Предмет історії вчень про державу і право

Предмет історії вчень  про право і державу. Значення його вивчення

Всесвітня історія вчень про  право і державу — скла­дова  частина духовної культури людства, що сконцентрувала величезний політико-правовий досвід минулого, підсумки дослід­ження проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. Задача цієї дисципліни — познайомити студента зі змістом і істо­рією найбільш значних теоретичних концепцій права і держави, що справили вплив на їх наступний розвиток. Вивчення цих тео­рій і їх зв´язку із сучасними проблемами права і держави допома­гає глибокому розумінню і правильному рішенню останніх.

Предметом цієї наукової і навчальної дисципліни є історія виникнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історія політичних і правових теорій. Тобто — історія розвитку право- і державознавства.

Політико-правові теорії в найбільш розробленому, закінче­ному вигляді  часто називають «вченнями». Вчення — сукупність ідей, концепцій, доктрин, теоретичних положень якої-небудь галузі знань; система поглядів якого-небудь ученого чи мисли­теля. Ідея (грец. idea) — концентрований вираз нового рішення чи способу, шляху до вирішення якої-небудь проблеми, її трак­тування. Концепція (від лат. conceptia — розуміння, система) — формула вираження основної установки вчення, керуючий тео­ретичний принцип рішення якої-небудь загальної теорії.

Поняття «політико-правові вчення»  основані на тісному вза­ємозв´язку проблем держави і права, що не означає другоряд­ності права. У  значній частині вчень на першому  місті стоять саме проблеми права. Вони по-новому вийшли на перший план в Нові часи — часи становлення громадянського суспільства і тих вченнях, які обґрунтовували юридичну рівність людей, їх права і свободи, відводячи державі роль гаранта цих прав і сво­бод (Дж. Локк, І. Кант, Р. Ієрінг та ін.). Разом з тим, в історії було немало вчень, що приділяли великої уваги прблемам полі­тики і держави (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс а ін.).

У системі юридичних наук і юридичної  освіти історія вчень про право  і державу є самостійною науковою і навчальною дис­ципліною, історичною і теоретичною одночасно. Цим вона відріз­няється від історії і теорії права і держави як різних, хоча і спорід­нених, взаємозалежних дисциплін. На відміну від них вона вивчає не історію політико-правових інститутів, законодавств чи теорію держави і права, а історію їх теоретичного пізнання, історію розвитку політико-правової думки.

Відносно до історії держави  і права історія вчень про  них ви­ступає як історико-теоретична наука, а відносно до загально­теоретичних наук — переважно як історична, орієнтована  на вивчення історії політико-правових теорій, закономірностей ви­никнення  і розвитку теоретичних знань  про право, державу, по­літику, законодавство. Тому учбовими планами передбачена по­слідовність у вивченні цих дисциплін: спочатку вивчається теорія держави і права, — загальнотеоретичні положення про основні правові й державні явища, поняття і категорії, вітчизняна і все­світня історія держави і права, а потім вже історія їх теоретичного пізнання, прогресу теорії держави і права в курсі історії політи­ко-правових вчень. У свою чергу, цей курс є важливою переду­мовою для глибокого вивчення і засвоєння наступних курсів — філософії права, політології, соціології, галузевих юридичних дисциплін. Серед теоретичних та історичних дисциплін в юри­дичній науці вона грає суттєву роль як важлива історико-теоре­тична передумова розвитку сучасного правознавства, вирішення ним назрілих теоретичних і практичних проблем.

Без історії нема теорії. Вивчення історії вчень про право і  дер­жаву актуально вже тому, що вони тією чи іншою мірою пов´я­зані із сучасними проблемами правознавства, державотворення. Мислителями минулого вже давно знайдені концептуальні, а ча­сто й альтернативні рішення багатьох проблем права, суспільст­ва, політики, і їх теоретичні положення та висновки мають не­минуще значення. Так, ще давньогрецькими філософами були визначені природа, основні форми, ознаки, функції і механізми держави, сутність права і його роль у суспільстві, розвинуті римськими юристами і закріплені в римському праві. Безперечна й очевидна актуальність висновків Демокріта, Сократа, Б.Спінози про демократію, міркувань Аристотеля про перевагу «середнього класу» як умови міцності державного ладу, про по­передження злочинів Володимира Мономаха і Чезаре Беккаріа, про зв´язок права, моралі й етики у філософії Іммануїла Канта, Григорія Сковороди і т.д. Політико-правова думка завжди була спрямована на з´ясування генези, суті, закономірностей, тенден­цій і перспектив розвитку права, держави, суспільства. У цьому полягає еврістична («відкривальна») функція і значення історії вчень про право і державу для інших юридичних наук.

її значення полягає й у тім, що вона досліджує і відображає процес вироблення теоретичних знань, понятійного апарату, юридичного інструментарію, яким сьогодні оперує право- і державознавство. Так, значним досягненням давньоримської ду­мки було створення самостійної науки — юриспруденції. Рим­ські юристи ретельно розробили великий комплекс політико-пра­вової проблематики в галузі загальної теорії держави і права, понятійний апарат окремих юридичних дисциплін і їх інструме­нтарій — цивільного, державного й адміністративного, криміна­льного, міжнародного права.

Історія вчень дає можливість зрозуміти  важливість і значен­ня права  і держави в духовній історії  людства, усвідомити по­стійну роботу людської думки, її постійний пошук оптималь­них, ідеальних форм державно-правової організації життя народів. Протягом усієї людської цивілізації це прагнення за­лишається постійним і визначальним: ідеї про право, як мірило справедливості, про верховенство закону, про державу як опти­мальну форму узгодження інтересів усіх членів суспільства.

І останнє. В сучасній Україні утверджується ідеологічний плю­ралізм, долається одномірність мислення і підходів до вирішен­ня нагальних проблем нашого суспільства. Звідсіль зростає і зна­чення історії політико-правових вчень як школи альтернативного мислення, теоретичного вирішення політико-правових проблем. Курс дає студенту можливість набути глибоких юридичних знань, формувати власний юридичний світогляд, що ґрунтується на знанні різних підходів і концепцій у вивченні права і держави. Висока правова культура неможлива без засвоєння важливих складових частин всесвітньої духовної культури людства, багатства ідей правової і політичної класики. Давні народи називали історію наставницею життя, шанобливо відносячись до накопи­ченого інтелектуального і практичного досвіду, визнаючи їх тео­ретичне і виховне значення. І сьогодні політичні і правові ідеї ми­нулого живлять сучасну політико-правову думку, правлять одним із критеріїв істинності наукових висновків. Отже, без їх знання не може бути висококваліфікованого правознавця.

Історія вчень про право і  державу — дисципліна юридична. Однак крім юристів значний внесок у її розвиток внесли пред­ставники інших гуманітарних наук, і насамперед філософи — Пі-фагор, Геракліт, Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристо­тель, Конфуцій, Т. Аквінський, Т. Гоббс, Дж. Локк, I. Кант, Г. Гегель та інші. Вплив на розвиток теоретичних знань про пра­во, державу, політику мали також історики — Полібій, Н. Ма-кіавеллі, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський та ін., письменники і поети -- А. Данте, Б. Констан, Вольтер, Т. Шев­ченко. Своєрідність підходів до політико-правової реальності, тео­ретичних проблем цих мислителів збагачувало теоретичні знан­ня, понятійний апарат правової науки, її логіку і методологію. Співвідношення історії вчень з іншими юридичними і неюриди-чними науками відображає взаємозв´язок історичних, теорети­чних, філософських аспектів проблем права, держави, політики.

Завдання даного курсу — дати академічні знання студентам з історії  розвитку теорії права і держави. Виходячи з потреб і за­питів нинішнього часу, вітчизняного правознавства учбовий  курс містить матеріал переважно з історії всесвітньої і вітчизняної політико-правової думки. Вивчення й засвоєння його змісту по­требує знання методології цієї науки і учбової дисципліни.

Методологія історії вчень  про право і державу

Як і будь-яка інша наука і навчальна дисципліна, історія вчень про право і державу має свою методологію. Мето­дологія (від грец. metodes і logos — наука про методи) — теорія пізнання, система принципів (тобто основних начал) і методів (способів) наукового дослідження, основних підходів до вивчення тієї чи іншої науки. Методологічними принципами даної дисципліни, на думку автора, є наступні.

Принцип, або загальний метод  діалектики (від грец. dialek-tike — мистецтво  вести бесіду, міркувати). Сократ розглядав  діа­лектику як мистецтво виявлення  істини шляхом співставлення протилежних  думок, спосіб ведення бесіди, що веде до істини, істинним визначенням понять. Методом пізнання сущого для Сократа була іронія, критичний підхід до понять, раціоналізм. У Г. Гегеля діалектика — єдино правильний метод пізнання, що розкриває істинний смисл предмета в єдності його протилеж­ностей/У дослідженні політико-правових вчень діалектика, як загальний метод пізнання, відіграє ведучу роль і вимагає від дослідника глибокого проникнення в сутність самого вчення, все­бічного аналізу його ідей, логіко-понятійного апарату, способу побудови політико-правової теорії. Наприклад у гегелівському вченні про право наука про право розглядається як частина фі­лософії, і поняття права трактується «поза наукою права», «як дане». При цьому поняття «право» вживається в його філософії в трьох основних значеннях: право як свобода, «ідея права»; право як визначена ступінь і форма свободи («особливе пра­во»); право як закон («позитивне право»). Складним є і гегелів­ське трактування держави: держава як ідея свободи, як конкре­тне і вище право, як правове утворення, як єдиний організм, як політична держава, як конституційна монархія:´ Керуючись діа­лектичним методом, важливо зрозуміти і засвоїти не тільки ва­гомі результати теоретичних розробок мислителів минулого, але і логіку, аргументацію, методи і прийоми аналізу політико-пра­вових явищ. У їх творах б´ється жива думка і, коли читаєш їх твори, враження — начебто слухаєш мудрого оповідача.

Принцип історизму. Він вимагає  підходити до того чи іншо­го вчення, ідеї, концепції історично, розглядати їх у контексті епохи, враховувати, як це вчення складалося, розвивалося, які етапи у своєму розвитку пройшло, яку роль зіграло в подальшому розвитку теорії. Відкидаючи крайнощі архаїзації чи модернізації ідей і концепцій минулого, історичний підхід дозволяє виявити в них як історично минуще, написане на потребу дня, що втра­тило теоретичну цінність, так і неминуще, вічне, істини і відкрит­тя. Так, в промовах Цицерона проти змови Катіліни («катілінарії») і Антонія («філіппіки»), у яких він захищав сенатську рес­публіку, у його знаменитих «Діалогах» і сьогодні не втратили теоретичної цінності ідеї про змішану форму держави (res publica, res populi) як справу, надбання народу, як правове утворення, його визначення природного права як вищого, «істинного зако­ну», сформульовано правовий принцип: «Під дію закону повин­ні підпадати всі».

Принцип об´єктивності, як загальнонауковий метод, вимагає оцінювати вчення й ідеї в них без упередженості, політичної чи партійної кон´юнктури, ідеологічних пристрастей. До чого при­зводить ігнорування об´єктивного підходу до вчень, наочно по­казують радянські підручники з історії вчень, видані в 70—80-х pp. Тут правові доктрини і погляди мислителів минулого розгляда­ються як відображення ідейної боротьби різних класів. Виникнен­ня марксизму оцінювалось як революційний переворот у вченні про державу і право. Тим самим знецінювався весь попередній досвід політико-правової думки і немарксистські вчення. Об´єк­тивність не терпить ідеологічних ярликів, класової зашореності. Критерієм істинності, світлом істини (грец. lux veritatis) у вивчен­ні минулих доктрин є, з одного боку, результати розвитку теоре­тичних знань, а з іншого — практика, історичний досвід.

Принцип соціального підходу, загальнолюдської моралі. Він вимагає оцінювати ідеї, вчення, політичні програми з погляду інтересів народу, загальнолюдських цінностей. Тільки в гумані­тарному вимірі, з погляду загальнолюдських цінностей, прояв­ляються в істинному світлі ідеї Ф. Ніцше, теорії націократичної держави Д. Донцова та ін.

Методологія будь-якої науки включає  набір загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. В історії політико-правових вчень використовуються методи: історичний, логічний, систем­ний (загальнонаукові), які допомагають відтворити розвиток по­літико-правової думки в різні часи у всій складності, наступно­сті, системності. До спеціальних методів дослідження історії вчень можна віднести і догматичний (для встановлення юриди­чних принципів, визначень, понять розроблених чи вживаних мислителем), хронологічний (вимагає досліджувати вчення в їх хронологічній послідовності, історичному розвитку), конкретно-історичних умов, їх впливу на творчість мислителя та її результати, порівняльно-історичний (для порівняння, співставлення різночасових ідей, концепцій, проектів державних реформ), біо­графічний (для врахування взаємозв´язку фактів біографії і твор­чості мислителя) та ін.

Періодизація історії політичних і правових вчень, структура курсу  обумовлені прийнятою історичною періодизацією (Ста­родавній світ, Середньовіччя, Новий і Новітній час і сучасність), програмою навчальної дисципліни.

Основними джерелами вивчення курсу  є твори мислителів минулого, теоретичні рішення в них проблем права, держави, політики, прав особистості й ін.

Історіографія (історія самої науки, її проблем) історії вчень про  право і державу вирізняється багатством і розмаїттям, вели­кою кількістю досліджень творчості мислителів минулого. Пер­шим історіографом цієї науки був Аристотель, який дав у книзі «Політика» критичний огляд робіт своїх попередників, запро­понованих проектів ідеальної держави, конституцій і законо­давств. Такі огляди стали традицією й є обов´язковими в науко­вих працях. Досягнення історіографії історії політико-правових вчень узагальнені і систематизовані в підручниках і посібниках. Кожен з них має свої переваги.

Таким чином, історія вчень про  право і державу має влас­ний предмет, методологію та історіографію  як наука і навчаль­на дисципліна

Сутність, зміст і призначення історії вчень про державу і право як навчальної дисципліни виявляються у її функціях:

— пізнавальній (вивчення природи держави і права, формування цілісного уявлення про особливості функціонування цих інститутів);

— світоглядній (формування правосвідомості, правової й політичної культури);

— комунікативній (висвітлення знань, фактів про державно-правовий розвиток);

— прогностичній (прогнозування тенденцій, перспектив розвитку держави і права);

— прикладній (передавання систематизованих знань, підготовка фахівців-юристів).

Основними завданнями історії вчень  про державу і право є формування теоретичного мислення, історичної і  правової свідомості, вміння на конкретному історичному матеріалі відстежувати закономірності державно-правового розвитку, розкривати зміст значущих теоретичних концепцій держави і права попередніх епох, утвердження у свідомості людини розуміння багатоманітності й невичерпності осягнення державно-правового розвитку як основи колективного та індивідуального людського буття.

Значення історії держави і  права як науки та її місце в системі юридичних дисциплін

Published by Lada on Вс, 10/12/2008 - 13:01

Історія як наука виникає на початку цивілізації, щоб ста-ти незмінним супутником людини, її вчителем, вихователем. Уже стародавні автори намагались не тільки описати відомі їм факти історії, але і пояснити їх. Разом з тим історія ставала засобом боротьби класів і партій .

Історичне знання досягло великих успіхів протягом XVІІІ, і особливо XІX століть. Завдяки працям вчених-істориків ми дізнались про стародавні цивілізації Сходу, Греції і Риму, про велич Київської Русі.