Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Февраля 2013 в 19:29, реферат
Сучасний підхід до багатьох застарілих проблем середньовічної історії України суттєво корегує наші уявлення про рушійні сили національної історії. Авторку слушно звуть "відкривачем України шляхетської". Саме українська шляхта зберегла державні традиції княжого Києва у темну добу бездержавності і передала їх козацтву. За Н. Яковенко, руська шляхта XIV-XVI ст. була містком між двома періодами українського державотворення - княжим та козацьким.
Київська Русь: праукраїнська держава чи "спільний стовбур" східних слов'ян?
Спадщина княжого Києва є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки вчених, але й політиків. Адже протягом останніх п'яти сторіч російська експансія у Східній Європі спиралася на імперський міст про династичне право московських правителів на землі Київської Русі. Отже проблема належить до числа найважливіших у східноєвропейській історії. Її об'єктивне, неупереджене вирішення - обов'язкова передумова цивілізованого державного устрою на пострадянських просторах. Знову звернутися до питання визначення етнічної приналежності будівничих держави Русь спонукала знаменна подія в сучасній українській історичній науці. Мається на увазі публікація видавництвом "Ґенеза" нової фундаментальної праці відомого українського медієвіста Наталії Яковенко "Нарис історії України". Сучасний підхід до багатьох застарілих проблем середньовічної історії України суттєво корегує наші уявлення про рушійні сили національної історії. Авторку слушно звуть "відкривачем України шляхетської". Саме українська шляхта зберегла державні традиції княжого Києва у темну добу бездержавності і передала їх козацтву. За Н. Яковенко, руська шляхта XIV-XVI ст. була містком між двома періодами українського державотворення - княжим та козацьким. Наводиться переконливі аргументи на користь виразної української специфіки мови та культури Південної Русі і обґрунтовано заперечується існування єдиної давньоруської народності (Яковенко, 1997, с. 58,59). Однак на тлі сказаного дисонансом звучить твердження авторки про рівне право усіх східнослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва. Справедливо критикуючи імперську концепцію "перетікання київської спадщини" до Володимира на Клязьмі, а далі до Москви (с. 76, 77) Н. Яковенко вважає Київську Русь спільною спадщиною українців, білорусів та росіян, які нібито мають на неї абсолютно рівні історичні права. Відійшовши від однієї версії імперського історичного місту дослідниця українського середньовіччя фактично опинилася в полоні її радянської модифікації, за якою Русь розглядали як "колиску трьох братніх народів". Вона вважає, що княжий Київ "був одночасно стартовим майданчиком майбутніх відокремлених політичних "біографій" як українського, так і білоруського та російського народів. І коли ми в цій тріаді поміняємо прислужницьку радянську ієрархію "старшинства", перемістивши "старшого російського брата" в загальний ряд співгромадян Русі, то відпаде й потреба ділити "київську спадщину" - вона таки справді була спільною, бо виростала зі спільного візантійсько-християнського стовбура" (Яковенко, 1997, с. 77). Привабливий демократизм такого рівноправ'я усіх східнослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва на нашу думку дещо не узгоджується з історичною правдою. Отже, Київська Русь, за Н. Яковенко, не праукраїнська держава, як це твердив ще М. Грушевський, а спільний для українців, білорусів та росіян "візантійсько-християнський стовбур", тобто користаючись термінологією радянської історичної науки "колиска трьох братніх народів". Критикуючи найвидатнішого українського історика за "народницьку" історіософію (с. 4), Н. Яковенко фактично робить крок назад від його розуміння витоків української нації в бік традиційної імперської історіографії. Відповідно вона визначає час формування українського етносу саме за радянською історіографічною традицією - "XV ст., коли з аморфної Русі почав вичленовуватися український народ" (Яковенко, 1997, с. 12). М. Грушевський був людиною свого часу і його "народництво" цілком відповідало пануючій в Європі XIX ст. історіософській концепції. Не тільки науковці, а й політики того часу стояли на народницьких соціал-демократичних або комуністичних позиціях. Однак під модними для рубежу ХІХ-ХХ ст. червоними прапорами та інтернаціональними гаслами дуже часто вирішувалося традиційні національні проблеми. Так, Володимир Ленін реанімував Російську імперію, продовживши її життя до кінця XX ст. Нагадаю слова видатного російського філософа М. Бердяєва: "Більшовизм є третє явище російської велике державності російського імперіалізму... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея..., трансформація російського місіянізму". Соціал-демократ Пілсудський відродив польську державу. Йому приписують слова, які він, нібито, сказав своїм українським колегам по партії В. Винниченкові та С. Петлюрі: "Всі ми їхали в одному соціал-демократичному поїзді. Однак я вийшов на зупинці "Польща", а ви з російськими більшовиками поїхали далі". Не вина, а біда соціал-демократичних лідерів Центральної Ради, що відродили вони українську державність ненадовго. З незалежних від них причин Україна не мала достатньо чисельної для державобудівництва національної еліти, а політична ситуація не сприяла укріпленню української держави. "Народництво" М. Грушевського це не тільки неувага до державницької ідеї та недооцінка провідної ролі в національній історії етноконсолідуючої верстви національної еліти (Яковенко, 1997, с. 4). Нагадаю, що право на історичну спадщину княжого Києва Москва перебрала через довгу бездержавність українців. Остання дала підстави ідеологам московського експансіонізму твердити, що Київська державність органічно трансформувалася в Московську. Спорідненість між київськими та московськими рюриковичами дозволила перекинути династичний місточок від княжого Києва до Москви і говорити про спадкове право московських князів на землі Південної Русі. У своїй історичній статті 1904 p. "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" М. Грушевський переконливо показав, що національна історія це не лише історія національної державносте, а історія конкретного етносу взагалі. А етнос чи народ може існувати як в межах власної національної держави, так і в колоніальному статусі в державі сусідів, або навіть в додержавному первісному стані (наприклад, праукраїнці напередодні творення держави Русь). Така позиція виявилась конструктивною в боротьбі з імперськими претензіями Москви на Київську Русь, як першу державу російського етносу. Спираючись на неї, М. Грушевський переконливо доказав тяглість національної історії українців на їхніх етнічних землях від княжого Києва до Галицько-волинського князівства, через колоніальний статус в межах Литви та Польщі, козацьку державу, бездержавне існування в Російській імперії до УНР та Радянської України. На відміну від українців, росіяни мали власну лінію національної історії: від Володимиро-Суздальщини ХІІ-ХІІІ ст. до Московського князівства Івана Калити, через петербурзьку імперію Романових до більшовицької Росії. Таким чином, за Н. Яковенко, Київська Русь Х-ХІІІ ст. в етнічному відношенні ще "аморфна", і лише в XV ст. "з Русі почав вичленовуватися український народ". Така пізня дата народження українців не вкладається в рамки універсальних закономірностей формування європейських народів. Чому слов'янська людність території Польщі VII-IX ст. вважається праполяками, держава ІХ-Х ст. зі столицею в Гнєзно зветься першим Польським королівством, а Київська Русь ще "аморфна" тобто не українська? Це протиріччя логіці європейської історії породжує сумніви щодо зазначеної радянської концепції походження східнослов'янських народів, на позиціях якої фактично залишається Н. Яковенко. Пригадаймо деякі універсальні для середньовічної Європи історичні закономірності етно- та націогенези. Середньовічна Європа постала на фундаменті Римської імперії, культура, мова, державна релігія, право якої послужили мате-ріялом для будівництва європейської цивілізації. Після бурхливих подій IV-V ст. зумовлених великим переселенням народів та падінням Риму, етнополітична ситуація стабілізувалася. У помірній зоні Європи з V-VII ст. до наших часів простежується безперервний етнокультурний розвиток. Саме цим пояснюється той факт, що більшість великих європейських народів, етнічні території яких сягали північного кордону Римської імперії, зародилися на зорі середньовіччя близько 1500 p. тому. З V- VII ст. починають свою національну історію французи, німці, англійці, чехи, поляки. В кінці ІХ-Х ст. всі вони творять свої перші національні держави, трансформуючись у середньовічні нації. Етнічною батьківщиною українців була Північно-Західна Україна (Волинь, Київщина, Південне Полісся, Прикарпаття, Поділля). Ці території здавна розвивалися під потужним впливом греко-римської цивілізації, периферією якої були античні міста-колонії Надчорномор'я. Безперервність етнокультурного розвитку українського етносу у Північно-Західній Україні (як і поляків, чехів, французів чи англійців) простежується також з середини І тис. н.е. від празької археологічної культури, людність якої у візантійських джерелах фігурує під етнонімом склавини. До речі саме від поселення празької культури на Старокиївській горі простежена безперервність культурно-історичного розвитку Києва, що дало підстави П. П. Толочко опускати коріння міського організму на 1500 p. в глибину часу. Та ж безперервність розвитку дає підстави твердити, що український етнос зародився в постримський час, як і більшість великих європейських народів, що мали безпосередні культурно-історичні контакти з греко-римською цивілізацією. Держава Київська Русь постала на межі ІХ-Х ст. на етнічній батьківщині українців. Вона синхронна і типологічне побідна першим національним державам поляків, чехів, французів, німців, англійців, а значить була першою українською державою. Невизнання праукраїнського статусу за Київською Руссю суперечить універсальним законам історичного розвитку Європи. Зазначимо, що народи півночі Східної Європи, що не мали безпосередніх контактів з цивілізаційними центрами Великого Середземномор'я суттєво затрималися в етнокультурному розвитку і особливо в державобудівництві, ідея якого поширювалася в Європі з греко-римського світу. Тому сучасні етноси лісової півночі Європи набагато молодші не тільки від народів Середземномор'я, коріння яких сягає 3-х тисячолітньої давнини (греки, вірмени, жиди та ін.), але й згаданих європейських народів помірної зони. Римська державність була зразком для державотворення в середньовічній Європі. Тому віддаленість від Римської імперії стримувала націогенезу (одержавлення) етносів лісової зони Європи. Якщо перші держави французів, німців, англійців, чехів, поляків, українців постали в ІХ-Х ст., то литовців і росіян лише в XIV ст., а норвежців, фінів, латишів, естонців ще пізніше. А такі фіно-угорські етноси як чудь, весь, меря, мурома, череміси взагалі не створили своєї державності, тобто не трансформувалися з етносу в націю і поступово їх асимілюють слов'янські та тюркські сусіди. Показово, що угорці, які більше як 1000 років тому мігрували до Європи з Приуралля, трансформувалися в націю, створивши власну державу синхронно з автохтонними європейськими народами (поляками, чехами, українцями). Це ще раз свідчить про сталість універсальних закономірностей етногенези в середньовічній Європі, про стимуляцію останніх впливами греко-римського світу. Сказане дозволяє твердити, що найстаршими серед східних слов'ян повинні бути українці, оскільки вони безпосередньо контактували у Надчорномор'ї з центрами греко-римської цивілізації. З цієї ж причини слід очікувати,що найдавніша східнослов'янська держава була продуктом саме їх націотворення. Тобто державотворчий етнос Київська Русь за законами європейської етно-історії був найстарший із східнослов'янських народів, тобто праукраїнський. Про це переконливо свідчать дані етнології, археології, лінгвістики, антропології, історичні джерела (Залізняк, 1994,1996,1997). Суто наукова проблема культурно-історичної спадщини Київської Русі була заплутана зайвою політизацією питання оскільки здавна служила ідеологічним підґрунтям будівництва Російської імперії (Залізняк, 1994, 1996, 1997). Однак універсальні закони націотворення в державах імперського типу дозволяють зрозуміти і вирішити проблему ґенези та історичної спадщини окремих східнослов'янських народів. Імперія - централізована держава, яка виникала внаслідок експансії державотворчого (імперського) народу на землі сусідніх етносів. Тому така клаптикова, багатоетнічна країна по суті була національною державою імперського пануючого етносу. Ця особливість показується в назві держави, що як правило походить від етноніму титульної нації - Китайська, Перська, Англійська, Іспанська, Російська імперії тощо. Однак відомі випадки коли ім'я обов'язкового для всіх імперій пануючого етносу ("старшого брата") з певних причин не показується в назві держави - Велика Порта, Радянський Союз тощо. У зв'язку зі сказаним сформулюємо питання так: Якщо "Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки Великая Русь", то який етнос консолідував ранньосередньовічну імперію Київська Русь, яка тисяча років тому підкорила величезні обшири між Чорним та Балтійським морями, заселені різноетнічними слов'янськими, балтійськими, фінськими, тюркськими племенами? Як відомо це були південні русичі, які нікуди не ділися зі своїх етнічних земель після розпаду їхньої держави Русь, однак змінили свій етнонім і відомі з пізнього середньовіччя під назвою українців. Зміна назв серед етносів середньовічної Європи була нормою і не свідчить про перерву етнокультурного розвитку на даних територіях чи зміну одного етносу іншим. Так сучасні поляки в середні віки звалися ляхами, румуни - волохами, росіяни - московитами тощо. В усіх відомих імперіях підкорені народи діляться на дві категорії у відношенні до імперського пануючого етносу. Частина поневолених етносів мала розвинену культуру, що нерідко була вищою від культури завойовників, інша суттєво відставала в культурному розвитку від імперської метрополії. Рівень культурного розвитку метрополії у відношенні до підкорених народів визначав історичну долю останніх. Древні народи з розвиненою культурою, як правило, витримували асиміляційний тиск пануючого етносу імперії і після розпаду останньої продовжували свою етнічну історію. Так, у Римській імперії Греція, Єгипет, Близький Схід не романізувалися, а продовжили свій розвиток після звільнення з-під влади Риму. В історично відсталих провінціях імперій на їх варварській периферії, в наслідок потужного культурного впливу та військово-адміністративного тиску метрополії, зароджувалися нові етноси. Їх культура є синтезом місцевого культурного субстрату та культури метрополії, а мова як правило похідна від мови пануючого імперського етносу. Отже, вони значною мірою походять від останнього і можуть вважатися дочерними у відношенні до провідного етносу імперії. Після її неминучого розпаду ці молоді постімперські етноси починали самостійне історичне життя, надовго зберігаючи певний пієтет до колишньої імперської метрополії, її історії, культури, мови. (Чубатий, 1964, Залізняк, 1997). Так, в наслідок романізації іберійців, кельтів, іллірійців, фракійців північної периферії Римської імперії після її падіння постала група молодих романських етносів: іспанці, португальці, французи, румуни. Останні навіть перебрали назву метрополії, а деякі румунські ультрапатріотичні історики починають національну історію свого народу від античного Риму. Іспанізація Південної та Центральної Америки зумовила зародження, а після розпаду Іспанської імперії і народження, численних молодих іспаномовних етносів Нового Світу (мексиканці, болівійці, чілійці, аргентинці, уругвайці, кубинці тощо). Їх етнічна своєрідність сформувалася в наслідок схрещення місцевих культурних традицій з культурою та мовою іспанської метрополії. Після розпаду Англійської імперії в Новому Світі народилися похідні від англійського етносу молоді англомовні народи - американці, канадійці, австралійці. Вплив культури автохтонних аборигенів на них був менший, ніж на культуру латиноамериканських народів. Однак етнічний комплекс згаданих англомовних етносів формувався під суттєвим впливом мігрантів з інших європейських країн: ірландців, італійців, французів, іспанців, євреїв, слов'ян та ін. Схожі етнічні процеси протікали і в середньовічній імперії Київська Русь. Як Рим романізував народи північної периферії, так княжий Київ русифікував (від Русь, а не Росія) лісову північ Східної Європи. Експансія праукраїнців в лісову зону Східної Європи здійснювалась з V по XII ст. у формі численних міграцій на північ долинами Дніпра, Десни, правими притоками Прип'яті, Західним Бугом (Залізняк, 1997 p.). Прабілоруські племена дреговичів та кривичів - сформувалися в VII-X ст. в наслідок змішування мігрантів з Південної Русі з місцевими балтами. Пращури псково-новгородців ільменські словени формувалися в той же час в наслідок синтези місцевої балтійської людності з нащадками вихідців з Південної Русі. Трохи пізніше, а саме в Х-ХІ ст. почали формуватися росіяни. Відбулося це шляхом просування на заселену фінськими племенами Верхню Волгу балто-слов'ян кривичів, ільменських словен та переселенців з Південної Русі-України (Седов, 1982, Залізняк, 1997, Дашкевич, 1993), Остаточне "дозрівання" молодих східнослов'янських етносів (білорусів, псково-новгородців, росіян) сталося в Х-ХІІІ ст. у складі праукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині XII ст. знаменував собою унезалежнення від київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів і початок їхньої самостійної етнічної історії (Залізняк, 1997). Не випадково класик російської історичної науки В. Ключевський писав: "Російський народ вийшов на історичну арену разом з князем Андрієм", тобто лише в другій половині XII ст. Таким чином, абсурдно вважати Київську Русь першою державою росіян, як це донині декларують деякі російські історики та політичні діячі. Адже виходить, що російська державність народилася задовго до появи самих росіян. Однак не витримує критики і погляд на Русь як спільну "колиску трьох братніх народів" або, як формулює Н. Яковенко "спільний стовбур", на який мають рівне право всі східнослов'янські народи. Немає сумніву, що київоруський стовбур для них був спільний, але ще задовго до відгалуження від нього пращурів білорусів та росіян цей стовбур вже був українським. Невже на культурно-історичну спадщину першого Англійського королівства ІХ-ХІІ ст. мають однакові історичні права як сучасні англійці, так і американці та австралійці? Останні відгалузилися від англійського етнічного стовбура точно так, як білоруси чи росіяни свого часу відгалузилися від українського етнокультурного дерева, яке розвивається на власних етнічних землях донині. Культурно-історичні права Москви на спадщину княжого Києва не більші і не менші як права Бухаресту, Парижу чи Мадриду на культуру та історію батьківського для їхньої мови та культури античного Риму; Вашингтону чи Мельбурну - на спадщину імперського Лондона, аргентинців та мексиканців - на середньовічний Мадрид. Київська Русь - продукт націотворення українського народу на княжому етапі його етнічної історії Білоруси та росіяни, образно кажучи, походять від українського батька та балтійської і фінської матерів. Отже, вони навіть не молодші сестри чи брати українського етнічного організму, а його діти. Точно так нащадками ("дітьми") латинян є іспанці, французи та румуни, іспанців - мексиканці, чілійці та аргентинці, англійців - американці, канадійці та австралійці. Без розуміння цих універсальних законів історичної етнології неможливе об'єктивне відродження правдивої історії Східної Європи. На жаль, до сих пір вона лишається викривленою імперськими аспіраціями прибічників "єдиної та неділимої", викорінити які не завжди вдається навіть видатним українським історикам.
Висновки
Отже, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі.
Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.
Певно, якщо дослідники в один голос оцінюють Київську Русь як могутню розвинуту державу, що не поступалася іншим європейським країнами, а то й підносять Руську землю над ними, то так воно й було. Роздробленість же Русі була неминучою, адже ця участь завжди чекала на феодальні держави, де право отчини поступово укорінювалось і набирало ваги. Я думаю, Київська Русь має пряме відношення до процесу творення українського народу, адже ця держава охоплювала значну частину сучасної території України, тож її народ можна вважати праукраїнським (і частково проросійським, якщо вже мова пішла про це. Частина території Русі знаходилася в межах сучасної Росії, тому за моєю логікою нащадки давніх русичів, що жили на цій території, це росіяни). До того ж, українська культура поглинула чимало здобутків культури Київської держави, отже це ще одна причина вважати Русь нашою прабатьківщиною. Більше того, я вважаю Київську Русь найвагомішим державним утворенням, яке коли-небудь було на українських землях. Всі інші були хоч частково певною мірою залежні від сусідніх держав, а Русь – ні. Цим, я думаю, підтверджується її впливовий стан на міжнародній арені, про який кажуть історики. Взагалі, Русь – це, на мій погляд, одна з найцікавіших тем історії України, в якій є багато досі невирішених питань (зокрема, питання про походження Русі та її перших князів, яке я вже розглядала в першому розділі). Розповіді про славних князів вражають і викликають гордість за минуле українського народу – принаймні у мене.
ЛІТЕРАТУРА
Информация о работе Київська Русь: праукраїнська держава чи "спільний стовбур" східних слов'ян?