Історія України

                 Як і в усій країні, панівним класом в Україні залишалися поміщики (поміщицьких маєтків налічувалося понад 30 тис). Хоч з часу реформи 1861 р. до 1914 р. поміщики України й продали 10 млн. дес. землі, з яких 7 млн. дес. купили заможні селяни, але на 1914 р. у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. дес. землі, причому 5 тис. великих поміщиків мали в середньому по 1600 дес. Непоодинокими були маєтки по 100 тис. і більше дес. (наприклад, Потоцькі — 107 тис, Браницькі — 167 тис. десятин). 
Поміщики були українські, російські, польські та інших національностей. Найбільшими були українські і російські поміщики — Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Балашови, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, польські графи Браницькі, графи Потоцькі, князь Сангушко та ін. В цілому поміщики України були складовою частиною поміщицького класу Росії і стояли на його позиціях.

              Економічні інтереси поміщиків тісно перепліталися з інтересами буржуазії, оскільки багато з них були одночасно і власниками підприємств, капіталістами, і навпаки, капіталісти були разом з тим і землевласниками.

             Як і по всій країні, в Україні у період промислового піднесення продовжувала зростати буржуазія, що займала дедалі міцніші позиції в економіці. Внаслідок злиття промислового капіталу з банківським створювалася фінансова олігархія, яка захоплювала в свої руки керівництво монополіями, банками, багатьма підприємствами і т. ін. Як і раніше, клас буржуазії в Україні залишався багатонаціональним. У ньому чільне місце займали українські промислово-торговельні капіталісти, серед яких виділялися такі великі власники й відомі діячі монополістичного капіталу, як Терещенки, Харитоненки, Демченки, Римаренки, Аран-даренко, Авдаков, Ярошинський, Ясюкович та ін.

               Разом із українською в Україні діяла буржуазія російська, польська, єврейська та інших національностей.

              Багато, особливо у важкій промисловості, було іноземних капіталістів — французьких, англійських, бельгійських та ін.

              2.1. Промислове піднесення в 1910—1914 pp.

              У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в тому числі в Україні, почалося піднесення в промисловості, яке продовжувалося до початку першої світової війни в 1914 р. Воно було зумовлене розширенням внутрішнього ринку, зв'язаним з проведенням столипінської аграрної реформи, високими врожаями 1909 р. і 1910 р. (у 1910 р. експорт хліба становив 847 млн. пуд.), нагромадженням та напливом капіталів у промисловість і збільшенням військових замовлень та більш широким будівництвом військово-морського флоту і залізниць, викликаними підготовкою до війни. Піднесення охопило найбільше галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі зріс з 1018 млн. у 1910 р. до 1560 млн. пудів у 1913 p., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно — з 260 млн. до 420 млн. пудів, марганцевої руди в Нікопольському районі — з 11 млн. до 16 млн. пудів. Чавуну з 1910 р. було виплавлено 126 млн., у 1913 р. — 190 млн. пудів, заліза і сталі — відповідно 99 млн. і 141 млн. пудів.

             Щорічно в Україні у 1910—1913 pp. будувалося в передньому понад 200 км залізничної колії, у 1913 р. загальна довжина залізниць досягла близько 12 тис. км із 65тис.км по всій Росії. Машинобудівна і харчова промисловість розвивалася менш високими темпами.

             У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній — близько 15% продукції. Зокрема Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 — залізної руди, 68 — виплавки чавуну і 58 — сталі, 53 — виробництва сільськогосподарських машин і 80 % цукру. 
             У ході розширення виробництва відбувалася дальша концентрація промисловості, зростали старі й створювалися нові монополістичні об'єднання. В Україні діяли синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Проволока», цукровий, заводів сільськогосподарських машин та ін. Вони здебільшого мали всеросійське значення, зосереджували в своїх руках 60—80 % продажу продукції відповідних галузей, і нерідко встановлювали високі монопольні ціни і діставали великі надприбутки. Промисловий капітал з'єднувався з банківським і створювався фінансовий капітал, фінансова олігархія, яка тісно зрощувалася з царським державним апаратом, виростав державно-монополістичний капіталізм. 
 
Царизм всіляко сприяв проникненню іноземних капіталів у економіку, і особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали в промисловість близько 420 млн. крб. Іноземні капіталісти зосереджували в своїх руках 70 % видобутку вугілля і руди, 90 — виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин.

             Хоч у 1910—1914 pp. ряд галузей промисловості Росії, а в її складі і України, розвивалася досить швидко і Росія в цілому належала до країн «другого ешелону» за рівнем розвитку капіталізму, вона в технічно-економічному відношенні значно відставала від країн Західної Європи і Америки. 
 
             2.2. Стан сільського господарства.

             В Україні, як і в цілому в країні, в економіці переважало сільське господарство, — його частка становила 51,8 %, а про-Внаслідок розвитку капіталізму і особливо із зростанням заможних селянських господарств в період проведення столипінської аграрної реформи розширилися посівні площі і збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. За 1910—1913 pp. вся посівна площа в Україні зросла на 900 тис. дес. і в 1913 р. становила 22,9 млн. дес. Для України залишалося характерним різке переважання зернових культур, які в 1913 р. займали 20,7 млн. дес, або 90,5 % загальної посівної площі. Як і раніше, найбільш інтенсивно капіталістичне зернове господарство розвивалося на Півдні, посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель зосереджувалися переважно на Правобережжі і Лівобережжі. 
             Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) в 1896—1902 pp. становив 775 млн. пудів, а в 1909—1913 pp.— 1070 млн. пудів, досягши в 1913 р. 1200 млн. пудів. Однак середня врожайність зернових залишалася низькою і в 1909—1913 pp. становила (в центнерах з гектара): озима пшениця—10,4, озиме жито—9,8, яра пшениця — 7,0, ячмінь ярий — 9,3, овес — 10,7, просо — 9,9, кукурудза (1913 р.) — 11,2. 
                Внаслідок однобічного зернового напряму розвитку сільського господарства України, зменшення пасовищ і розорення селянства відбувався занепад тваринництва. За час з 1897 по 1912 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося на 7—9 %, свиней — на 9, грубошерстих овець — на 5—7, а тонкорунних — на 70 %.

               Товарність сільського господарства хоч і зростала за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств, але в цілому була низькою. Товарна частина продукції сільського господарства становила приблизно одну третину її загального обсягу.

            Отже, прогрес у сільському господарстві України, як і всієї країни, був незначним. Переважало трипілля, сільськогосподарських машин і добрив застосовувалося мало. Зате в 1910 р. в Україні було 190,1 тис. сох, 34,8 тис. косуль, 306,6 тис. дерев'яних плугів, 3415,2 тис. дерев'яних борін.

 
              2.3. Торгівля.

              Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки, яких у 1912—1913 pp. щорічно налічувалося понад 11 тис. На них продавалося товарів на 200 млн. крб. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів. 
             Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини та різне промислове устаткування, тканини, папір, з Білорусії і Середнього Поволжя — лісові матеріали, з Баку і Грозного — нафта й гас, з Уралу — мідь, з Астрахані та інших приморських районів — риба та ін.

              Частка України в загальноросійському експорті становила понад 25 %, а щодо вивозу хліба — понад 40% (понад 300 млн. пудів щорічно). За кордон з України вивозили, крім зерна, м'ясо, худобу, птицю, сало, вовну, цукор, руду та інші товари.

             Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга.

             2.4. Національний рух             

             Після поразки революції 1905— 1907 рр. Український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін.

          Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума

відхилила питання  про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли булла скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.

         Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. Уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами.

        Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА НА ДРУГОМУ ЕТАПІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1994-2004р.р.), УСКЛАДНЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

              Другий етап незалежності України розпочався він 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза. 
             Влітку 1994 р. Президентом України було обрано Л. Кучму. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини номенклатури та лівих політичних сил. Про бажаність його приходу до влади дала зрозуміти Москва. Кучма проводив передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв´язків із Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

            Одним із перших кроків новообраного Президента стало ініціювання ним конституційного процесу, який завершився 28 червня 1996 р. ухваленням Конституції України. Вона проголосила Україну суверенною і незалежною, унітарною, демократичною, соціальною, правовою державою з єдиним громадянством та державною українською мовою. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров´я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який реалізує її через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

              В Україні визнається і діє принцип верховенства права. її громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен має право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об´єднання у політичні партії та громадські організації тощо. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Право приватної власності є непорушним. Конституція декларує також права на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров´я, освіту, правову допомогу та ін. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Усі громадяни України зобов´язані неухильно додержуватися Конституції та законів України.

              Головною проблемою новообраного Президента була економічна криза. Вже у жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка передбачала вивільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної торгівлі, сувору монетарну політику, масову приватизацію підприємств, земельну реформу.

Протягом перших 2—3 років  після проголошення економічного курсу  Л. Кучми в економіці окреслилися  зрушення на краще. Почалась реальна приватизація, в результаті якої частка державної власності скоротилася з 96 до 62 %. Важливим підсумком стала фінансова стабілізація.

            У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який перебував тоді в обігу, і заміні його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, роздержавлення земель тощо.

            Однак, незважаючи на певну стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у низці галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося внаслідок кризи в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998). Загострення економічної ситуації передусім відобразилося на становищі населення; До 1999 р. середньомісячна зарплата, що виплачувалася вкрай нерегулярно, знизилася майже вдвічі і становила менше 50 дол. США. Зростали ціни на продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність безробітних. За межею бідності опинилася більшість українських громадян.

            Причини - такого становища крилися в низькій якості економічної політики, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи" (прямі й непрямі податки сягали 60—80 %), зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги за високих цін на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Втрата виробниками обігових засобів призводила до зниження конкурентоспроможності продукції.