Суспільний устрій та державний лад Київської Русі

Адміністрація.

Князі, як найвищі господарі  держави, мали обов’язок особисто доглядати  управління країною. Вони часто призначали на управителів різних земель своїх синів, що вели адміністрацію за їх вказівками. Князь обсаджував також усі інші адміністрацій ні посади. Але при виборі своїх урядовців він повинен був рахуватися з місцевими потребами і не міг минути осіб, що мали вплив на громадян.

Адміністрація впродовж сторіч зазнала деяких змін. За найдавніших  часів перше місце займав тисяцький, начальник округи, що звалася тисячею. Тисяцький заступав князя в управлінні, а також мав провід над військом, дружиною. Пізніше провідне місце серед урядовців мав двірський – управитель княжого двора, що заступав князя в адміністрації, війську, суді. Був також печатник або канцлер, що вів княжу канцелярію. На князівському дворі були ще особливі двірські урядовці, як стольник, покладник, ключник, що пильнували княжого двора, а також виконували різні адміністративні доручення. Різнорідні нижчі функції виконували биричі, отроки, датські, городники, мостники, митники, осмники.

Провінціальну адміністрацію  очолювали княжі сини або окремі посадники. У більших городах  військові справи вели тисяцькі. Міста  і села мали самоуправу під проводом своїх старшин, старост. Громада розпоряджала своїми землями, лісами, озерами, спільно платила данину, вела судочинство на своїй території. Чужинці по містах мали деколи самоуправу у своїх кварталах.

Суд вів сам князь. Громадянство завжди вимагало особистого суду князя, вбачаючи в ньому запоруку справедливості. З доручення князя найчастіше двірський. Допоміжним судовим урядовцем був тивун.

Фінанси.

Державні доходи складалися передусім з данин населення. Основою оподаткування було хліборобське господарство – данину платили від  плуга, рала або диму. Висота податків залежала від різних умов: племена або селища, що провинилися перед князем, платили більші податки. Данину платили найчастіше в натурі – хутром, шкірами, медом, збіжжям, худобою, а також грішми. Іншу категорію доходів становили торгові сплати – мито на державних кордонах, торгове по містах. Значні доходи приносило судочинство, бо за всі провини були грошові кари. Цих повинностей і данин пильнували різні княжі агенти, як городники, мостники, митники. Всіми державними доходами розпоряджав князь, не було ще поділу скарбу на державний і приватний княжий.

Основою монетної системи  була гривня, тобто фунт срібла. Менші одиниці були: ногата, куна, різана і вівери ця. Спершу в торгівлі вживали шестикутні грудки срібла. Справжню монету, на візантійський зразок, почав бити Володимир Великий.

Закони та судочинство  у Київській Русі.

Князь, як верховний представник  влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і  розпорядки князь визначав у порозумінні  з боярською радою.

Законодавство існувало вже  за часів Олега: в договорі з греками 911 р. є вже згадки про приписи  “руського закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої держави потребував щоразу нових правних норм. “Руська Правда” в усіх редакціях була складена у Києві при дворі князя, - це право зв’язане передусім з побутом українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

Правні поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний характер злочину: винний не тільки має вирівняти шкоду  покривдженому, але також платить  кару князеві за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.

Характеристичне для тогочасного  права було те, що в системі кар головне місце мали грошові кари, навіть за вбивство можна було викупитися грішми. Кара в’язницею не існувала, конфіскацією майна карали тільки за навмисне вбивство, підпал та крадіжку. Кару смерті Володимир Великий увів на бажання духовенства, але незабаром її скасував – вона не погоджувалася з правними поглядами громадянства.

Висновок

Князівська держава тривала  п’ять сторіч. В історичному розвитку українського народу вона мала важливу роль тим, що охороняла його від знищення і забезпечила розвиток держави і культури. Утримання держави у тогочасних відносинах було великим успіхом. Україна перебувала під загрозою різних інвазій, предки українського народу пізно ввійшли в історію, тому легко могли стати жертвою чужинських завоювань. Але вони зуміли опертися руйнівному походу Азії, і хоч підпали під вплив Орієнту, проте не дали себе захопити. З буйною хвилею норманських завойовників вони знайшли спільну мову і разом з ними будували державне життя.

Тодішня українська держава  не стала експозитурою чужих сил, але спиралася на власні народні  основи і йшла своїм шляхом до своєї  власної мети. Подиву гідне в історії князівської епохи і те, що серед постійних боїв зі степом, серед небезпек зростала цивілізація і культура. Хліборобство займало щоразу нові простори, зростала кількість міст і сел. За економічним розквітом ішов також розвиток культури – виростали нові будови, творилося писемництво, утримувалося зацікавлення наукою, росло релігійне життя. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю. Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народові на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни.