Симон Петлюра

С.Петлюра народився 22 травня 1879 p. y сім'ї Василя та Ольги  Петлюр, полтавських міщан. Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння, проте особливих даних з його генеалогії не збереглося3.

      Багатодітна (четверо синів і п'ятеро доньок) сім'я Петлюр жила в старому трикімнатному будинкові на околиці Полтави. Мати Симона, Ольга Олексіївна, теж походила зі старого козацького роду.

Діти Василя Петлюри  не могли похвалитися сімейними  статками, але пишалися своїм козацьким  родоводом, були завзятими шанувальниками народної пісні, любов до якої прищепила  їм мати. Із особливою силою співочий талант Петлюри розкрився в Полтавській  духовній семінарії, до якої він вступив 1895 p., попередньо отримавши початкову  освіту чи то в церковнопарафіяльній школі, чи то в земському училищі. Незважаючи на русифікаторську політику — основу імперської освітньої системи, Полтавська семінарія перебувала під  впливом української культури.Пояснювалося це контингентом її учнів, здебільшого вихідців із Полтавщини, а також симпатіями до української культури окремих викладачів. Так,учитель церковного співу І.Ризенко сприяв поширенню українофільства. Завдяки йому учнівський хор семінарії виконував безліч українських пісень. Петлюра був одним із найактивніших учасників учнівського хору, він не лише співав, але й грав на скрипці, а в старших класах намагався диригувати. З хором була пов'язана історія його виключення із семінарії. До Полтави 1901 р. приїхав видатний український композитор М. Лисенко. С. Петлюра,навчаючись тоді у випускному класі, запросив його від імені групи семінаристів послухати, як вони співають заборонену Лисенкову кантату "Б'ють пороги". Коли про запрошення довідався ректор архієрей Іларіон (Пічета), між ним, М. Лисенком та С.Петлюрою стався інцидент, внаслідок якого Петлюра був виключений з семінарії з "вовчим білетом", що перекреслював будь-які можливості продовження освіти в Росії.

Влітку 1901 р. уже виключений із семінарії С Петлюра брав участь у Всеукраїнському студентському  з'їзді, що відбувся в Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів  виступу учнів семінарії, які  вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, змінити програму навчання, ввести до неї українознавчі  предмети. Тієї самої весни, коли під  впливом агітації Революційної української  партії (РУП) Полтавщину та Харківщину охопив могутній селянський рух, що супроводжувався  захопленням поміщицької  землі, худоби, реманенту, розгромом маєтків, полтавська жандармерія зафіксувала  виїзди С.Петлюри та його друзів до сіл губернії з метою агітації та порушила кримінальну справу. Рятуючись  від неминучого арешту, С.Петлюра  разом із приятелем та ідейним  однодумцем П.Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань.

С. Петлюра повернувся в Україну, недовго перебував  у Києві, де близько зійшовся з  М.Поршем, а восени 1904 р. з паспортом  на ім'я С.Тагона виїхав до Львова, де тоді містився закордонний комітет РУП та видавався партійний часопис "Праця". У грудні 1904 р. С.Петлюра взяв участь у конференції РУП, яку спочатку планувалося провести як з'їзд партії та схвалити на ньому партійну програму

До жовтня 1905 р. С  Петлюра не мав легальних можливостей  повернутися на Наддніпрянську Україну, де кипіла революція, але після амністії, пов'язаної з царським маніфестом, він  поспішив додому. У грудні 1905 р. в  Києві і Полтаві відбувся II з'їзд  РУП, який спричинився до зміни назви  партії — УСДРП та ухвали її програми. С.Петлюру було обрано до ЦК УСДРП. У  січні 1906 р. він разом із М.Поршем та П.Понятенком виїхав до Петербурга, де мав редагувати центральний теоретичний орган партії —місячник "Вільна Україна".

. Симон Петлюра  - переконливий взірець еволюції  соціал-демократичного діяча революційного  напрямку до діяча національно-державного. Саме внаслідок такої еволюції  й стала можливою його історична  роль, яку він зіграв як головний  отаман війська УHP та голова  Директорії.

Після поразки революції 1905 — 1907 pp., за подальшого десятиліття, С.Петлюра пережив період глибокого внутрішнього осмислення суспільних процесів, що зумовило вагомі світоглядні зміни, розширило його освітній, культурний і політичний кругозір, змінило масштаби його громадсько-політичної діяльності. Ці зрушення стали помітними вже напередодні Першої світової війни, коли С. Петлюра разом із О.Саліковським заходилися видавати в Москві журнал "Украинская жизнь" (1912 — 1917 pp.). Трансформації, що відбулися з С.Петлюрою, вразили С.Єфремова: "Коли я встрівся із ним уже 1912 року в редакції "Украинской жизни", я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки". Якісно змінився не лише сам С.Петлюра, а й його журналістський доробок. У публіцистичних статтях Петлюри, надрукованих в "Украинской жизни", національне переважає над класовим.

Із пересічного  бухгалтера і журналіста С. Петлюра  на час Першої світової війни, за свідченням М. Грушевського, перетворився на визначного провідника московської української  громади. Ще яскравішу, можна сказати  — пророчу, характеристику за того часу дала йому людина прихильна, але  стороння для українського руху. "Українці самі не знають, кого вони мають серед  себе. Вони гадають, що Петлюра —  видатний редактор, патріот, громадський  діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда, Петлюра — безмірно вищий  за те, що про нього думають. Він  — з породи вождів, людина з того тіста, що колись, у старовину, закладали  династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля", — так характеризував С.Петлюру академік Ф. Корш.

Отже, на час Першої світової війни у світогляді С.Петлюри  сталися великі зрушення в бік  національного. Національно-визвольна  боротьба стає його політичним кредо, а в характері виявляються  ознаки сильної особистості. Належало тільки чекати сприятливих обставин, за яких нагромаджений потенціал  міг бути повністю використаний.

На початку війни  С.Петлюра опублікував у ньому  власноруч написану декларацію "Война и украинцы", в якій відкинув думку про австрійську орієнтацію українців, висловив упевненість, що українці "виконають обов'язок громадян Росії в цей важкий час до кінця", водночас закликавши військових і державних чиновників Росії толерантно поставитись до українського населення Австро-Угорщини.

Зовсім інші міркування з приводу декларації мала Рада ТУП. Вона дійшла висновку, що українці повинні  зайняти стосовно воюючих сторін нейтральну позицію, а отже, засудила лояльний виступ Петлюри

. У 1915 р. С.Петлюра  був мобілізований, перебував  на Західному фронті, де обіймав  посаду заступника уповноваженого  Союзу земств.

 Для такого  типу людей, як С.Петлюра, не  могло бути благодатнішого часу  за революційний. Падіння самодержавства, революційно-демократичні зміни  в країні застали С.Петлюру  на фронті. У квітні 1917 р. він  виступив ініціатором та організатором  проведення в Мінську українського  з'їзду Західного фронту. З'їзд  створив Українську фронтову  раду, а її головою обрав С.Петлюру.

Важливою подією в політичній кар'єрі С.Петлюри  став і Всеукраїнський військовий з'їзд (5 — 8.V. 1917) у Києві. С.Петлюра був  однією з провідних постатей з'їзду, входив до його президії, головував  на декількох засіданнях, виголосив  низку промов, запропонував найважливіші резолюції.

свого війська без  жодного порозуміння із росіянами", — засвідчив В.Прохода. Якщо до весни 1917 р. С.Петлюра був відомий у вузькому колі партійної, революційної інтелігенції, то від часу І Всеукраїнського військового з'їзду став публічним політиком, а його ім'я — одним із символів українського національно-визвольного руху. "Перший раз я почув Симона Петлюру як промовця до військових мас на Першому військовому з'їзді, — згадував В.Кедровський.— Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові чулася щирість, якась захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, у тому захопленні, із яким з'їзд слухав промовця, а потім в тому зриві оваційта окликах "Слава!", якими було вкрито промову його, відразу було видно, що одиноким вождем українського вояцтва є Симон Петлюра".

На військовому  з'їзді С.Петлюра був обраний до складу Українського ґенерального військового комітету, став його головою. А вже 9 травня 1917 р. він вперше брав участь у роботі Центральної Ради, обговорював на третіх загальних зборах питання відрядження до Тимчасового уряду української делегації. Політична воля С.Петлюри, його організаційні здібності, відданість українській справі виразно виявилися в процесі підготовки і проведення II Всеукраїнського військового з'їзду (5 — 10.VI).

головним завданням  С.Петлюри була українізація військових частин.  . Внаслідок переговорів з О.Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Проте здійснити українізацію в повному обсязі не вдалося.

Військова діяльність С.Петлюри активізувалась у листопаді 1917 р. Після падіння Тимчасового  уряду він знову обійняв посаду генерального секретаря військових справ. С.Петлюра прагнув не допустити  остаточного розвалу армії, анархії  в її лавах, вживав заходів для  забезпечення фронту військовим спорядженням, продовольством, налагоджував контакти з командувачами Південно-Західного  та Румунського фронтів, організував  штаб при Генеральному секретарстві військових справ.

Генеральний Секретаріат 18.ХІІ.1917 р. був поінформований головою  щодо заяви С.Петлюри про відставку  з посади генерального секретаря. Відставку  було прийнято. Причини її в джерелах та літературі залишилися недостатньо  з'ясованими. Правдоподібно, що С.Петлюра  вдався до відставки тому, що не мав  достатньої підтримки з боку голови Генерального Секретаріату. 

Після відставки  С.Петлюра виїхав на Лівобережжя, де створив Український гайдамацький кіш Слобідської України, до складу якого входила українська молодь. Кіш, який поділявся на чорних та червоних гайдамаків, став одною з найбоєздатніших українських частин. Він разом з Січовими стрільцями відіграв головну роль у придушенні січневого більшовицького виступу на заводі "Арсенал". 

С.Петлюра негативно  поставився до запрошення Центральною  Радою німецьких та австрійських військ в Україну, тому участі в роботі УЦР навесні 1918 р. не брав. Проте він  розумів, що, незважаючи на те, чи було б зроблено запрошення, чи ні, німці  все одно взяли б під свій контроль Україну.

У квітні 1918 р. С.Петлюра  дав згоду балотуватися на голову Київського губернського земства і  був обраний не лише головою губернського земства, а й Всеукраїнського  союзу земств. На чолі українських  земців він послідовно перебував  в опозиції до режиму П.Скоропадського. Тому 27.VII.1918 р. С.Петлюра був заарештований  і звинувачений у підготовці антиурядового  заколоту. З-під арешту звільнився 13.ХІ.1918 р. Того самого дня діячами Українського національного союзу, що об'єднав  опозиційні режимові гетьмана П.Скоропадського політичні партії та громадські організації, була таємно створена Директорія —  орган для підготовки і керівництва  анти гетьманським повстанням в Україні. За традиціями 1917 р. в основу її створення  було покладено принцип міжпартійного  представництва. Очолив Директорію В.Винниченко, а до складу її увійшли С.Петлюра, Ф.Швець, П.Андрієвський, А.Макаренко.

На платформі антигетьманського повстання як єдиного об'єднавчого гасла створилася широка політична коаліція, яка й прийшла до влади у грудні 1918 р. Але швидко виявилося, що така коаліція не має не лише спільного плану, а й принципового бачення державотворчого процесу в УHP.

Не додала ясності  справі і державна нарада, скликана Директорією 16 січня 1919 р. в Києві. Цікаву характеристику їй дав І.Мазепа: "З  членів Директорії різко проти більшовиків  висловився Петлюра. Швець говорив  невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу". Той самий І.Мазепа свідчив, що в  січні 1919 р. ніхто не знав, якою є  політика Директорії. Саме тому на київській  державній нараді представники корпусу  Січових стрільців запропонували  встановити замість Директорії військову  диктатуру у складі тріумвірату  — С.Петлюри, Є.Коновальця та А. Мельника. Підтримки така пропозиція не мала.

Вихід С.Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної  ідеї. До партії він більше не повертався. Українська соціал-демократія втратила одного зі своїх лідерів, зате Україна  знайшла послідовного борця за її державну незалежність.

Соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники та народні  республіканці і далі стояли за орієнтацію на Антанту та за збереження старого  курсу уряду, тоді як С.Петлюра переконався  в тому, що така політика веде Україну  в глухий кут, відриває Директорію від  народних мас. Скликана 6 квітня в Рівному  чергова державна нарада не спричинилася до порозуміння правих і лівих. За ініціативи С. Петлюри й А.Макаренка  уряд С.Остапенка 9 квітня був відправлений у відставку, а натомість сформовано уряд Б.Мартоса.

Ця обставина посилила суперечності всередині Директорії. Петлюра, Макаренко і Швець перебували в Рівному та Здолбунові. Андрієвський і Петрушевич — у Станіславі. Командувач Північною групою військ УНР В.Оскілко 29 квітня вчинив протипетлюрівський заколот, але він не вдався.

Влітку — восени 1919 р. особливих розбіжностей між  Петлюрою, Макаренком і Швецем не було. Голова Директорії мав підтримку  її членів. На засіданні Директорії 15 листопада було ухвалено, що Щвець і Макаренко виїдуть за кордон із представницькою метою. В ухвалі також зазначалося, що з того часу "верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії, головного отамана С.Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови".

З кінця 1920 р. для  С.Петлюри розпочався останній, еміграційний період життя. Він був короткий, всього шість неповних років, але насичений  організаційною та аналітичною роботою. Насамперед голова Директорії УНР вважав за необхідне розібратися в причинах невдачі визвольних змагань. Як він  писав 1922 р. в одному з листів до генерала М.Удовиченка, для нього "почався  вже суд історії". Цей суд  полягав у тому, щоб відтворити об'єктивну картину того, що сталося