Киевская Русь

Витоки  української протосоціології сягають  часів Київської Русі, про що свідчать непоодинокі пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші  спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру.

 Своєрідним  відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки).

 З  появою писемності певні сторони  тогочасного соціального буття  знайшли своє писемне відображення. Перші літературні твори— «повчання», «проповіді», «патерики», «жит-тія святих», «слова», народжені прагненням поширити християнство й уславити князів, бояр, монахів, — певною мірою відображали і тогочасні соціальні відносини, побут, культуру, настрої різних верств населення.

 Однією  з найважливіших протосоціологічних  пам'яток першої половини XI ст. справедливо  вважають «Руську правду» Ярослава, складену на підставі норм  тогочасного звичаєвого права,  що регламентувала внутрідержавні  феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби.

 У  дидактико-теологічному творі першого  київського митрополита Іларіона  «Слово про закон і благодать» (XI ст.) поряд з похвалою великому  князеві Володимиру, уславленням хрещення Русі спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу.

 Низку  протосоціологічних ідей містить  «Повчання дітям» київського  князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він переконував своїх синів бути гуманними, справедливими, милосердними, обстоювати правду і справедливість, долати ненависть, злобу, чвари, уникати беззаконня. Саме в цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

 Важливі  відомості про тодішнє соціальне життя містить «Печорський патерик», у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.

 Історики  соціологічної думки знайшли  чимало цікавих спостережень, міркувань  у «Слові про Ігорів похід» (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю  об'єднання руських земель і подолання міжусобиць.

 Різноманітним  історико-соціологічним матеріалом  наси-

 чені  літописи Київської Русі XI—ХНІ  ст., найпомітніший серед яких  «Повість минулих літ», авторство  якого належить ченцеві Києво-Печерського  монастиря Несторові. Подієвий  спектр увиразнює головну його ідею, яка полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Протосоціологічні проблеми часів Київської Русі 

Соціологічні  погляди в зародковому стані  знаходимо вже в перших письмових  документах Київської Русі. Погляди ці були пронизані християнським вченням. Проблеми суспільство-влада, особа і церква, правові міжособові відносини, захист бідних та знедолених, взаємодія "людина-природа" і т. д. стояли в центрі уваги "Густинського літопису", "Повісті времєнних літ", "Слова про закон і благодать" — Іларіона, "Повчання" — Феодосія, "Хождєнія ігумена Данила в святую Землю", "Ізборніках Святослава" — Данила та ін. Контент-аналіз документів цієї епохи засвідчує, що поняття "закон" мало більш моральний, релігійний зміст, ніж правовий. У "У повісті врем енних літ" Нестор посилається на хроніку візантійського автора Георгія Амартола, який під законом розумів "отец свои обычаи", та й Нестор пише про закон як традиції та звичаї предків: кривичи "не веду щи закона божия, но творищие сами собе закон", половці "... закон держат отцов своих". Система соціального знання часів Київської Русі була ще не диференційованою і містила мало елементів наукового знання. Причиною цього був досить пізній вихід слов'ян (у порівнянні з греками та римлянами) на історичну сцену, тривала відсутність централізованої держави та її скора загибель. Часи смути і роздроблення не сприяли духовному розвитку українського народу. На довгі століття народ потрапив у національну залежність від Литви, Польщі. Саме впродовж цих часів дедалі чіткіше проступає специфіка важливих історичних процесів, подій і різноманітних соціальних проблем у житті українського народу, котрі спочатку відтворювались в масовій буденній свідомості, соціальних почуттях і настроях, з часом осмислювались на більш глибокому раціональному рівні й народжували різноманітні ідеї, концепцій, теорії, пов'язані з усвідомленням свого поневоленого становища. 

В Україні  розпочинаються якісно нові процеси, відзначає  М.В.Захарченко, що впливають на світогляд, менталітет, національну психологію, епічну народну творчість, просвіту, науку та її проблематику. Вони пов'язуються з самоусвідомленням українським етносом свого існування як окремого народу, осмисленням власної долі та намаганням віднайти причини цього. 

Завойовники, іноземні зайди для українського населення були етнічно чужими людьми з їх незрозумілою чи незвичайною мовою, політично — представниками ворожих держав, конфесійно — носіями чужої віри, в культурно-побутовому плані були суб'єктами інших звичаїв, традицій і т.п.

 Розвиток  соціологічної думки в час  княжої доби. 

Витоки  соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема

княжої  доби (IX – XIII ст.), і пов'язані з  буттям українського народу,

формуванням  української державності  –  Київської  Русі, яка постала  в

результаті  об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного і

культурно-економічного центру – Киева і Середнього Подніпров'я. Елементи

соціологічної думки містять праці найдавніших  українських мислителів. 

Київський князь Володимир Мономах (правив у (1113–1125 рр.) у “Повчанні

дітям”  дає настанови на праведне життя,   справедливий   соціальний 

устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності  землі Руської,

громадянського  миру. 

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом вчені літописи Київської

Русі XI–III ст.,   найпомітніший серед яких “Повість минулих літ”,

итоки соціологічної думки в Україні сягають у сиву давнину, беручи свій початок у княжій добі (ІХ - ХІІІ ст.), і тісно пов'язані з буттям українського народу, з його історичною долею, з формуванням української державності. Тому її характерною особливістю є ідеї свободи і справедливості, добра і правди. Усе це батрацтво ідей становить теоретичну основу, на якій виростають вимоги соціального визволення, утвердження справедливого демократичного ладу, національної незалежності. Український народ у своїй історії не дуже тішився свободою, а іноді ще й голодував, і то смертельно голодував. Тим-то визвольною і основоположною ідеєю в українській соціально-політичній думці є свобода - ідея, яка породилася буттям народу і стала філософським ядром його демократизму. 

Теоретична думка у період Київської Русі спрямовувалася на розв'язання питань у сфері релігії та моралі, соціології і політики. 

У ХІ-ХІІ  ст. в Київській Русі відбулося  формування феодального суспільства  і, звісно, стали розвиватися держава  і право, політичні погляди, наука, література, філософія, тощо. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі, як і усьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. 

У Х-ХІІ  ст. з'являються перші літературні  твори: "слова", "Повчання", "проповіді", а також "патерики", "житія  святих", що складалися для поширення  християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Водночас вони містили  відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу та опосередковано відбивали настрої різних верств. 

Одним з найдавніших документів русько-української  писемності, в якому робилися спроби обгрунтувати ідеї та настрої люду, був дидактико-теологічний твір першого київського митрополита Іларіона "Слово про закон і благодать" (ХІ ст.), в якому спростовувалися твердження про існування у світі певного "богообраного народу", відкидаються ідеї "всепоглинаючої" імперії церкви, віддається похвала великому князеві Володимирові і славиться хрещення України. 

Соціологічними  та суспільно-політичними ідеями були пройняті також літописи. "Повість  минулих літ" (ХІІ) літопис Нестора, де подаються відомості про діяльність князів, про народне повстання  у Київській Русі, про боротьбу із зовнішніми ворогами. 

Талановитим світським письменником того періоду  був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один із найвизначніших творів - "Повчання своїм дітям" (ХІІ ст.). Мономах застерігав своїх  синів-князів не тільки не чинити самим, а й забороняти іншим творити беззаконня. Він повчав, що князь повинен бути для своїх підданих не лише справедливим, згідно з законом, а й гуманним, милосердним. 

Важливе значення для пізнання соціального  життя в давній Україні має  пам'ятка біографічного писемства  "Печерський Патерик", в якому оповідається про життя-подвиг і чудо печерських ченців Києво-Печерської лаври, що була тоді основним центром культури. 

Із занепадом  політичного значення Київської  держави видатну роль починає  відігравати Галицько-Волинська  держава. Створюється "Галицько-волинський літопис", який доповнює третю частину "Іпатіївського збірника". Авторами його були високоосвічені особи, добре обізнані із західноєвропейськими джерелами, які твердо стояли на позиції збереження єдності Русі на чолі з великим князем Володимиром Мономахом. Даний літопис є головним джерелом вивчення соціологічного життя західних областей тогочасної української держави, різних верств населення.  

Виняткове значення для протосоціології має  складена на підставі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка "Руська правда" Ярослава Мудрого. Це збірка законів князя Ярослава і його послідовників, яка лягла в основу Литовських статутів і законодавств за гетьманської доби. 

Монголо-татарська  навала у середині ХІІ ст. і наступне 150-річне панування Золотої орди призвели до занепаду соціально-економічного, політичного і культурного життя в Україні.