Для української влади, як висловлюється
В. Винниченко, "національне питання
стоїть поза сферою соціального
життя". 1 в цьому її найголовніша
помилка, оскільки для працюючих
класів побудова української
державності сприймалася не як
засіб збереження національної
ідентичності та соціального
визволення, а як проста заміна
національної форми — синьо-біло-червоного
прапору імперії на жовто-блакитний.
Українська влада, декларуючи
безбуржуазність української нації
фактично будувала українську
буржуазну державу.
Ця суперечність між словом
і ділом, на думку В. Винниченка,
стала головною причиною швидкої
втрати авторитету Центральної
Ради серед широких мас населення,
а, особливо у війську. Селяни,
одягнуті у військову форму,
краще сприймали більшовицькі
лозунги про негайну "експропріацію
експропріаторів", ніж спроби
української влади вирішити аграрне
питання цивілізованим, законним
шляхом. Більшовики ж, вирішуючи
соціальні питання, "революційним
шляхом", врешті-решт визнали необхідність
існування незалежної української
держави у формі радянської
республіки. "... рік тяжкого досвіду
не пройшов марно й тепер
є певність, що пережитки старого
будуть переборені, неясности зникнуть
і позиція викристалізується
в нормальному, природному напрямі
— повної відмови від будь-якого
"командування" на Україні,
цілковитого признання національної
й державної незалежности Української
Радянської Республіки й братської,
активної, свідомої допомоги українським
робітникам і селянам в цьому
напрямі".
Українські соціалісти, вважає В.
Винниченко, повинні зрозуміти свою
головну помилку — невміння
поєднати у визвольній боротьбі
соціальне і національне. Для
українців, як "безбуржуазної"
нації, національне визволення
неможливе без соціального: "Відродження
нації в національній сфері
йшло й ітиме в гармонії
з соціальним визволенням. Це
аксіома трьохлітнього досвіду
нашої революції. Що правіше
і реакційніше заводився режим
на Україні, то більше й глибше
було нищення української національности.
І то все одно: чи чужими
руками, чи своїми заводилась
та реакція, вона необхідно, неминуче
приводила до національного пригноблення.
Коли б отаманщині удалось поширити свою
владу на всю Україну, то вона необхідно,
неминуче привела б з собою загибель української
національности. Бо ті сили, які допомагали
би їй, по своєму соціальному складу й
характеру були б ворожі до української
нації, вони мусили (виділення В. Винниченка
— О.С.) би, — хотіли б того, чи не хотіли,
— пригнітити українську національність,
коли б хотіли затвердити свій вплив і
владу".
Віра в зміну більшовицької
позиції в українському питанні
призвела до того, що вже після
виходу зі складу Директорії,
в еміграції, В. Винниченко
робив спроби знайти порозуміння
з радянською владою. Більше того,
він вважав, що перехід українських
соціалістів на комуністичні
позиції є вкрай необхідним
і неминучим, адже "... комунізм
і є тою гармонізуючою лінією,
яка об’єднує і національне
з соціальним, і приводити людину
до єдності думки й акції".
Більше того, прийняття цієї ідеї
всіма українськими революційними
силами повинно стати головною
передумовою захисту національних
інтересів українського народу:
"Коли де які українці бояться
великоруського націоналізму, то
на це можна сказати, що українцям
треба бути якомога послідовнішими,
вірнішими комуністами, щоб стояти
на сторожі повної послідовності
комун, дії, бо іменно комунізм
не допускає панування нації
над нацією (виділення В. Винниченка
— О.С). І що більшими, послідовнішими
комуністами будуть руські, великоруські
комуністи, то швидше вони, тим
самим муситимуть привести самі
себе до знищення свого національного
панування над Україною. [5, 13c.]
4. Історична
та художньо-публіцистична
спадщина В.Винниченка
Бути корисним людству — цей
імператив здавна рухав Винниченко,
визначаючи розмах його проектів.
Конкордизм — це те, до чого
він йшов усю жизнь, починаючи,
можливо, з 1905 року, коли йому
відкрилася картина страшної
дисгармонії: недосконалі люди, недосконале
суспільство, недосконале, суперечливе,
готове до самознищення людство...
Як перебороти дисгармонію і
побудувати щастя? Це питання
питань у художніх творах В.Винниченко,
написаних як до революції,
так вже й в останній період
його життя. Що ж стосується
трактату «Конкордизм», те писався
він як універсальне навчання,
яке варто проповідувати, а
викладені в ньому правила
— строго дотримувати. Винниченко
сформулював 13 таких правил, вважаючи
їхніми сходинками на щастя:
1. В усіх сферах життя твоєї
звільняйся від гіпнозу релігії
і будь простою часткою природи.
2. Будь у згоді з іншими, не
шкідливими тобі живими істотами
на землі і по можливості
знаходься в русі, на повітрі,
у найближчому контакті із
сонцем, рослиною.
3. Не харчуйся нічим, не властивій
природі людини, тобто нічим, що
не приготовлено на кухні матері-природи.
4. Будь цілісним, іншими словами:
роби так, щоб кожну твою
дію була проявом узгодження
всіх, чи гнітючого більшості
головних сил (інстинктів, підінстинктів,
розуму, почуття, підсвідомості,
волі).
5. Будь чесним із собою...
6. Погодь слова і справи, тобто:
що визнаєш на словах, то виконуй
на ділі. Що проповідуєш іншим,
то роби сам у своєму особистому
житті.
7. Будь послідовним до кінця.
8. Не намагайся любити ближніх
без особистої оцінки і не
претендуй на їхню любов, не
будучи коштовним для них.
9. Завжди помни, що всі люди
і ти сам хворі страшною
хворобою діскордизму. Бори з
нею не догмою, не ненавистю,
не покаранням, а розумінням, жалістю,
допомогою.
10. Живи тільки власною працею.
11. Люби того, хто милий тобі, але
родину створюй тільки з тією
людиною, який ти всією душею
і всім тілом твоїм хотіла
б (хотіла б) бачити матір'ю
(чи батьком) дітей твоїх.
12. Не пануй і не підкоряйся
пануванню.
13. Будь ні над колективом, ні
під ним, ні поза ним, а
тільки активною відданою кліткою
його. І тоді навіть страждання
за нього буде тобі вищою
радістю. [5, 157c.]
А тим часом — образ і
доля Володимира Винниченко відкриваються
сучасним дослідникам за допомогою
архівів, у тому числі й американських...
Еміграційний архів В. Винниченко
потрапив у США незабаром після
смерті письменника. Професор
Григорій Костюк зумів переконати
удову Винниченко Розалію Яківну,
що буде краще, якщо літературна
спадщина покійного, його рукописи
і бібліотека будуть зберігатися
за океаном. Так і з'явився
заповіт Розалії Яківни, відповідно
до якого архів В. Винниченко
передається Української Вільний
Академії Наук у США — аж
до того часу, поки Україна
одержить державну незалежність.
Коли ж таке відбудеться, те
місце йому — в Академії
наук України...
Одна з найцінніших для науки
частин архіву — кореспонденція
Винниченко. На щастя, Володимир
Кирилович залишав у себе копії
особистих листів. Кореспондентів
у нього було багато — від
друзів часів молодості, з якими
разом «робили революцію», від
жінок, яким він іноді адресували
таємні і нетаємні послання, до
таких політиків, як Сталін, Рузвельт,
Масарик, Даладье, Раковський, Скрыпник...
Эпистолярий Винниченко, що зберігається
в архіві Колумбійського університету,
— це більш 30 років його
життя (1920-1951 р.). Саме стільки часу
В.Винниченко був відірваний від України
— до самої смерті в містечку Мужен на
півдні Франції...
Не забувають про Винниченка
і в Україні. Київський державний
драматичний театр імені Івана
Франка здійснює постановку п’єси
«Над». Ще раніше його п’єси
ставилися не лише в Києві
і Харкові, але й в Одесі,
Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві
і Петрограді, у театрах Саратова,
Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку.
Проблеми сценічного втілення
п’єс обговорювали з драматургом
К.Станіславський і В.Немирович-Данченко,
М.Садовський і Г.Юра. Лесь Курбас
у своєму «Молодому театрі»
поставив «Чорну пантеру і
Білого Медвідя» за участю
режисера-постановника Гната Юри.
Але звернімося до сучасних
досліджень творчості Володимира
Винниченка.
«Коли уважно прочитали його
твори, — пише в журналі
«Сучасність» Данило Гусар Струк,
— Винниченко не проповідував
ні крайнього індивідуалізму, ні
тотальної аморальності, ні проституції,
ні брехні, ні вільної любові,
ні звіриного відання хоті. Радше
він старався перевірити, чи ідеї,
які в теорії звучать так
прекрасно, здійсненні, і які з
них виринають наслідки. Якби
він жив сьогодні, він напевне
проаналізував би в своїй художній
лябораторії такі сучасні явища,
як родження дітей в пробірці
чи штучне запліднення, як материнство
за допомогою матері-сурогата. Та
його сюжети — це лише приклади
того ілюстрованого матеріялу,
за який його ганили, а якого
він уживав, щоб перевірити суттєве:
а саме, до якої міри люди
вірять в те, що проголошують,
до якої міри сьогоднішні Ляерти
хочуть і можуть жити в згоді
з повчанням старого Полонія:
бути вірним самому собі. Вислід
сьогоднішніх його експериментів,
мабуть, був би такий самий».
Володимир Винниченко — письменник
світового рівня. В роки радянської
влади його було викреслено
з української літератури.
Настав час для повномасштабного
видання його творів, осмислення
неперевершеного літературного
надбання. Бережімо і його заповіт:
«Стійте всіма силами за Україну…»
[5, 231c.]
Висновок
Вже
наприкінці 1919 року Винниченко спробував
цю ідею втілити у життя. Він вийшов
із УСДРП і організовав у Відні
Закордонну групу українських комуністів,
створив її друкований орган –
газету "Нова доба", в якій опублікував
свій лист-маніфест "До класово несвідомої
української інтелігенції", сповістивши
про перехід на позиції комунізму.
На
початку 1920 року він почав інтенсивно
шукати шляхи до повернення на Батьківщину.
Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом
із дружиною прибув до Москви, де дістав
пропозицію зайняти пост заступника
голови
Коли
ж він ознайомився з економічним
і політичним становищем країни, державними
відносинами між Росією і Україною,
то зрозумів, що його запрошують до співпраці
з тактичних міркувань. Тому відмовився
від участі в роботі уряду УСРР
і в середині вересня 1920 р. виїхав
з Харкова до Москви, а звідти
знову за кордон.
Повернувшися
до Відня, Винниченко виступає з критикою
національної і соціальної політики
РКП(б) та Радянського уряду. Він
продовжує уважно стежити за подіями
в СРСР, займається літературною творчістю,
живописом.
Під
час німецької окупації Франції
Володимира Кириловича було кинуто до
концтабору за відмову співробітництва
з нацистами. По закінченні війни
він закликав до загального роззброєння
та мирного співіснування народів
світу.
Впродовж
останніх 25 років свого життя
Винниченко прожив у французькому містечку
Мужен, біля Канн, у власному невеликому
будинку, де займався літературною творчістю
і живописом. Понад 20 його полотен
зберігаються в Інституті літератури
ім. Т. Шевченка НАН України.
Помер
Володимир Винниченко 6 березня 1951 р.,
похований у французькому місті
Мужен.