Утворення Норвезької держави

Вступ

Актуальність  моєї теми полягає в тому, що культурологія – одна з молодих наукових дисциплін, що формується на стику філософії, соціології, психології та багатьох інших наук. Вона синтезує знання різних наук про культуру в цілісну систему, формуючи уявлення про сутність, функції, структуру і динаміку культури як такої.  
Ідея виділення культурології в самостійну область знання звичайно пов'язується з ім'ям відомого американського антрополога Леслі А. Уайта. Проте вперше цей термін був запропонований німецьким філософом Оствальдом в 1909 році, який під «культурологією» розумів науку, що вивчає культуру, спільні закономірності культурно-історичного процесу та специфіки людської культури.  
Предметом культурології є походження, функціонування і розвиток культури як специфічно людського способу життя. Культурологія розглядає культуру в її конкретних формах, вивчає взаємодію елементів культури: традицій, норм, звичаїв, соціальних інститутів, культурних кодів, ідеологій, вивчає розумну людську форму існування.  
Серед основних завдань культурології виділяються наступні:  
- Аналіз культури як системи культурних феноменів;  
- Виділення типів зв'язків між елементами культури;  
- Дослідження типології культур і культурних одиниць;  
- Дозвіл проблем соціокультурної динаміки;  
- Дослідження культурних кодів та комунікацій.  
Культурологія в нинішньому її баченні представляється як наука про найбільш загальні закони розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структурою, що знаходиться в постійному розвитку і взаємозв'язку з іншими системами і суспільством в цілому. 

Зв’язок теми із планами і  програмами: Дана робота виконана згідно плану кафедри всесвітньої історіїі навчально – наукового плану історичного факультету Кам'янець – Подільського національного університету ім. І Огієнка.

Мета  роботи: На основі використаних джерел і літератури ставимо за мету узагальнити і проаналізувати проблему пов’язаності понять «культура» і «цивілізація». Для реалізації мети ми ставимо такі дослідницькі завдання:

• розглянути структуру та функції культури;
• проаналізувати поняття «Культура» і «цивілізація», проблему їх співвідношення;

Об’єкт  дослідження у моїй роботі полягає в тому, щоб дослідити соціальну стратифікацію, мобільність та маргінтальність і розглянути поняття в українському суспільстві.

Предмет роботи полягає у дослідженні особливостей стратифікації, мобільності та маргантальності в українському суспільстві.

Методи  дослідження: при написані  роботи були використані як загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння), так і спеціальні історичні (історіографічні, біографічні історико – порівняльні) методи.

Практичне значення: матеріали моєї роботи можна використовувати при підготовці до семінарських занять та шкільних уроків, а також у подальшій науковій роботі.

Структура роботи: робота складається з вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури. Повний обсяг роботи становить 30 машинописних сторінок. 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. Проблема, пов'язана з визначенням поняття «культура» і спроби її визначення .

Вихідною проблемою  культурології є проблема; що ж  таке, власне, культура? Сьогодні дослідники нараховують понад 500 визначень і поняття «культури».  
Найкоротша і найбільш ємне визначення запропонував американський вчений М. Херсковіц: «Культура - це частина людського оточення, створена самими людьми (це будівлі, одяг, способи приготування їжі, виховання дітей, соціальне взаємодія, релігія, наука, мистецтво, техніка, знаряддя праці , предмети побуту, мову, традиції та звичаї та багато іншого) ». Умовно виділяють матеріальну культуру (матеріальні знаряддя, продукти людської праці, техніку, житла і т. п.) і духовну культуру (мистецтво, науку, релігію, ідеологію, норми моралі та поведінки, форми освіти і виховання).  
Спочатку слово «культура» походить від латинського «сulturа», що означає обробіток, обробку грунту. Згодом, у V ст. до н. е.., знаменитим Цицероном цей термін був перенесений на людину і став означати його виховання і освіту.  
Заслуга Цицерона полягає в тому, що саме він вперше застосував слово «сulturа» в іншому, тобто переносному сенсі - стосовно впливу на людський розум. І відразу ж "сulturа» стала протистояти іншому латинської поняття - «naturа», тобто природа. У даному контексті слово «культура» стало означати явище створене, внепріродной. Саме з тих пір світ культури, кожен її предмет або явище сприймаються не як наслідок дії природних сил, а як результат зусиль самих людей, спрямованих на вдосконалення, обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою.  
Грунтуючись на цьому початковому значенні введеного в ужиток терміна, дослідники досить одностайно в самому широкому сенсі слова під культурою розуміють все те, що створюється, використовується, вдосконалюється людиною. Мабуть, це дало підставу великому німецькому філософу Гегелю дати таке визначення культури: «Культура - це створена людиною« друга природа »». З одного боку, культура може розумітися дуже широко, характеризуючи всі основні сфери життєдіяльності людини і суспільства: матеріальне виробництво, соціально-економічні відносини, сферу духовного розвитку, побут, людський досвід. Тому можназустріти таке, наприклад, визначення: «Культура є сукупність досягнень суспільства в його матеріальному і духовному розвитку - матеріальних предметів, текстів та ідей, зберігаються і використовуються суспільством від покоління до покоління» (Б. В. Бірюков, Р. Х. Заріпова , С. М. Плотніков). З іншого боку, розширене тлумачення поняття «культура», може привести його до ототожнення з іншим, не менш складним і дуже ємним поняттям - «суспільство». Будучи дуже близькими, вони тим не менш не тотожні. Культура, наприклад, на відміну від суспільства, не включає в себе біологічні, демографічні елементи.  
Але це далеко ще не всі труднощі при визначенні поняття «культура», постійно постійно розвивається. Те, що на ранніх стадіях розвитку людини і суспільства було культурою, то пізніше - перестало нею бути. Наприклад, винахід колеса було видатним явищем культури. Потім же, коли людина поставила на потік їхнє виробництво, - це перестало бути фактом культури. І сьогодні багато чого з того, що творить людина, культурою не є. Так, коли людина винайшла лист і з його допомогою став передавати інформацію, - це стало великим культурною подією. Сучасна людина, що пише на паркані або стіні навчальної аудиторії матюки, створює все, що завгодно, але тільки не культуру. Враховуючи перераховані вище складності, сучасна наука прийшла до необхідності виділення конкретних аспектів культури як суспільного явища. В даний час в культурологічній літературі прийнято виділяти наступні аспекти: 1) генетичний, 2) гносеологічний; 3) аксіологічний; 4) гуманістичний; 5) нормативний; 6) соціологічний. [4, 6c]  
Культура - це надзвичайно складне, різноманітне явище, що пронизує буквально всі сфери життя і діяльності суспільства і людини. Культура - ядро, основа, «душа» суспільства:  
- Це - матеріальні і духовні цінності людини;  
- Це - спосіб життєдіяльності людей;  
- Це - їхні відносини між собою;  
- Це - своєрідність життя націй і народів;  
- Це - рівень розвитку суспільства;  
- Це - накопичується в історії суспільства інформація;  
- Це - сукупність соціальних норм, законів, звичаїв, традицій;  
- Це - релігія, міфологія, наука, мистецтво, політика;  
- Це - особлива знакова система і т. д.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Структура та функції культури.

Коли мова йде про структуру культури, то мається на увазі, що стійкі елементи культурної системи (норми, зразки, інститути, групи, статуси і т.п.) знаходяться в певному співвідношенні і взаємодії між собою, забезпечуючи стабільність соціокультурної системи, її відтворення, можливість трансляції культурного досвіду.  
Структура культури та соціальна структура не збігаються в абсолюті, але, безумовно, корелюють між собою. Сучасні дослідники фіксують тенденції зростання впливу культури на всі сфери соціального життя, на соціальну стратифікацію. Саме в культурі шукають і знаходять найбільш ефективні інструменти для пояснення соціальних процесів.  
Культура може бути структурована за різними підставами. Так, якщо за критерій береться структура суспільного життя, то тоді ми говоримо про політичне,економічне, правової, релігійної, наукової, технічної, художньої культури. Іноді можна виявити в цьому переліку моральну культуру і культуру міжетнічних відносин. Ми вважаємо, що моральна культура в її ціннісному, аксіологічному зрізі пронизує всі елементи суспільного життя, а міжетнічні відносини - це саме відносини, і тому їх слід розглядати в іншому контексті.  
Якщо в якості критерію розглядати культуру як специфічний спосіб освоєння дійсності, то складовими елементами структури культури будуть знання, технології (уміння) та значущості (цінності).  
Найбільш обгрунтована і логічно струнка морфологічна модель культури запропонована Е. А. Орлової '. Її модель дозволяє виявити співвідношення універсальних і специфічних характеристик в будові певної культури. У структурі культури виділяються дві області: повсякденною і спеціалізованої культури. У спеціалізованій діяльності можна виділити три функціональних блоки:  
- Культурні аспекти соціальної організації (господарська, політична, правова культура);  
- Соціально значуще знання (релігійна, художня, філософська, наукова культура);  
- Канали трансляції соціально значущого досвіду (освіта, освіта, масова культура).  
У повсякденному культурі виділені аналоги спеціалізованої діяльності. Так, організаційного блоку відповідає домашнє господарство, міжособистісні відносини,мораль (моральність), пізнавальному блоку - забобони, повсякденне естетика, «народна мудрість», практичне знання, трансляційний - передача культурного досвіду за допомогою гри, чуток, бесід, порад і т. п. буденну культуру людина освоює в середовищі його повсякденного спілкування - це сім'я, друзі, однокласники,сусіди і т. п., через зразки діяльності, поведінки, оцінювання, звичаї і вдачі, а також через засоби масової комунікації.  
Кожна доросла людина включений одночасно в професійну діяльність і в буденну, повсякденне життя, він є носієм і тієї, і іншої культури, і можна простежити взаємозв'язок між цими сферами на рівні особистості, виділити фактори, що впливають на зміну тих чи інших знань, навичок і норм . У ряді випадків у людини можуть виникати напруги, пов'язані з неузгодженістю, розбалансуванням цих двох сфер. Слід зауважити, що і в суспільстві в цілому виникають такого роду напруги і навіть конфлікти, і тоді ми фіксуємо ситуацію культурного конфлікту в системі міжкультурної комунікації. Напруження і конфлікти можуть виникати як «по горизонталі», наприклад, між правовою культурою і мораллю повсякденного життя, так і «по вертикалі», наприклад, між економічної та правової культурами.  
Все більш і більш важливу роль у системі міжкультурної комунікації відіграють механізми поширення продуктів культури. Сьогодні ми живемо в техногенній цивілізації, в якій принциповим чином змінилися засоби, способи, канали та технології передачі культурної інформації, що впливають на обсяги та швидкість цієї передачі. Відбулася глобалізація інформаційних процесів, практично зняла питання про державних, політичних та інших кордонах. У новому інформаційному просторі виживає тільки те, що масово затребуване, а такою властивістю володіють стандартизовані, уніфіковані продукти масової культури, споживачем якої і є людина-маса (Ортега-і-Гассет), який відчуває себе таким як всі, і не тільки не засмучений , але і задоволений цією можна відрізнити, для нього жити - це плисти за течією, не силкуючись перерости себе. Д. Белл, пояснюється особливостями сучасного суспільства виникненням масового виробництва і споживання, таким чином інтерпретує поняття «маса»:  
- Маса - недиференційованої безліч;  
- Маса - синонім неосвіченості (каку Ортеги-і-Гассета);  
- Маса - механізоване суспільство, де людина сприймається як придаток техніки;  
- Маса - бюрократизованою суспільство, в якому особистість втрачає свою індивідуальність;  
- Маса - натовп, яка не розмірковує, а кориться пристрастям.  
Таким чином, маси, за Д. Беллу, - втілення стадності, уніфікованості, шаблонності.  
Ставлення до масової культури найчастіше неоднозначно: її зарозуміло зневажають, висловлюють стурбованість у зв'язку з її натиском, в м'якому варіанті ставляться поблажливо, але неминуче споживають.  
Поширення масової культури не означає зникнення культури елітарної, хоча конфліктність беззастережна. Було б спрощенням, однак, уявляти масову культуру тільки негативно, як чудовисько, пожирає в людині все людське (мотив антиутопій Дж. Оруелла, О. Хакслі, Р. Шеклі, Р. Бредбері). Аналізуючи масову культуру, не варто розглядати її і виключно в ключі ідеологічному, як це було ще зовсім недавно. Для того щоб уникнути подібних помилок, можна проаналізувати такі аспекти проблеми:  
- Соціальні процеси, що сприяють появі та розвитку масової культури;  
- Відміну масової культури від народної;  
- Вплив технологічної революції;  
- Фактор моди в поширенні продуктів масової культури;  
- Соціальні та психологічні механізми масової культури;  
- Роль міфологем.  
У роботах сучасних дослідників можна знайти різні вказівки на час появи масової культури: деякі вважають, що вона існувала навіть у найдавніших цивілізаціях. Ми ж згодні з тими, хто вважає, що масова культура - продукт сучасної цивілізації з притаманними їй рисами урбанізації та загальної освіти. Майже до початку XX століття існували досить чітко розділялися елітарна культура і народна. Перша була поширена у містах, серед тих, хто мав можливості отримати відповідну освіту і виховання. Друга створювалася часто людьми неписьменними, але можуть бути носіями традицій.  
Процес урбанізації, переселившись значні маси селян і дрібної буржуазії в міста, привів до того, що люди, відірвавшись від природи, яка живила народну культуру, не в змозі були долучитися до міської культури, яка вимагала не тільки елементарних навичок читання і письма, але й набагато більшої освіченості, часу і матеріальних можливостей. Нова міська маса потребувала доступних їй формах культури. У ситуації принципово змінених форм трансляції соціокультурного досвіду, коли на зміну передачі знання і досвіду від вчителя до учня приходить трансляція інституціоналізована, зміст вимушено уніфікується, спрощується внаслідок необхідності його «перекладу» з мови спеціалізованого, яким володіють деякі, на мову повсякденного розуміння. Бурхливо розвивалися паралельно з цими процесами засоби масової комунікації привели до створення індустрії масової культури. Виділяють наступні сфери прояви масової культури:  
- Індустрія «субкультури дитинства», спрямована на формування стандартизованих норм і зразків особистісної культури, закладаються основи базових ціннісних установок, заохочувані в даному суспільстві;  
- Масова загальноосвітня школа, долучаються учнів до основ наукових знань, відбір яких відбувається у відповідності з типовими програмами, виховує стандартніповедінкові навички, необхідні для соціалізації дітей;  
- Засоби масової інформації, що ставлять за мету під приводом інформування населення, об'єктивної інтерпретації поточних подій формування необхідного «замовнику» суспільної думки;  
- Система національної або державної ідеології та пропаганди, маніпулює свідомістю громадян в інтересах правлячих еліт і формує масові політичні рухи;  
- Масова соціальна міфологія, яка переводить складні, потребують спеціального вивчення і відповідної наукової підготовки явища в пласт буденної свідомості, що дозволяє «людині маси» відчувати себе причетним до науки, політики, державного життя тощо;  
- Індустрія реклами, моди, що формує стандарти престижних інтересів і потреб, способу і стилю життя, керуюча попитом рядового споживача, що перетворюєпроцес невпинного споживання різних соціальних благ на самоціль існування;

- Індустрія фізичного  іміджу: масове фізкультурний рух, аеробіка, культуризм, косметологія тощо;  
- Індустрія дозвілля: масова художня культура (пригодницька, детективна і бульварна література, аналогічні жанри кіно, оперета, поп-музика, шоу-індустрія, цирк,туризм тощо), за допомогою якої досягається ефект психологічної релаксації людини.  
В даний час в сферу масової культури залучена і така форма масової комунікації, як Інтернет, який стає глобальним засобом поширення продуктів культури. Світ стає «глобальної селом» (Маклюен). Поява електронних засобів змінює багато традиційних уявлень про способи трансляції соціокультурного досвіду, формах людської взаємодії і т. п. Однак це явище і його соціокультурні наслідки потребують відповідного спеціальному дослідженні.  
Тільки перелік напрямів, які сформувалися в рамках масової культури, свідчить про те, що вона - структурна, органічна частина всього культурного простору, що наводить на висновок про реалізацію універсального принципу додатковості: суспільство не може обмежитися культурою елітарною вже тому, що воно різнорідно, і тому , що життя людей динамічна, і тому, що люди як соціальні істоти виконують одночасно безліч ролей, і тому, що масова культура вже давно пустила коріння в архетипичности колективного несвідомого, базуючись на міфологемного структурах свідомості і в той же час породжуючи сучасну міфологію.  
Таким чином, масова культура - багатофункціональне, об'єктивне явище сучасного етапу культури, до якої неминуче залучені всі верстви населення, і проблема, на наш погляд, укладена в управлінні динамікою масової культури, тобто вироблення ефективних механізмів відбору необхідних і перспективних її напрямків і вибракуванню тих , які призводять до незворотної деградації культурних цінностей і зразків.  
Питання про функції культури передбачає розгляд тих ролей, які виконує культура по відношенню до суспільства. У функціональному аспекті культура розглядається як динамічна, взаємозалежна система, в якій зміна одних елементів тягне за собою зміну інших. Спираючись на методологію структурно-функціонального аналізу (Г. Парсонс), в культурі як системі можна виділити чотири основних функціональних блоки: адаптивний, целедостігающій, інтегративний і функції відтворення культури і зняття прихованих напружень. З цієї точки зору можна виділити наступні функції культури:  
- Соціалізації та інкультурації;  
- Ціннісна (аксіологічна);  
- Комунікативна;  
- Пізнавальна (гносеологічна);  
- Інформаційна;  
- Діяльнісна;  
- Нормативна;  
- Символічна.  
Ці функції має будь-яка культура, тому їх можна вважати універсальними, але в певну ієрархію вони вибудовуються по-різному, в залежності від унікальних особливостей тієї чи іншої культури. [1, 50c]  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 3. «Культура» і «цивілізація», проблема співвідношення понять. 
Проблема співвідношення цивілізації і культури багатогранна і її осмислення здійснено далеко не повно, так як це поки ще нове, що знаходиться в  становлення, напрямок соціальної культурології.  
Спробуємо висвітлити три аспекти цієї проблеми: становлення співвідношення цивілізації і культури та його рефлексії, місце і роль культури в цивілізації і перспективи розвитку цього відношення.  
Поняття цивілізації в останні роки стало одним з найбільш ключових в російській соціально-гуманітарній науці. Воно з'явилося не тільки спробою зайняти нішу, що звільнилася після падіння монополії ортодоксального марксизму і, в першу чергу, формаційної теорії історичного процесу, а й результатом знайомства з раніше невідомими широкому колу дослідників роботами західних основоположників теорії цивілізації А. Тойнбі, О. Шпенглера, М. Вебера та інші, а також здобуттям «прав громадянства» вітчизняних розробок культурно-цивілізаційної проблематики в наступні два десятиліття.  
З іншого боку, осягнення внутрішніх смислів культури, освоєння широких горизонтів культурного розмаїття, знайомство з внутрішнім ладом тієї або іншої культури, осмислення ритмів історичного буття суспільства, і перспектив прийдешнього зробили проблему співвідношення цивілізації і культури однієї з актуальних у соціально-науковому та гуманітарному пізнанні.  
Складність аналізу проблеми полягає в тому, що обидва поняття - як «цивілізація», так і «культура» - мають безліч значень. Проблему багатозначності поняття «культура» ми розглядали вже в інших темах. Зупинимося тепер на розумінні «цивілізації». Почнемо з того, що цей термін широко застосовується як у науці, так і в повсякденному житті. У другому випадку найчастіше він використовується як прикметник («цивілізований народ», «цивілізовану поведінку») і, по суті, є еквівалентом слова «культурний».  
Наукове розуміння «цивілізації» пов'язано зі специфікою предмета дослідження, бо це одне з небагатьох понять, яке застосовують майже у всіх соціально-гуманітарних дисциплінах: філософії, історії, соціології, економіки, антропології, мистецтвознавстві, політології і т. п. Кожна з них, як промінь прожектора висвітлює ту, чи іншу сторону цивілізаційного процесу: логіку економічного зростання (Ф. Бродель), взаємозалежність ментальності та господарського устрою (М. Вебер), накопичення соціальних змін (П. Сорокін), зміну культурної парадигми, яка виявляється через форму і стиль - Gestalt (О. Шпенглер) або «культурно-історичного типу» (Н. Я. Данилевський, А. Тойнбі) ... Як зазначав блискучий історик і філософ науки О.М. Уайтхед, «межі цивілізації невизначені, про що б не йшлося: про географічних рамках, тимчасових інтервалах або про сутнісних ознаках».  
Наш співвітчизник, великий російський вчений Лев Мечников, зокрема, вважав, що «основною причиною зародження і розвитку цивілізації є річки. Річка у всякій країні є як би виразом живого синтезу, всієї сукупності фізико-географічних умов: і клімату, і грунту, і рельєфу земної поверхні ...». Звертаючись до визначення свого сучасника, французького вченого П. Мужоля, він підкреслює, що поняття цивілізації «є одним із самих складних; воно охоплює собою сукупність усіх відкриттів, зроблених людиною, і всіх винаходів; воно визначає суму ідей, що знаходяться в обігу, і суму технічних прийомів; це поняття виражає також ступінь досконалості науки, мистецтва та промислової техніки; воно показує даний стан сімейного та соціального ладу і взагалі всіх існуючих соціальних установ. Нарешті, воно резюмує стан приватного і громадського життя, взятих у їх сукупності ».  
Нові спроби визначити сутність поняття «цивілізація» роблять вітчизняні дослідники і тепер, коли формаціонного парадигма історії, при якій головне - зміна способів виробництва, усвідомлюється як частковість, далека від універсального методологічного підходу.  
Так, М.А. Барг підкреслює, що перетворенням поняття «цивілізація», яким історіографія досі оперувала тільки як інструментом суто описовим, в провідну (вищу) парадигму історичного пізнання », було б досягнуто розуміння« суті універсалізму всесвітньої історії, тобто людський вимір ». Ю.А. Яковець розуміє під цивілізацією «якісний етап в історії суспільства, що характеризується певним рівнем розвитку самої людини, технологічної та економічної бази суспільства, соціально-політичних відносин і духовного світу». Як «спільнота людей, об'єднана основними духовними цінностями і ідеалами, має стійкі особливі риси в соціально-політичної організації, культурі, економіці, і психологічне відчуття приналежності до цієї спільноти» визначає цивілізацію Л.І. Семенникова.  
Ми вважаємо, що підхід, який може наблизити нас до цілісного розуміння істоти цивілізації, - це підхід міждисциплінарний. Саме цим шляхом пішли вчені (в основному історики), що групуються навколо французького журналу «Аннали: Економіка - суспільства - цивілізації», заснованого в 1929 р . М. Блоком і Л. Февра. Французький історик Жак Ле Гофф у знаменитій книзі «Цивілізація середньовічного Заходу» писав: «Адже добре відомо, що в кожній цивілізації є різні верстви культури, що розрізняються в залежності від свого соціального чи історичного походження, і що їх комбінації, взаємовпливу і злиття ведуть до синтезу нових структур ».  
Побіжний погляд на історію і логіку розвитку взаємовідносини між цивілізацією і культурою дозволяє виділити в них наступні етапи.  
Поняття цивілізації вперше застосовується по відношенню до історичного періоду, що прийшов на зміну первісному суспільству. «Стародавні цивілізації - це цивілізації, певну єдність, що протистоїть того, що цивілізацією ще не є, - доклассовому і додержавному, догородскому , нарешті, що дуже важливо, дописемного стану суспільства і культури», - відзначали С.С. Дверінцев і Г.М. Бонгард-Левін. Звернемо увагу тут на «єдність», тобто абсолютну злитість цивілізаційних і культурних ознак суспільства.  
Культура і цивілізаційне буття людини не розлучені ще й в Античності, де культура розглядалася скоріше, як проходження людини за космічної впорядкованістю світу, а не як результат його творіння.  
Середньовіччя, сформувавши теоцентрическим картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповідей Бога-Творця, як прихильність букві і духу Священного Писання. Отже, і в цей період культура і цивілізація в рефлекси рующей свідомості не розділялися.  
Співвідношення культури і цивілізації (не рефлексія цього відношення, а воно само) позначилося вперше, коли в епоху Відродження культура стала зв'язуватися з індивідуально-особистісним творчим потенціалом людини, а цивілізація - з історичним процесом громадянського суспільства. Але рефлексія розбіжності їх предметної області виникла не відразу.  
В епоху Просвітництва культура розглядалася як індивідуально-особистісний та суспільно-громадянське облаштування життя, і тим самим культура і процес цивілізаційного розвитку наклалися один на одного. Власне термін «цивілізація» був уведений французькими просвітителями перш за все для позначення громадянського суспільства, в якому панують свобода, справедливість, правовий лад, тобто для позначення деякої якісної характеристики суспільства, рівня його розвитку.  
Не випадково Л. Морган і Ф. Енгельс (XIX ст.) Розглядають цивілізацію як стадію розвитку суспільства, що настала слідом за дикістю і варварством, що характеризується впорядкованістю суспільного ладу, і тому більш «високу» якісно.  
І все-таки саме тому, що була відсутня рефлексія місця культури в змісті історії, культура і цивілізація ототожнювалися. Але розуміння культури як земного самодіяльного процесу на противагу середньовічній її трактування як предзаданного людині віросповідання, починає в Новий час формувати усвідомлення культури як певного самосвідомості людини як суб'єкта історії. Культура наповнюється духом справжнього людського буття.  
Поступово формується уявлення про культуру як духовний зміст цивілізації, як дусі цивілізації, висвічується розбіжність культури і цивілізації. Сьогодні загальновизнано, що світ культури - це фундаментальне підставу історичного розвитку, база цивілізації. По суті культурний вимір складає якість цивілізації, фундамент всієї людської історії.  
Вперше слово «цивілізація» зустрічається в «Друге людей» Мірабо ( 1756 р .): «Релігія, безперечно, найкраща і наіполезнейшая узда людства; це головна пружина цивілізації; вона наставляє нас і безперестанку нагадує про братерство, пом'якшує наше серце і так далі». У його трактаті про цивілізацію говориться: «Якби я запитав у більшості, в чому полягає цивілізація, то відповіли б: цивілізація є пом'якшення моралі, чемність, ввічливість і знання, поширювані для того, щоб дотримувалися правила пристойності і щоб ці правила грали роль законів гуртожитку, - все це являє лише маску доброчесності, а не її обличчя. Цивілізація нічого не робить для суспільства, якщо вона не дає йому основи і форми чесноти ».  
Саме ця розбіжність культури і цивілізації відчув і представив у своїй концепції О. Шпенглер, трактувати цивілізації як фазу занепаду культурно-історичного типу, його розкладання.  
Трагедійно звучить цей же лейтмотив у роботах М. Бердяєва: цивілізація - «смерть духу культури». У рамках його концепції культура - символічна, але не реалістична, тим часом «динамічний рух всередині культури з її кристалізований формами неминуче тягне до виходу за межі культури, до життя, до практики, до сили. На цих шляхах відбувається перехід культури до цивілізації »,« цивілізація намагається здійснювати життя », реалізуючи« культ життя поза її сенсу », підміняючи мета життя« засобами життя, знаряддями життя ».  
Більш обережний у своїх прогнозах видатний автор теорії цивілізації XX століття А. Тойнбі: він вважав, що культура може продовжувати існувати, не наближаючись до загибелі, на неї не поширюється необхідність біологічного старіння і смерті.  
Трактування культури як духовної наповненості цивілізації яскраво представлена ​​в концепції П. Сорокіна, згідно з якою втрата, зубожіння, смерть культури ведуть до існування «бездуховної» цивілізації. І вже ця позиція показує, що цивілізація, що розуміється як історична стадія суспільного розвитку або як тип суспільного устрою, включає в себе не тільки барвисту палітру культурних досягнень, що забезпечують розквіт народу (народів), але і всі мінуси суспільного буття на даному історичному етапі.  
Отже, культура грає фундаментальну роль в модернізації суспільства, будучи генератором глибоких соціально-економічних трансформацій. Культура як ступінь досконалості способу діяльності, тобто як технологія, багато в чому визначає можливості людства в освоєнні світу на даному етапі цивілізаційного розвитку та можливості адаптації до прогресуючим змін. Це зумовлено насамперед тим, що культура, з одного боку, на відміну від цивілізації, зберігає, виражає і передає саме специфічне, своєрідне, що властиве певному соціуму, а з іншого боку, забезпечує в межах і разом з цивілізацією етноісторичних цілісність.  
Інтеграційні процеси, універсалізація способу життя різних народів і держав виявляються переважно в періоди спокійного, еволюційного розвитку локальних цивілізацій (втім, і світовий також). Цей процес забезпечується діалогом культур, результатом якого є знаходження точок перетину, взаємозбагачення, загальних координат, ціннісних орієнтирів, терпиме, поважне ставлення до унікальності, самобутності іншої культури.  
Етнокультурна цілісність тієї чи іншої цивілізації, на думку М. Вебера, виростає з системи цінностей, яка і є ядром культури. По суті, ядро ​​культури можна визначити як социогенетичний код, що забезпечує стійкість соціального організму, що захищає його від дій імпульсів інших культур, особливо якщо вони несуть загрозу існуванню. Саме шкала цінностей (ядро культури) забезпечує і адаптацію до навколишнього культурно-цивілізаційної середовищі. Таким чином, культура - це соціогенетіка як загальної (глобальної), так і локальних цивілізацій, що містить у собі механізми спадковості, мінливості і відбору в динаміці цивілізацій, це внутрішня пружина їхнього саморозвитку. Але якщо ядро ​​культурних універсалій визначає генотип суспільства, генотип цивілізацій, то це означає, що люди можуть зберегти і збагатити його, а можуть розтратити і знищити. Люди не вільні у виборі не тільки біологічного, а й соціокультурного спадщини, але вони владні розпоряджатися ним. Мінливість культури визначає межі, межі, в яких можна збагатити спадковий соціокультурний генотип, додати до нього щось і передати наступним поколінням, зводячи їх на новий цивілізаційний рівень.  
Проте культура може виявитися не в змозі відповісти на зовнішній виклик, кинутий їй цивілізацією, коли виникає неузгодженість соціокультурного генотипу з цивілізаційними історичними процесами. Ось в такі моменти біфуркаційні величезне значення має свідомий цілеспрямований відбір тих культурних традицій і нововведень, які забезпечують не тільки адаптацію до нових цивілізаційним процесам, але (і це головне) дозволяють передбачити можливі наслідки, перспективи цивілізації і формують історичну відповідальність за цей вибір.  
Таким чином, зміна цивілізацій, історичні зміни криються в процесуальності культури.  
Історики, які спираються на антропологічне осмислення історичного процесу (ми маємо на увазі, зокрема, М. А. Барга) і що розглядають цивілізацію як сполучення «антропогенних» і «соціогенних» почав, аргументують проблему співвідношення цивілізації і культури прямо протилежним чином: цивілізація - це «універсальний код культури (в широкому сенсі слова), яка у универсалізмі стилю життєдіяльності людини - носія даної цивілізації».  
Відзначимо, що розбіжність культури і цивілізації найбільш різко проявляється на переломах цивілізаційного розвитку. Обумовлено це тим, що хоча ядро ​​культури не є абсолютно стабільним, але в порівнянні з цивілізаційними змінами змінюється дуже повільно. При переході від однієї цивілізації до іншої стійкість системи цінностей культури може виявитися негативним явищем, що заважає адаптуватися соціуму до нових умов життєдіяльності.  
За справедливим зауваженням М.Б. Туровського культура є «... могутня сила, яка створює і жере цивілізації, перетворює і облаштовує нашу планету, але разом з тим, як сьогодні стало очевидно, може й зруйнувати її». Розмивання цілісності культурного ядра сучасної західноєвропейської цивілізації призвело до заміни ще недавно мала місце тенденції до інтеграції світової цивілізації на різко позначилася в останнє десятиліття тенденцію до ізольованості, культивування власної унікальності.  
У свою чергу вона переростає в культурний націоналізм, а останній, природно, в політичний націоналізм, релігійний фундаменталізм і фанатизм, що є причинами війн і повсюдних конфліктів.  
По суті, це повернення до «доісторичному» культурного генотипу, відкидає людей далеко назад, до попередніх цивілізацій. І це занадто дорога ціна (неоднакова для кожного народу), яку доведеться заплатити людям на Землі за перехід до нової цивілізації, якщо у вогні безумства рід людський не покінчить самогубством.  
Відзначимо також, що перехідний період характеризується не тільки руйнуванням цілісності ціннісного ядра культури минає цивілізації, а й формуванням контурів культурного ядра майбутньої цивілізації. Часом це дуже слабкі контури, але тим більше вони вимагають рефлексії та підтримки тих, кому не байдуже майбутнє нащадків. Як зазначає В.С. Стьопін, «шукання у сфері духу і переосмислення цінностей передують новим циклам цивілізованого розвитку».  
Ще одна особливість взаємозв'язку культури та цивілізації в сучасному світі виявляється в особливій ролі духовних цінностей. Саме вони визначають прогрес цивілізації та її долю. Взаємозбагачення культур є також і чинником, що викликає почастішання ритму історії, стиснення соціального часу. Людство завдяки спільності соціокультурної траєкторії прискорює свій шлях у майбутнє. Кожна наступна історична епоха, кожен наступний цикл цивілізаційного розвитку коротше попереднього, хоча і не однаковий для різних народів.  
Які перспективи взаємини культури і цивілізації і тенденції їх розвитку в найближчому і віддаленому майбутньому?  
Це питання - одне з найбільш дискусійних сьогодні. Ні в кого не викликає, однак, сумніву те, що культура відіграє не просто особливу, але зростаючу роль у перспективі глобальної цивілізації.  
Одна з позицій, цілком поширених, виходить з твердження про те, що суспільство і сьогодні, і в майбутньому буде представляти сукупність ряду самостійно розвиваються цивілізацій і культур, позбавлених загальної траєкторії. У цьому розумінні цивілізація є специфічна історія народів, що має культурно-замкнутий індивідуальний характер.  
Осмислення культурного ядра техногенної цивілізації та її порівнювати з системою цінностей традиційного типу цивілізації дало можливість побачити не тільки безсумнівні досягнення першої, але і породжені західноєвропейської шкалою культурних цінностей глобальні кризи. А, отже, і поставити питання: які орієнтири повинні змінитися в культурі цієї цивілізації, щоб її криза була б подолана і на яких культурних нововведення може бути заснований новий тип цивілізаційного розвитку. Взаємодія культур Заходу і Сходу буде породжувати нові життєві смисли, формувати культурний фундамент нового циклу цивілізаційного розвитку.  
Ще одна позиція, близька до попередньої по кінцевому висновку про перспективи розвитку культури і цивілізації, відрізняється від неї по вихідним положенням. Вони полягають у тому, що проблема світової глобальної цивілізації є не альтернативу: стандартно – однакове розвиток людства чи позбавлене спільності різноманіття локальних цивілізацій і культур, - а розуміється як осягнення сенсу історії в її єдності та розмаїтті.  
Ця концепція відображає прагнення людства до загальнопланетарному взаємодії, до взаємозалежності і культурної єдності. Вона виходить з того, що в кожній цивілізації якась частина культурних (в першу чергу, соціальних і моральних) цінностей має загальнолюдський характер і являє собою загальне надбання людства, пов'язаного єдиної долею. До таких цінностей відносять положення особистості в суспільстві, світський та релігійний гуманізм, інтелектуальну свободу, що забезпечує науку, естетичну та художню свободу, ряд економічних цінностей, екологічні цінності та інші. 
На цій основі виникає ідея про мета культур як загальному культурному знаменнику і перспективі розвитку глобальної (світової) цивілізації, при збереженні мозаїчності, специфіки локальних культур і цивілізацій.  
Мета культур в цьому випадку розглядають як накопичення загальнолюдських цінностей, що сприяють виживанню і розвитку людства як єдиного цілого. Найчастіше підкреслюють, що формування мета культури, по-перше, можна розглядати тільки як тенденцію, по-друге, як перспективу на майбутнє, а по-третє, як фактор подолання загальнолюдського кризи і переходу до нового типу цивілізації, до принципово нової людської історії.  
І навіть фіксуючи той факт, що цей перехід характеризується сьогодні зіткненням інтеграційних процесів із зростаючою дезінтеграцією, слід відзначити прагнення до добровільного усунення міждержавних протиріч, пошук спільних точок перетину в культурах. Світова загальнолюдська цивілізація в нашому уявленні - не уніфіковане, знеособлене спільнота людей, що сформувалося на базі західної економічної системи, а різноманітна спільність, яка зберігає самобутність і унікальність у складових її народи. Її фундаментальною характеристикою може стати глобальне культурний простір як наслідок міжкультурного і між цивілізаційного діалогу.  
Чи реальна така перспектива? Однозначно відповісти на це питання сьогодні важко, так як людство, обтяжене духовною кризою в кінці другого тисячоліття, опинилося перед обличчям найважчого вибору соціокультурних цінностей, які повинні скласти ядро ​​нової цивілізації. Крім того, якщо, як стверджують етнографи, існує якийсь «оптимум відмінностей», що вважається постійним умовою розвитку людства, то можна бути впевненими, що різниця між окремими товариствамита групами всередині них зникне тільки для того, щоб з'явитися в іншій формі. Самобутність - основне умова універсальності.  
Звернімося ще й до такого авторитету, як німецький культурфілософія Г. Зіммель: «І жоден конфлікт не існував даремно, якщо час не дозволить його, а замінить його за формою та змістом іншим. Правда, всі вказані нами проблематичні явища надто суперечать нашому сьогоденню, щоб залишатися нерухомими в ньому, і свідчать з безсумнівністю про наростання більш фундаментального процесу ... Бо навряд чи міст між попереднім і наступним культурних форм був настільки грунтовно зруйнований, як тепер ... Так виконується даний призначення життя, яке є боротьба ... Абсолютний же світ, який, можливо, також піднімається над цим протиріччям, залишається вічною світової таємницею ». [5, 107c]  
 
Висновок