Переяславсько-московська угода 1654 р. в оцінках М.Грушевського

Національний педагогічний університет  ім. М.П. Драгоманова 
Кафедра теоретичної та консультативної  психології

 

 

 

Реферат

на тему: Переяславсько-московська угода 1654 р. в оцінках М.Грушевського

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виклала студентка 1 курсу

11 ПС групи

Леонова  Вероніка

 

 

 

Київ - 2012

 

Зміст

1.Вступ

2. Переяславська Рада. Передумови

3.Наслідки

4. Суперечність Переяславської Угоди

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

   В  історичній  науці і до цього часу нема сталої думки, щодо характеру

Переяславського договору.  Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував  суверенних прав України.  Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою.  У "Статейному списку" боярина Батурліна протиставляеться "Московское государство и войска Запорожского Украина".  Заява московського уряду про те, що Ян.-Казімір "клятву свою на чем присягал, переступил, а подданных, вас тем от подданства учения, вміщеносвободним", підтверджуе, що московський уряд визнав Україну в момент укладення договору  свобідною державою. В офіційному радянському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею.  Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "воссоединение".  Аналіз цих документів показуе щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних  виразах  про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову

допомогу прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін.  Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором.

 

 

2. Переяславська Рада. Передумови

  Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях. Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством. Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було. Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо. Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне  утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського  царя і його воєвод, з часом —  схилявся до рішення стати васалом  Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського  собору у 1653 р.

 

3.Наслідки

Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілея було приурочене, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

 

 4.Суперечність Переяславської Угоди.                  

В Уркаїні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавлюв її суверенних прав.  Договір цей зафіксував союз з Москвою на добровільних засадах, звільняв Україну від підлеглости Польщі.  1655 року Богдан Хмельницький казав польскому послові, Станіславові Любовицькому: ‘я став уже паном  всіеї Русі і не віддам її нікому".  Тут характерний вираз "уже", себто після договору з Москвою.  Доказом незалежності України були численні союзи, що їх укладала вона після 1654 року з різними державами.  Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий час.

Пилип Орлик у "Виводі прав України" дав блискучу характеристику

Переяславської угоди: "найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України - урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм і "станами" України.  Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності  й ладна Україні.  Не зважаючи на таке одностайне розуміння сучасниками суті угоди України з Москвою, історіографії не лише в московській, але й в українській і досі не встановленно твердої оцінки про

те, що саме являло собою  ця угода.  Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:

1.Унія України з Москвою.

2.Васалітет.

3.Пропекторат.

4.Псевдопротекторат.

5.Мілітарний союз двох  держав.

Такого ж типу були договори, що їх укладав Хмельницький з Кримом, Туреччиною. Григор Орлик писав: "Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю і нацїї з усіма правилами вільної нації.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна  підтримка ззовні. Відтак  він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику.  Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар.  Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми  взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої.  Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком

природнім, виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну

незалежною. Під час повстання  й справді пішов поголос, що він  хоче відновити "давньоруське князівство " чи навіть планує утворити окреме" козацьке князівство ". Можливо, ці ідеї й розглядались, але здійснити їх за таких обставин  було б неможливо.  Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки  великої чужоземної держави.  Звичайною платою  за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав.  Головним поштовхом до повстання  виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішувати - при своїй владі, чи чужій - було справою другорядною.  Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного монарха. З огляду на те, що за всієї популярності та влади, Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло

питання про самоврядування України, бо українці вже здобули  його. Їхньою

метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформовану й автономну суспільству законність і захист.

З початку повстання Хмельницький вмовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу.  Але Москва реагувала надзвичайно обережно.  Зазнавши тяжких втрат  у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати.  Проте у 1653 році, коли українці стали погрожувати, що віддадуть  перевагу отаманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням.  Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що заради православної віри й святої церкви Божої, государеві слід прийняти їх під високу руку.  Приймаючи це рішення, московити також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти отаманської імперії і взагалі розширити свої впливи. В останні дні 1653 р.  московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним  зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 січня 1654р.  Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя.  Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив  на потребі України у

верховному володарі, назвав 4-х потенційних кандидатів на цю роль:

• польського короля,
• кримського хана,
• турецького султана,
• та московського царя,

й заявив, що найкращим для  цього є православний цар.  Задоволений тим, що вибір упав на православного царя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.  Тоді Батурлін, Хмельницький та присутня козацька старшина ввійшла до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут.  За прийнятою у Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, - українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї.  Але Батурлін відмовився присягати від імені свого монарха, що на відміну від польського короля - цар є монархом і сово державцем і не присягає своїм підданим.  Роздратований відмовою Батурліна, Хмельницький гордо вийшов з церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду.  Проте Батурлін уперто стояв на своєму.  Нарешті побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося би, простісіньку формальність, Хмельницький погодився все ж таки дати клятву. Незабаром після того  по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу. та його наступникам.  Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди.  Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи.  Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику

державу.  А доля України  в усьому - доброму і лихому - невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

    Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т.

 

Література

Андреев И. “Хотим царя восточного православного!” // Родина. – 1999. – № 8. – С. 64–67.

Кузьменко Ю. Україна і Московщина в середині ХVІІ ст. //  Історія України. – 2000. –  № 10. – С. 8–11.

Мельник Л. Переяславсько-московська угода 1654 р., в оцінках М.Грушевського //  Історія України. – 1999. – № 33. –     С. 3–4.

Побережний В. Богдан Хмельницький і відносини України з Росією // Політика і час. – 1993. – № 3. – С. 62–68.

Яковлев А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII ст. // Укр. іст. журн. – 1994. – № 1. – С. 129–139; № 4. – С. 133–144; 1993. – № 11–12. – С. 109–124.