальної взаємодії, для досягнення погодження

(Konvention) та злагоди у  вирішенні нагальних проблем  сучасності. Вимоги всіх

членів спільноти комунікацій  можуть бути виправдані завдяки розумному

аргументу, а той, хто їх надає, має за допомогою також  аргументів пояснити

власні вимоги до інших: «Виходячи  з цього, члени спільноти комунікацій

(тобто, ми, всі мислячі  істоти) зобов’язані брати до  уваги всі можливі

домагання всіх можливих її членів, інакше кажучи, всі людські  «потреби» тією

мірою, якою вони можуть висувати вимоги до свого людського оточення

(Mitmenschen)» [4,с.412]. Постає  питання про критерії достовірності

аргументації. Адже в суспільстві, як зазначав Фуко, існують різні  форми знання

серед учасників комунікації, обумовлені різними причинами: рівнем освіти,

соціальним статусом, станом здоров’я тощо, що ставлять в нерівні  умови

учасників взаємодії та сприяють викривленню інформації. Це впливає  на

процес досягнення згоди, а іноді унеможливлює її. Людина, що вдається до

аргументів має водночас пам’ятати про реальну спільноту  комунікацій, членом

якої вона виступає через  процес соціалізації та ідеальну спільноту  комунікацій.

Вона має бути здатною  адекватно оцінити надані аргументи  та обговорити їх

істинність задля досягнення злагоди.

Можна стверджувати, що комунікативний дискурс, вивільнений від будь–

якого зовнішнього примусу, може протидіяти формальній раціоналізації

інформаційного суспільства, який колонізує життевий світ сучасної людини.

Саме дискурс є здатним  забезпечити процес комунікацій  в усіх сферах

суспільного життя його раціанально–гуманістичний  характер. Дискурс може

подолати процес колонізації  та існуючі форми відчуження, включаючи

відчуження між людьми, а також утвердити природну, аутентичну

комунікацію, тобто певний рівень поінформованості, освітченості, соціальної

активності саморефлексивних агентів, які є співучасниками дискурсу і

приймають участь у формуванні неінситуціональної думки в публічній  сфері.

Таким чином, протидіяти тотальній  раціоналізації життєвого світу

сучасної людини можливо  через набуття комунікативної компетенції  в процесі

соціалізації, виховуючи  в собі внутрішній спротив колонізації  повсякденного

життя. Комунікація набуває  значення універсальної реальності суспільного

буття. В умовах розбудови  демократичної держави українська спільнота має

визнати важливість рефлексивного  контролю повсякденного соціального  життя

та досягати за допомогою  практики комунікативних взаємин взаєморозуміння

та соціальної злагоди.

Список використаних джерел

1. Герасимова Е.М. Економічне  знання у дискурсі становлення  глобалізованого

світу: соціально–філософський аналіз. (Монографія)./ Герасимова Ельвіра

Миколаївна. – Чернігів: ЧДІЕУ, 2008. – 336 с.

2. Ильин И. П. Постмодернизм.  Словарь терминов/ Ильин Илья  Петрович – М.:

ИНИОН РАН (отдел литературоведения) – INTRADA, 2001. – 384 с.

3. Массовая культура: современные  западные исследования / Пер. с  англ. Отв.

ред. и предисл. В.В.Зверевой. Послесл. В.А. Подороги. – М.: Фонд научных

исследований «Прагматика  культуры», 2005. – 339 с.

4. Сучасна зарубіжна філософія.  Течії і напрями. Хрестоматія:  Навч. посібник /

Упорядники В.В. Лях, В.С. Пазенок. – К.: Ваклер, 1996. – 428 с.

5. Хабермас Ю. Философский  дискурс о модерне./ Хабермас Юрген.  – М.: Весь

мир, 2003. – 326 с.

6. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: лекции и  интерью,

Москва, апр., 1989 г./ Хабермас Юрген. – 1992. – 175 с.

7. Ситниченко Л. А. Першоджерела  комунікативної філософії./ Ситниченко

Людмила Анатоліївна. – К.: Либідь, 1996. – 176 с.

8. Фуко М. Археологія  знання./ Фуко Мішель. – К.: Основи, 2003. – 326 с.