Соціально-політичний розвиток України в 50-ті – першій половині 60-х років

Варіант № 29.

Соціально-політичний розвиток України в 50-ті – першій половині 60-х років.

1.Розвиток народного  господарства України в другій  половині 50-х – першій половині 60-х років. Демократизація, її  суперечливість непослідовність. 

2.Сільске господарство  України. 

3.Суспільно-політичне життя.

1. Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися

в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися  у

складі Польщі) опинилися  у  межах однієї  держави.  Територія України на

кінець 1945 р. розширилася до понад 580 тис.  км2.  У  1954  р.  до  України

включено  Крим.

      Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь

промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 р.  У  1950  р.  Цей показник становив 81%. Протягом 50—б0-х років гострої нестачі  робочої  сили не відчувалося внаслідок  відносного  аграрного  перенаселення,  особливо  у західних областях.  У  структурі  зайнятості  істотних  змін  не  відбулося. Більшість робітників працювало у галузях матеріального виробництва (81,5%  в 1960 р.). У промисловості, будівництві, на транспорті  було  зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві —  42,7%,  а  у сфері торгівлі, послуг, державного управління — 18,5%.

Залікувавши страшні рани війни, піднявши з руїн народне господарство. радянські люди створили необхідні умови для подальшого розвитку економіки у масштабах, які перевищували довоєнні. Помітне місце на цьому шляху зайняв XX з'їзд КПРС, де була проголошена програма створення глиною народногосподарського комплексу, що мав охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну в межах усієї країни. Важливими чинниками виконання цієї економічної програми вважалися; безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці, подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і культурного рівня життя народу. Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить розв'язання головного економічного завдання СРСР – в історично стислий строк наздогнати і випередити економічно найбільш розвинуті країни світу. 50-ті роки, особливо їх друга половина, виявилися найбільш успішними у розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР а цілому. Серед  економічних  реформ М.Хрущова найбільш відомою і суперечливою була радикальна децентралізація управління промисловістю. У відповідності з нею в лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств, а замість них створено територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. Внаслідок цього було скорочено 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Натомість було створено 103 раднаргоспи, в т.ч. 11 – в Україні. Вони об'єднували 2,8 тис. підприємств, що виробляли більшу частину промислової продукції республіки. Найбільшими в Україні були Київський, Харківський і Львівський раднаргоспи. Із створенням цих нових органів управління народним господарством місцева політична еліта вперше дістала можливість тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі управління створеними раднаргоспами. Зрозуміло, що партійні керівники областей, де раднаргоспів не було, намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, в 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нові ради народного господарства – Кримську, Полтавську і Черкаську. Запроваджуючи радикальні економічні перетворення, М.Хрущов розраховував більше на їх політичні наслідки. Реформа управління промисловістю, посилюючи позиції місцевих господарників, водночас послаблювала владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу відчули, що втрачають контроль над економікою. Не випадково вже через місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була здійснена спроба державного перевороту в СРСР. 

         Здійснивши рішучу заміну галузевого управління промисловістю територіальним, М.Хрущов мав змогу зробити і наступний реформаційний крок – перенести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було запровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств та активізувати матеріальне заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху реформ М.Хрущов так і не наважився.   Але економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через декілька років довелося знову повернутися до централізованого управління. Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, внаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, а згодом виник і єдиний союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР. Вона й стала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспів усіх республік. Такий відвертий відступ від економічних реформ завершився утворенням у 1963 р. Вищої ради народного господарства СРСР, в обов'язок якої входило керівництво усіма органами управління народним господарством країни.

Одразу ж  після XXII з'їзду КПРС почалося широке впровадження так званих «громадських засад» у різних галузях господарської, політичної, культурної діяльності, в партійних організаціях, радах, редакціях газет. За статутом КПРС передбачалося на кожних чергових виборах оновлення не менш як на чверть складу ЦК і його президії та обрання керівників парторганів лише на три строки, а секретарів первинних парторганізацій - не більш як на два. Це обмежувало повновладдя партійних чиновників і викликало у них незадоволення, а згодом і опозиційність політиці Хрущова.Схвальний відгук населення викликали заходи керівництва щодо скорочення і «здешевлення» адміністративно-управлінського апарату. В Україні 1957-1959 рр, шляхом укрупнення і об'єднання було ліквідовано близько 13 тис. господарських організацій, установ, 164 сільські і районні ради та майже 4 тис. колгоспів. За три роки штати управлінського апарату скоротилися на 130 тис. чоловік, що давало річну економію понад 1 млрд крб. Незважаючи на певну активізацію діяльності рад, профспілок, комсомолу, Добровільного товариства сприяння армії, авіації, флоту (ДТСААФ), Товариства Червоного Хреста, появу нових добровільних об'єднань, помітної демократизації політичного життя в Україні все ж таки не відбулося. Партійні апаратники торпедували нові статутні норми, а згодом вони були взагалі зняті. Апарат рад і надалі користувався різними пільгами, у тому числі 30-процентною вартістю путівок до санаторіїв, персональними службовими автомобілями, позачерговим отриманням житла тощо. Для них споруджувалося житло поліпшеної комфортності, надавалась можливість придбати за пільговою чергою, а то й поза нею, легковики тощо. У 50-ті роки у розвитку світової цивілізації розпочався якісно новий етап, спричинений так званою науково-технічною революцією (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією і автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. Проте ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме тому на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.  Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з існуючою централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес. Дріб'язкова опіка підприємств, часте коригування планів, концентрація у міністерських кабінетах більшості оперативних функцій були основними перешкодами на шляху НТР.Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів на перших порах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України. Навіть за умов тотального контролю державної бюрократії над економікою реформа позитивно позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. В результаті заводи і фабрики здобули більше можливостей для придбання найновішого устаткування, раціонального використання місцевих ресурсів і науково-технічних кадрів. Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республіки. Друга половина 50-х років стала періодом помітного зростання економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих. Найвідчутнішими для пересічних громадян завжди є зміни, що відбуваються в сільському господарстві. Розуміючи, що сільськогосподарський сектор економіки країни перебуває у найкритичнішому стані, М.Хрущов прагнув за будь-яку ціну саме тут домогтися швидких позитивних результатів.

      На думку тодішнього керівництва країни, таких успіхів в сільському господарстві можна було досягти завдяки освоєнню цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Уралу та Північного Кавказу.

Освоєння  цілини було проголошене почесною справою  комсомолу, за путівками якого до Казахстану на постійну роботу в 1954-1956 рр. з України було відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат.

        Українські переселенці налагодили в казахських стенах роботу 54-х радгоспів. Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 р., коли на них було зібрано половину заготовленого державою хліба. Але надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, яке в кінцевому підсумку виявилося на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні.

        Іншим важливим засобом піднесення сільського господарства М.Хрущов вважав збільшення вирощування кукурудзи. За величезну і навіть надмірну наполегливість у боротьбі за розширення посівів «королеви полів» М.Хрущов отримав у народі прізвисько «Микита-кукурудзяник».

           Ділові якості сільськогосподарського керівника М.Хрущов визначав за його ставленням до вирощування кукурудзи, а зростання її врожайності ставив у пряму залежність від рівня політичної свідомості виробників. «Якщо в окремих районах країни кукурудза запроваджується формально, колгоспи і радгоспи одержують низькі врожаї, то в цьому винен не клімат, а керівники, – говорив М. Хрущов на XXII з'їзді КПРС. – Там, де кукурудза не родиться, є «компонент», який не сприяє її росту. Цей «компонент» слід шукати в керівництві... Треба замінювати тих працівників, які самі засохли і сушать таку культуру, як кукурудза, не дають їй можливості розгорнутися на всю міць».

Однак спроба призвичаїти українське господарство до цієї запозиченої в Америці  культури увінчалася лише незначним  успіхом. У 1961 р. було зібрано непоганий урожай кукурудзи. Але 1963 р. внаслідок посухи виявився надзвичайно неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею хліба, стали випікати хліб, який мав значний домішок кукурудзяного борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз вперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону.

«Кукурудзяна епопея» засвідчила, що аграрна політика М.Хрущова часто не враховувала об'єктивних умов і реальних можливостей сільськогосподарського виробництва різних регіонів країни.

Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – лише на 3%. Це, зрозуміло, негативно позначилось на соціальній політиці держави, якій М.Хрущов, слід віддати належне, приділяв багато уваги.

Послідовно зміцнюючи колгоспи і радгоспи, М.Хрущов водночас розпочав рішучий наступ на індивідуальні селянські господарства.

В 1955 р. було прийняте розпорядження про зменшення вдвічі розміру присадибних ділянок, а в 1959 р. – про заборону утримувати худобу в містах і в приміській зоні. Це ще більше ускладнило і без того скрутну продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції населенню.

Невдале реформування сільського господарства стало причиною серйозного розладу в стосунках  між українським керівництвом і М.Хрущовим.

Вважаючи  себе великим знавцем сільського господарства, М.Хрущов постійно докоряв  керівникам республіки за відсутність господарського інтересу до села, невміння управляти сільськогосподарським виробництвом. Така критика іноді призводила до гострих сутичок між М.Хрущовим і М.Підгорним. І все ж, бажаючи уникнути конфліктів, українська партійна верхівка зуміла швидко перебудуватися і вміло звітувала про високі врожаї, що частіше були не в коморі, а лише на папері. Як правило, до Москви йшли рапорти про успішне виконання і перевиконання покладених на республіку планових завдань.

Однак українські лідери відчували, що втратили колишню  турботу і підтримку з боку М.Хрущова. В свою чергу, колишньої відданості і прихильності по відношенню до себе з боку республіканської верхівки перестав помічати і М.Хрущов.

       Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві, відкривши ширші можливості для розвитку української культури. 
     Лібералізацію суспільного життя, припинення терору та реабілітація жертв політичних репресій, часткове подолання сталінської „Залізної завіси” та розширення контактів із зовнішнім світом, спроби реформування консервативної моделі держекономіки сприяли активізації творчих сил, піднесенню культурного життя. Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення в здійсненні економічних реформ несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтві. Згубний вплив на національну культуру справила русифікація України, яка проводилася під гаслами „інтернаціоналізму”, „зближення і злиття націй”. М.Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий. Його переконання розділяло партійно-державне керівництво України. 
       Істотний вплив на культурний процес України справляв оголошений у 1961 р. у новій програмі КПРС курс на „формування нової людини” як неодмінної частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше, заборонялися і переслідувалися.  Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли бюджетні асигнування на найнеобхідніше – освіту, науку, культмасову роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва – в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. „Залишковий принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.

2. Розуміючи, що сільське господарство країни залишається в найбільш кризовому стані, М. Хрущов саме в цій економічній галузі прагнув досягти швидких позитивних результатів. Першорядним заходом у розв'язанні цієї проблеми стало освоєння цілинних та перелогових земель. Цю справу проголосили почесним завданням комсомолу. Тільки з України за комсомольськими путівками до Казахстану в 1954-1956 pp. відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат, що заснували там 54 радгоспи. Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 році, з них одержано половину зданого державі зерна. Проте «цілинний хліб» за своєю собівартістю виявився на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні. Іншим вагомим важелем піднесення сільського господарства М. Хрущов уважав збільшення виробництва кукурудзи, за надмірну «любов» до якої в народі він отримав прізвисько «Микита-кукурудзяник». Однак спроба привчити українських селян до запозиченої з Америки «королеви полів» увінчалася лише помірним успіхом. У 1961 році одержано непоганий урожай. Але 1963 рік через посуху виявився надзвичайно неврожайним. Щоб зняти гостру хлібну проблему, людей стали привчати до специфічного смаку хліба, що мав значну домішку кукурудзяного борошна. Цього року Радянський Союз уперше закупив зерно за кордоном. «Кукурудзяна епопея» стала яскравим виявом хрущовського волюнтаризму, який не рахувався з об'єктивними умовами й реальними можливостями різних регіонів країни. 
    Зміцнюючи колгоспи й радгоспи, М. Хрущов водночас розпочав рішучий наступ на індивідуальні селянські господарства. У 1955 році він віддав розпорядження про зменшення вдвічі розміру присадибних ділянок, а в 1959 році — про заборону утримання худоби в містах і селищах. Це спричинило серйозне загострення продовольчої ситуації, оскільки невеликі, але ефективні присадибні господарства залишалися важливим джерелом постачання продуктів харчування для населення. Незважаючи на величезну турботу й увагу до сільського господарства, М. Хрущов за роки свого керівництва так і не зумів вивести цю галузь з кризового стану. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг виробництва сільськогосподарської продукції зріс в Україні на 65%, то в 1958-1964 pp. лише на 3% .

3. Найголовнішим економічним здобутком М. Хрущова була його соціальна політика, яка охоплювала майже всі сторони життя населення. Уже в перші роки його керівництва скорочено тривалість робочого дня для підлітків та в передсвяткові й передвихідні дні для інших категорій працівників, збільшено відпустки для вагітних жінок, скасовано плату за навчання, відмінено жорстокий довоєнний закон, що прикріплював ро иии бітників до підприємств, не даючи їм змоги перейти на інші. За хрущовських часів була здійснена справжня «пенсійна революція», яка водночас знизила межу пенсійного віку й підвищила розміри пенсійних виплат. Середня заробітна платня за 1953-1965 pp. у робітників і службовців зросла на третину, а мінімальна — з 27 до 45 крб. У 1957 році нарешті були ліквідовані державні позики, що існували у вигляді облігацій і забирали 10% зарплати трудящих. Проте виплата державного боргу населенню за придбані облігації відкладалася на 20 років. 
   Певні позитивні кроки були здійснені й на селі. Підвищено заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, скасовано заборгованість колгоспів і радгоспів за поставками продукції тваринництва. На селі замість традиційної оплати праці за так званим «залишковим принципом» (після закінчення господарського року) поступово запроваджується грошове і натуральне авансування. У березні 1956 року прийнято рішення про щомісячне авансування сільських трудівників і додаткову оплату праці в колгоспах. Унаслідок цього в 1958році грошові фонди на авансування мали вже більше 80% господарств республіки, а понад 500 колгоспів запровадили гарантовану оплату трудодня. Цього року колгоспники, як і всі громадяни України, нарешті отримали паспорти. 
   У липні 1957 року М. Хрущов поставив за мету забезпечити кожну радянську сім'ю окремою квартирою. В Україні за десять років хрущовського керівництва споруджено понад 3 млн. квартир, що значно послабило гостру житлову проблему. Ці п'ятиповерхові будинки були набагато ліпшими проти страхітливих бараків та комуналок.  Оцінюючи економічну політику М. Хрущова, варто зазначити, що поряд з відчутними позитивними зрушеннями, його економічні й соціальні перетворення відзначалися поспішністю й непослідовністю. Крилата хрущовська фраза: «Ми за два - три роки розв'яжемо проблему», — стала постійним елементом майже кожної його доповіді чи виступу. 
 
Правління Хрущова було періодом постійних пропагандистських обіцянок, більшість з яких так і залишилася на папері і в повітрі. У той час було широковідоме популістське гасло «у найближчі роки» наздогнати й випередити США у виробництві м'яса, масла й молока на душу населення чи програма побудови за 20 років матеріально-технічної бази комунізму... Усе це згодом стало серйозною підставою для критики М. Хрущова, спонукало до звинувачення його в проявах суб'єктивізму та волюнтаризму.