Історія сучасного світу

     Правом володіти землею нацисти наділяли лише німців «арійського походження», які зможуть довести документально чистоту своєї «арійської» крові щонайраніше від 1800 р. Такий господар міг одержати звання «бауера» з великими пільгами до нього. У цілому ці заходи користувалися популярністю серед селян.

     Політика щодо сім'ї визначалася, як і в Італії, необхідністю заохочення народжуваності, адже А. Гітлер планував не лише загарбницькі війни, а й масове заселення окупованих територій. Місцеві органи влади запроваджували знижки в оплаті за воду та електроенергію; було встановлено офіційну державну відзнаку «Хрест Матері» трьох ступенів: золотий - за народження 8 дітей, срібний - 6, бронзовий - 4. Молодим подружжям надавалися безвідсоткові кредити і 1000 райхсмарок, але лише за умови, що жінка не працюватиме. Ці та інші пільги поширювалися лише на «арійські» сім'ї й не стосувалися змішаних шлюбів, жінок з комуністичними, соціалістичними та пацифістськими переконаннями, єврейок, рома та інших категорій.  

      Проте, починаючи з 1937 р., коли нацисти розпочали активні воєнні приготування і робочої сили не вистачало, потрібно було заохотити жінок до повернення на роботу. Але невисока платня і тяжкі умови праці не приваблювали їх. За 1939-1944 рр. кількість жінок на виробництві зросла несуттєво: з 14,6 до 14,9 млн. Отож агітація уряду за «природну» роль німецької жінки вдарила по ньому ж бумерангом.  

      А. Гітлер значну увагу приділяв пропаганді серед населення. Молодь проходила нацистський вишкіл в організації «Гітлер-юґенд» та численних «військово-спортивних» таборах. Газети, радіо, кіно, театр, література й музика повинні були вихваляти А. Гітлера та його режим. Було встановлено жорстоку цензуру над усіма німецькими виданнями, з бібліотек вилучалися й публічно спалювалися неугодні нацистам книги. Й. Ґеббельс приділяв значну увагу пропаганді засобами радіо й тому кількість радіоприймачів у країні зросла з 4,5 до 16 млн. Нацистська кіноіндустрія щороку випускала на екрани близько 100 стрічок, які вихваляли диктатуру.  

      Для пропаганди режиму було використано й Олімпійські ігри, що відбулися в серпні 1936 р. в Берліні. Багато спортсменів і цілі країни бойкотували ці змагання, які, за задумом А. Гітлера, повинні були довести перевагу «арійської» раси. Цю нацистську вигадку чудово спростували багато «неарійських» спортсменів, особливо чорношкірий легкоатлет Джессі Оуен, який виборов відразу чотири золоті медалі.  

      Невід'ємною рисою нацистської диктатури стали масові репресії, зведені в ранг державної політики.  

      На підставі закону про арешт підозрюваних у «підривній діяльності» понад 200 тис. противників режиму було вбито чи закатовано, 450 тис. за політичними, релігійними й расовими мотивами були осуджені в сумі на 1500 років в'язниці чи концентраційних таборів.  

      У цілому було піддано репресіям понад 3 млн осіб. Якщо комуністів, соціал-демократів та представників інших антинацистських організацій знищували за їхні політичні переконання, то інші люди страждали через свою національність та колір шкіри.  

      Євреї, які становили менше 1 % населення Німеччини, були проголошені чи не головними ворогами диктатури. Нацисти поставили за мету вилучити «неарійців» (євреїв) з громадського життя (нацистське тлумачення «неарійців» передбачало осіб, що мали батьків чи дідусів євреїв). Євреям було заборонено займатися громадськими справами, викладати в школах і університетах, практикувати лікарями, стоматологами і юристами, в їхніх паспортах ставили спеціальні позначки й усім жінкам дописували ім'я Сара, а чоловікам - Ізраїль.  

      У квітні 1933 р. НСДАП закликала до бойкоту єврейських магазинів і фірм, проте тоді акція мала лише частковий успіх, оскільки населення виявилося ще непідготовленим до такого неприхованого антисемітизму.   

      У цілому в 30-х рр. було прийнято понад 400 законів і постанов проти євреїв. У Німеччині процес витіснення євреїв з економічного, політичного і культурного життя тривав п'ять років. Дітей виганяли зі шкіл, а студентів з вузів, тих, хто хотів емігрувати, випускали без їхнього майна. В ніч з 9 на 10 листопада 1938 р. нацисти влаштували різню, що увійшла в історію як «кришталева ніч». По всій Німеччині грабувалися й руйнувалися єврейські магазини, синагоги, цвинтарі. Сотні євреїв загинули, а близько 30 тис. нацисти відправили до концтаборів. Відповідальність за цей злочин нацисти поклали на євреїв і змусили їх виплатити 1 млрд марок «компенсації».  

      Геноцид було розв'язано й проти більшості рома. У 1939 р. після окупації Польщі більшість з них та німецьких євреїв було вивезено до цієї країни й кинуто до спеціальних закритих районів - ґето. Не менш трагічна доля спіткала й чорношкірих громадян Німеччини. У 20-х рр. багато чорношкірих солдатів відповідно до Версальського договору прибули до Німеччини, зокрема в Райнську зону, як вояки французької окупаційної армії. Дітей, які народилися від зв'язків солдатів з Сенегалу та Марокко з місцевими німецькими жінками, презирливо називали «райнськими байстрюками» і «гібридами» й зневажали ще за ваймарських часів. Під тиском расистських акцій політиків і журналістів, ваймарська влада збирала про них інформацію й ізолювала цих дітей. У 1937 р. нацисти на підставі цієї інформації стерилізували - хірургічним шляхом позбавили можливості мати у майбутньому потомство - 385 чорношкірих дітей.  

      У 1939 р. А. Гітлер власноруч підписав наказ про проведення автаназії («легкої смерті»), під дію якого підпадали всі, чиє життя було «позбавлене цінності»: душевнохворі, хворі на гемофілію, хвороби шкіри, очей, вуха, епілепсію, туберкульоз тощо.  

      У школах для розумово відсталих дітей було розгорнуто націонал-соціалістичне змагання з представлення до «судів у справах про здорову спадковість» матеріалів на вихованців, а лікарні змагалися за першість зі стерилізації.  

      Німецька католицька церква, з якою А. Гітлер підписав угоду про співпрацю, проігнорувала послання папи Пія XI про неприпустимість автаназії і насильної стерилізації як втручання у справи Всевишнього й підтримала нацистський вандалізм. Священики, які протестували, також піддавалися репресіям. Підтримала ці злочини й офіційна протестантська церква.

       У Німеччині було обладнано 6 закладів для вбивства хворих. Оскільки основні функції покладалися на СС, то потреба в садистах і мерзотниках стрімко зросла. Усього до 1941 р. автаназії було піддано понад 70 тис. осіб.

     Комуністки і соціалістки, пацифістки, рома, єврейки також примусово стерилізувалися. Нацисти на практиці втілювали своє гасло, що «неповноцінні» люди не повинні мати потомства. Упродовж 1934-1939 рр. від примусової стерилізації постраждали 320 тис. осіб.

     Опозиція диктатурі не була єдиною: ліві, насамперед комуністи і соціал-демократи - традиційні противники нацистів, частина консерваторів, певні кола церкви, окремі представники державного апарату та економіки. У 1938 р. в центрі опозиції постали військові. Трагедія народів усіх тоталітарних країн, у тому числі й Німеччини, полягала в тому, що там не було єдиного руху опору. У Німеччині його також ніколи не існувало, а можна вести мову лише про окремі напрями і групи. У 1938 р. розпочалися контакти між опозиційними силами, але, наприклад, єдиний опозиційний фронт з комуністів та соціал-демократів не вдалося створити навіть в еміграції. 

45. Чехословацька криза («Празька весна»). 

     Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних  перетворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням  інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений президент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, президентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на демократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи.

     Цей період розвитку Чехословаччини увійшов  в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягуватися представники інших партій і рухів, була відмінена  цензура, признавалося право на існування  опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згорнути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.

       Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Москву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщувалися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади.

       Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і представників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перервана «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, включаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшавського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу». 

55. Історія розвитку Європейського Союзу.

     На  сьогоднішній день Європейський Союз (ЄС) – це не держава, що має замінити існуючі держави, це більше ніж будь-яка міжнародна організація. ЄС – дійсно унікальне явище. Держави – члени ЄС утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх повноважень таким чином, щоб рішення щодо окремих спільних питань можна було демократично вирішувати на європейському рівні.

     Ще 1849 року в Парижі на Євроконгресі пацифістів В. Гюго проголосив ідею створення Сполучених Штатів Європи, яку в 30-х роках  висував італійський революціонер, засновник організації «Молода Європа» Д.Мадзіні.

     На  першому пан`європейському конгресі 1926 р. у Відні проголошується створення  пан`європейського союзу, але світова  економічна криза, а пізніше Друга  світова війна відкладають реалізацію цього проекту.

     Днем  народження Європейського Союзу  вважається 9 травня 1950 року, коли міністр  закордонних справ Франції Роберт Шуман озвучив підготовлену Жаном  Монне пропозицію, в якій закликав Францію й Німеччину об’єднати  свої вугільні й сталеливарні промисловості під єдиним наднаціональним управлінням. Тоді, понад півстоліття тому, годі й пробувати уявити собі, що це означало – поступитися суверенітетом у базових для військової промисловості галузях для двох запеклих „кревників”, якими були на той час Франція й Німеччина! Теоретично саме з цього дня почала свій відлік об’єднана Європа, тому з 1985 року 9 травня відзначається в Європейському Союзі як офіційне свято.

     В результаті підписання у 1951 р. Паризького договору утворилось дві міжнародні організації – Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке об’єднувало кам’яновугільну, залізорудну і металообробну промисловості Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, ФРН, та «Євроатом» – організація, яка об’єднувала країни для розробки і використання атомної енергії в мирних цілях. Ці дві організації були попередниками утворення Європейського спільного ринку. Подальший розвиток ЄС отримав після Мессінської конференції (червень 1955 p.), на якій був обговорений меморандум Бенілюксу про європейську інтеграцію. Мова йшла про створення єдиної Європи шляхом розвитку спільних інституцій, поступового злиття національних економік, створення Спільного ринку й успішного узгодження соціальної політики. Європейську Економічну Співдружність (ЄЕС), або «Спільний ринок», було утворено на основі Римської угоди від 25 березня 1957 р.

     Спочатку  до складу ЄС входило шість країн: Бельгія, Німеччина, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди. Право приймати рішення з питань, які стосувалися вугільної та сталеливарної промисловості у цих країнах, було передано незалежному наднаціональному Верховному органу, першим президентом якого став Жан Монне. ЄОВС функціонувало настільки успішно, що за кілька років його шість країн-учасниць вирішили піти далі та об’єднати також інші галузі економіки. У 1957 р. вони підписали Римські договори, якими було засновано Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) і Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Країни-учасниці цих співтовариств домовилися про скасування торговельних бар’єрів між ними та формування „спільного ринку”. У 1967 р. інституції трьох європейських співтовариств злилися. З того часу почали діяти єдина Комісія, єдина Рада Міністрів і єдиний Європейський Парламент. Починається подальше розширення об’єднання. Данія, Ірландія та Велика Британія вступили в ЄС у 1973 p., Греція – у 1981 p., Іспанія та Португалія -у 1986 p., Австрія, Фінляндія та Швеція – у 1995 p., а у 2004 р. відбулося найбільше розширення ЄС, коли до нього приєдналися 10 нових країн – членів. Це такі як Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина. Болгарія та Румунія стали членами ЄС в 2007 р. У 2005 р. Хорватія та Туреччина розпочали переговори щодо вступу.