Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських аркушів. 

     Поряд зі стаціонарними друкарнями також  були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. 

     В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII століття, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 книгодрукування українською мовою занепало. 

     У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистянського, за згодою митрополита Іова, архімандритом  було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час не мав навіть духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс затвердив це обрання. У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе достойним і ревним послідовником своїх славетних попередників – архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарія Копистянського. Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник доклав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили – як авторські, так і перекладені. Тоді ж архімандрит склад декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. 

     Петро Могила, як людина широкого і прогресивного  мислення, ревний, вірний прихильник і  поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Восени 1631 року відкривалася перша лаврська школа. 

     Лаврську школу, об’єднану в 1623 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Окрім Київський колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну – Вінницьку, а у 1636 році – Кременецьку. 

     Становище православ’я в Україні у першій половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідати свою віру, відправляти службу, обирати пасторів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би зміг захистити її в непростий період випробувань. Кандидатура Петра Могили була найдостойнішою. У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже його тут добре знали й поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. 

     Стан  православної церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софіївський  кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі, інші монастирі та храми, перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софіївського собору розпочалося у 1634 році тривало продовж десяти років. 
 

Література

     Розвиток  книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI столітті були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого». 

     Поряд з перекладною літературою з'являються  оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка»,"Іван Богун", "Корсунська перемога", народний епос "Хмельницький та Барабаш" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Полемічна література

     Сплеск  літературного процесу в Україні  був пов'язаний з Брестською церковною  унією. Помітне місце в цій  ситуації в літературній творчості  зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос» (грец. — «плач» — плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. 

     Однак полемісти не обмежувалися проблемою  боротьби з наступом католицизму. У  своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. 

     У XVI—XVII століттях поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів» та інші, Симон Пелакід — «Про Острозьку війну», Дем'ян Наливайко — «Про час», «Про старожитний клейнод» та інші, ієромонах Дубненського монастиря Віталій — епіграми з книги «Діоптра, або Дзеркало», Симон Симонід (Шимонович) — «Чари», «Женці», книга «Селянки», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих…», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни», Софроній Почаський — поетична книга «Евхарістиріон, або Вдячність», Афанасій Кайнофольський — книга «Тератургіма, або Чуда», Кирило Ставровецький — збірник віршів «Перло многоцінноє», Олександр Мітура — «Узор доброчесности», Лазар Баранович — вірші в книзі «Аполлонова Лютня»(1971), Іван Величковський — книжка «Зегар з полузегарком» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI—XVII століття дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII століття переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т. зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII столітті найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди. 

     У XVII столітті популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми:

• містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом;
• міракл — події життя святих;
• мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та інші і велися розмови повчального характеру.

     Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і  студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих». 

     Своєрідним  літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями  в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI століття, тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII столітті з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 р. та інші — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки. 
 
 
 
 
 
 

Висновки

     XVI - перша половина XVII ст. були важливим  етапом розвитку української  культури. Продовживши традиції  давньоруської культури, українська  культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаної літератури

1. Історія світової культури : Культурні регіони: Навч.посібник / За ред. С.В.Головко, С.М.Каверіної. -К.: Либідь, 1997. -448 с.
2. Історія світової культури : Навчальний посібник для студ. вуз./ Л.Т. Левчук, В. С. Гриценко, В. В. Єфименко та ін.. -4-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2003. -366 с.
3. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -579 с.
4. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій для студ. істор. фак. вузів/ Олег Крижанівський,; Гол. ред. С. В. Головко. -К.: Либідь, 2002. -479 с.
5. Лекції з історії світової культури: Навчальний посібник для студентів/ М-во освіти України, Тернопільська академія народного господарства.; Міністерство освіти України (Київ); Тернопільська академія народного господарства. -Тернопіль: СМП "Астон", 1999. -116 с.
6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навчальний посібник для студ. вузів/ За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. -Львів: Світ, 1994. -496 с.
7. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою викладання. -Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. -100 с.
8. Полікарпов В. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник/ Віталій Полікарпов,. -6-те вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -359 с.
9. Шалагінова О. Історія стародавнього світу / Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. -К.: Зодіак-ЕКО, 1994. -207 с.

10. Шевнюк  О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.