Культура Італії

         Хоча образи, дані в «Божественній комедії», міцно зв´язані з середньовічним світоглядом, про ренесансний характер творчості автора говорять яскравість мови і індивідуальність його героїв. В Данте дія розвивається не в глибинному, перспективному просторі, а якби в тісних вузьких межах плаского рельєфу, що взагалі зближає Даєте з живописцями Ренесансу, які рельєфно виділяють лише предмети першого плану. Це дає можливість провести аналогію між творчістю Данте і Джотто, великого живописця Проторенесансу.

         В Данте в «Божественній комедії» особистісне відношення до грішників розходиться з прийнятими нормами божественного правосуддя. Великий поет практично переосмислює середньовічну систему гріхів і покарання за них. По-суті, Данте спирається на арістотелівську класифікацію пороків і злочинів, згідно якої вчинок є гріховним не за змістом, а за дією. Данте вдалося показати, що покарання таїться, по-суті, в самому злочині, в суспільному його осуді. Практично ця думка наводить міст до теорії моральності, яка не потребує загробного воздаяння.

         В Данте інший погляд і на гордість. Він не заперечує, що гордість — «проклята гординя сатани», погоджуючись з християнським тлумаченням цієї риси. Не зносить поет і пихи. Він засуджує цей порок в алегоричному образі лева з «піднятою гривою». Засуджуючи гординю сатани, Данте, проте, приймає горду самосвідомість людини. Так, богоборець Капаней, який заявляє: «Яким я жив, таким і в смерті буду!» — викликає співчуття Данте. Така увага і співчуття гордості знаменує новий підхід до особистості, розкріпачення її від духовної тиранії церкви. Гордий дух був властивий всім великим митцям Ренесансу і самому Данте в першу чергу. Зміна ставлення до гордості спричиняє його зміну до земної слави. Данте неодноразово підкреслює, що душі померлих не байдужі до пам´яті про себе на землі.

         Викликають в Данте співчуття і грішники, засуджені за плотську любов. Вболіваючи над душами Паоло і Франчески, поет говорить, що їх привела «на цей гіркий шлях» насолода, рівній якій нічого немає в цьому світі. Звичайно, так співчувати могла лише людина нової епохи, яка ще тільки вимальовується, але вже відрізняється самобутністю і оригінальністю. Вся творчість Данте свідчить про те, що гряде нова епоха, наповнена непідробним глибоким інтересом до людини і її життя. В творчості Данте і в самій його особистості — джерела цієї епохи.

         Сандро Боттічеллі (1445-1510) — художник іншого періоду епохи, він гостріше інших виразив духовний зміст Раннього Ренесансу, який вражає щедрістю, надмірністю художньої творчості, що хлинула як з рогу достатку. Творчість Боттічеллі відповідає всім характерним цього періоду, який більше, ніж який-небудь інший, орієнтований на пошук найкращих можливостей в передачі навколишнього світу. Саме в цей час здійснюються розробки в області лінійної і повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності, симетрії, загальної композиції, колориту, рельєфності зображення. Це було пов´язано з перебудовою всієї системи художнього бачення. По-новому відчувати світ значило по-новому його бачити. І Боттічеллі бачив його в руслі нових часів, однак образи, створені ним, вражають надзвичайною інтимністю внутрішніх переживань. В творчості митця заполоняє нервовість ліній, поривчастість рухів, добірність і крихкість образів, характерна зміна пропорцій, виражена в надмірній худорлявості і подовженості фігур, особливим чином падаюче волосся, характерні рухи країв одягу. Іншими словами, поряд з виразністю ліній і малюнку, так шанованих художниками Раннього Ренесансу, в творчості Боттічеллі присутній найглибший психологізм. Про це беззастережно свідчать картини «Весна» і «Народження Венери».

         Однак не тільки єдність пластичної майстерності і духовного змісту творчості додають його манері ренесансного характеру. Боттічеллі — самий прекрасний, хвилюючий, поетичний художник Ренесансу і самий хворобливий, роздвоєний, який ніколи не досягає класичної завершеності. Його Венери завжди скидались на Мадонн, як Мадонни були схожі на Венер, ніби Венери покинули землю, а Мадонни — небо. В творчості Боттічеллі є туга, що не допускає жодної класичної закінченості. Його художній геній створив лише небувалий за красою ритм ліній. І все-таки Боттічеллі самий прекрасний, найближчий і хвилюючий художник Ренесансу. Трагізм світовідчування — невідповідність задуму, грандіозного і величного, результатові творчості, прекрасному для сучасників і нащадків, але болісно недостатньому для самого художника — робить Боттічеллі справжнім гуманістом. Трагізм звучить в таємних душевних рухах, виявлених великим майстром в його портретах і навіть в сумному лику самої богині краси Венери.

         Саме трагізм світовідчування і найтонша духовність роблять Боттічеллі дивовижно близьким художникам і поетам XIX ст., особливо символістського спрямування — Бодлеру, прерафаелітам, імпресіоністам, сецессіоністам.

         На долю і творчість С. Боттічеллі, так само як і на долі багатьох гуманістів, вплинула особистість церковного діяча Джіроламо Савонароли (1452-1498). З однієї точки зору, Савонаролу важко зарахувати до діячів культури Ренесансу. Занадто різняться його думки і переконання з загальним стилем ренесансного світогляду. З іншої, він є щирим представником цієї культури. Савонарола, з дитинства відзначався глибокою релігійністю, в зрілі роки став відомим ченцем. Його твори мали чималий успіх, завдяки тому, що він постійно викривав пороки аристократії і духівництва, особливо папства. Об´єктами критики ченця були папи Сікст VI, Інокентій VIII, Александр IV Борджіа. Авторитет Савонароли так виріс, що в кінці ХVI ст. він, по-суті, став правителем Флоренції, володарем її дум, встановив там досить суворий монастирський режим.

         Природно, настільки глибока і ортодоксальна віра характеризує Савонаролу як діяча Середньовіччя. Про це ж свідчить його відношення до філософії Платона, яку він добре знав. Він писав: «Єдине добро, зроблене Платоном і Арістотелем, полягає в тому, що вони придумали аргументи, які можна застосувати проти єретиків. Однак і вони, і інші філософи, знаходяться в пеклі. Будь-яка баба знає про віру більше, ніж Платон. Було б досить добре для віри, якби книги, які багато хто вважає корисними, були знищені. Якби не було такої безлічі книг, природних доводів розуму і всяких диспутів, віра швидше поширилася б». З цього тексту слідує, що знищення знаменитих книг і картин на багаттях, які запалали з волі Савонароли, не мало характеру вандалізму, а було актом підтримки і зміцнення віри.

         І все-таки Савонарола був гуманістом. Щира віра в Христа, непідкупність, порядність, глибина думки свідчили про духовну наповненість його буття і тим самим робили його істинним представником культури Ренесансу. Сама його загибель (спочатку його повісили, а потім спалили) говорить про суперечливість і неоднорідність культури Ренесансу, що була не тільки світла і піднесена, але і похмура і низинна. Сама поява особистості Савонароли підтверджує той факт, що культура Ренесансу, не маючи під собою народної основи, торкнулася лише верхів суспільства. Загальний стиль ренесансного мислення, модифікація релігійної свідомості не зустріли відгуку в душах простого народу, а проповіді Савонароли і його щира віра потрясли його. Саме широке розуміння народу допомогло Савонаролі, по-суті, перемогти гуманістичний ентузіазм флорентійців. Ідеї індивідуалізму в повному обсязі воскресли значно пізніше, в XVIII ст., а в XVI вони були лише надбанням умів великих мислителів і художників.