Українські землі під владою Речі Посполитої

  3.2 Основні причини підписання Берестейської унії

  Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

  Для православних єпископів основними  причинами укладання унії були:

  а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

  б) бажання визволитися від своїй  підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

  в) необхідність зберегти своє привілейоване  становище в новій державі  і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

  г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя  залишався єдиним вищим церковним  ієрархом, який мав реальну владу.

  Католицькі  священики і польська шляхта розглядали унію як:

  а) необхідність ідеологічного обґрунтування  захоплення польськими магнатами українських  земель;

  б) можливість збільшити кількість  підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

  в) майбутня уніатська церква сприймалася  ними як другорядна тимчасова організація  для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

  У 1590 р. частина православних єпископів  вступила в таємні переговори з польським  королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької  церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії. 

  3.3 Розкол собору. Проголошення унії

  Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

  Православний  собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької  церкви, зберігши проте православні  обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. 

  3.4 Наслідки підписання унії

  Польській уряд вважав унію обов'язковою для  всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія  опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

    Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними, та найбільш поширеною стали масові втечі селян на східні і півленно-східні землі. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка - січі, на базі яких утворюється Запорозька Січ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  4. Суспільний лад 

    Політичне значення магнатів  у Великому князівстві Литовському  було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ( “ пани-Рада ” ), до складу якої входили переважно литовські магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою “ пани-Рада ”. У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або “ пани-Рада ”.

    Литовський статут 1588 р. особливо  виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

    Протягом другої половини XVI ст. - першої половини XVII ст. в українських  землях відбувалося подальше  зростання великого феодального  землеволодіння. Особливо великими темпами воно зростає після Люблінської унії 1569 р. Загарбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590р. “ Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою ”.

  Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої - сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

    Магнати-землевласники - найвищий  прошарок пануючого класу - являли  собою у Речі Посполитій сенаторський  стан. Його склажали найвищі духовні  та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті.

    Другою більш чисельною групою  пануючого класу в українських  землях була шляхта - середні і  дрібні землевласники. Становище  української шляхти було неоднаковим  і постійно змінювалося. Але  вона знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Зрозуміло що українську шляхту не задовольняло таке становище і вона боролася за зрівняння в правах з польською. Згодом було проведено ряд заходів по виправленню даного становища завдяки яким шляхту зрівняли у правах з магнатами.

    Після Люблінської унії були  розширені права і привілеї  української шляхти. Король на  сеймі видав низку спеціальних  привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема  київська шляхта отримала право  на внесеня поправок до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

    Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної  ролі шляхти і сприяли встановленню режиму “ шляхетської демократії ”. Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. 
 
 
 
 
 
 
 
 

  5. Державний лад 

    Державний лад Речі Посполитої  в основному сформувався у  перші роки її існування. Велике  значення в цьому процесі мали  так звані “ Генрікови артикули  ”, прийняті у 1572 р. в зв'язку з обраням королем Речі Посполитої француського принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну “ елекцію ”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні 2 роки скликати сейм. Король також зобов'язувався зберігати териториальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

  За  Люблінською унією законодавча  влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.“ Король у сенаті ”, таким чином, ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

    Роль сенату у складі вального  сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король, або від його імені канцлер, формулювали загальну думку сенаторів - “ конклюзію” ( закінчення ).

    Найбільш впливовою частиною  вального сейму була посольська  ізба. Скликалася вона королівськими  універсалами за кілька тижнів  до відкриття сейму. Обрання  послів у сейм здійснювалося  на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

    Компетенція сейму була досить  широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, прицмати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  6. Основні риси права 

    Правова система, що склалася в Україні наприкінці XIV - у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів місцевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпосницького ладу.

    Прагнення до кодифікації законодавства  мало у Литві більш сприятливі  умови, ніж у Польщі. Наслідком  цього була поява у Великому  князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. - трьох  Литовських статутів.

    Унікалність статутів у тому, що вини являли собою таку систему права , яка була однаково прийнята у всіх кінцях держави. Органічно поєднуючи в собі норми права всіх найважливіших сфер суспільного і політичного життя.

    Видання литовських статутів, певна  річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно , як і раніше, продовжувало діяти разом з писаним првом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності “писаної норми” вирішувати справу “ на основі старого звичаю ”.

    До джерел права в Ураїні можна віднести і канонічне ( церковне ) право. Правовими джереламв православної церкви в українських землях були кормчі книги - “ Номоканон ” ( збірник церковного права ) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ( “Сувій Ярослава” ). Найбільш відомою католицькою кодифікацією канонічного права, яка діяла у Великому князівстввві Литовському, був “ Звід канонвчного права ” 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда 1 і Стефана Баторія. 
 
 
 
 

Висновок

     Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., - це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених  і драматизмом, і історичною  величчю.

    Включення українців у польсько-литовську  Річ Посполиту уможливило для  них благодатні й стимулюючі  впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть продовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як власне і польське господарство, стала вкрай незрівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої набувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.