Голодомор 1932-1933

Голодомо́р 1932—1933 років (англ. Famine Genocide, Ukrainian Genocide) — голод в сільських районах СРСР, зокрема України, викликаний організованими заходами керівників УРСР і СРСР. Він викликав масову загибель сільського населення України і півдня Росії, переважну більшість якого становили українці

 

У деяких дослідженнях (Джеймс Мейс, Роберт Конквест та інші) автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[1] визначенню геноциду. Голодомор як геноцид українського народу сталінським режимом у 1932—1933 р. офіційно визнаний урядами України, Австралії, Угорщини, Ватикану, Латвії, Литви, Естонії, Італії, Аргентини, Канади, Грузії, Польщі, США, Іспанії, Перу, Чехії та Колумбії.

За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.

У двох поволзьких краях, які  охоплюють територію сучасних п'яти  областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.

 

Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе  зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених  селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо.

 

Восени 1932 року в Україні  і на Кубані у тих, хто не виконав  хлібозаготівельного плану, тобто  у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у  голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.

 

Результати такого аналізу  свідчать, що причиною голодомору стала  політика сталінського режиму одночасно  щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації  штучного голоду був підрив соціальної бази опору селян проти комуністичної  влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма  верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат  не створює проблем щодо його контролю).

Позицію радянського уряду  щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників  та тогочасні публікації в офіційних  радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:

«Національна проблема, в  самій своїй суті, це селянська  проблема»

 

«Пролетарська правда» номер  від 22 січня 1930 р.

«знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні»

 

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України Косіор заявив:

«націоналістичний ухил у  Комуністичній партії України… грав виняткову роль у спричиненні  та поглибленні кризи в сільському господарстві»

 

Він також промовляв на партійних зборах влітку 1930 року:

«Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати  урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб  задушити радянський уряд кістлявою  рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем  урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої  зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране  зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями»

 

Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:

«У 1933 р. кулак ОДПУ вдарив у двох напрямах. Спочатку його удар відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні  осередки націоналізму»

Стосовно кваліфікації Голодомору як акту геноциду висловлюється теж  певний спектр альтернативних думок: від  того, що не можна кваліфікувати  геноцидом події, що сталися до укладення  міжнародного документу про геноцид (1948 р.) до того, що оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти  українців.

НЕП

Нова економічна політика (неп) — економічна політика, яка  проводилася в Радянських республіках  починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «військового комунізму», що проводилася в ході Громадянської  війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний вміст НЕП — заміна продрозкладки  продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення  іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою  валютою.

 

НЕП дозволив швидко відновити  господарство, зруйноване Першою світовою і Цивільною війнами.

 

З другої половини 1920-х років  почалися перші спроби згортання  НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії і ін.). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

В березні 1921 р. Х з’їзд  РКП(б) прийняв постанову „Про заміну розкладки натуральним податком”. Делегати схвалили відміну продрозкладки. Але багато хто побоювався, що відродження вільної торгівлі, легалізація приватного ринку поставить під загрозу само існування Радянської влади.

 

Перехід до непу представляв  собою складний процес. Багато комуністів не зрозуміли нової політики, вважали  що це відступ від завойованих  позицій. Але точка зору В.І.Леніна перемогла.

 

Складовими елементами нової  економічної політики були:

 

-перехід від продрозкладки до продподатку;

 

-перехід від загальної трудової повинності до системи вільного найму робочої сили;

 

- дозвіл вільної приватної  торгівлі;

 

- використання приватного  капіталу в промисловості та  інших галузях господарства;

 

- стимулювання випуску  необхідної продукції економічними  засобами;

 

- децентралізація управління  підприємствами;

 

- організація кредитно-фінансової  системи і оптової торгівлі  засобами виробництва;

 

Керуючись рішеннями Х  з’їзду РКП(б), ЦК КП(б)У і уряд України розробили заходи по здійсненню непа в республіці. 27 березня 1921 р. Надзвичайна сесія ВЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продподатком, а уряд України 29 березня видав декрет про норми та розмір податку. По зерновим культурам податок становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів за розкладкою з врожаю 1921 р. Але в Україні економічний вплив нового закону мав місце не відразу. Це пояснювалося двома причинами:

 

- по-перше, податок повинні  були починати брати з врожаю 1921 р., попередній закон про продрозкладку  поки що зберігав свою силу ( об’єм розкладки зменшився на 20% );

 

- по-друге, стягнення продподатку  з врожаю 1921 р. на практиці часто  здійснювалося методами продрозкладки.

 

Економіка країни була багатоукладною. Існувало 5 економічних укладів: патріархальний, дрібнотоварний, приватнокапіталістичний, державно-капіталістичний, соціалістичний.

 

З початком проведення непу почали розвиватися приватнокапіталістичний  та державно-капіталістичний уклади. З явилася т. з. нова буржуазія  – непмани ( оптові торгівці, банкіри, комісіонери, орендарі і т. і.) В Україні  в оренду було здано 5200 дрібних промислових  підприємств. Приватний капітал  контролював в республіці в перші  роки непу майже 75% роздрібного товарообігу. Пожвавлення підприємницької діяльності сприяло подоланню господарської  розрухи.

 

З переходом до непу система  централізму в управлінні була ліквідована, а підприємства об єдналися в госпрозрахункові трести. В Україні трести стали  організовуватися восени 1921 р. Переважну  більшість шахт об єднав трест  „Донвугілля”, 15 металургійних заводів та ряд шахт увійшли до тресту „Південьсталь”. Машинобудівні заводи об єднав трест „Машинотрест”. Хімічна промисловість складалася з 3 трестів – „Хімвугілля”, „Склосода” та ”Коксобензол”. Всього на підприємствах, що увійшли до трестів було зайнято майже 220 тис. робітників.

 

В промисловості неп сприяв швидкому відродженню продуктивних сил. Відродження Донбасу стало  справою усієї країни. Видобуток  вугілля було зосереджено на великих  шахтах. У 1925/1926 господарському році у  Донбасі було видобуто майже 20 млн. тон вугілля, що становило 68% довоєнного рівня. В електроенергетиці почалося будівництво ряду великих об’єктів по плану ГОЕЛРО – Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.

 

В машинобудуванні більш  інтенсивно, чим в інших галузях  йшов процес концентрації виробництва. В Україні шляхом концентрації було створено 32 заводи сільськогосподарського машинобудування. В 1924 р. на Харківському заводі  почалося виробництво тракторів  „Комунар”.

 

З переходом до непу в господарському будівництві інтереси селян та сільського господарства вийшли на перший план. Широка програма допомоги селянам була викладена  в постанові ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. „Про відбудову та зміцнення сільського господарства України”. Було створено акціонерне товариство „Село-допомога”. Це товариство забезпечувало селянські господарства посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. На допомогу селянським господарствам надсилалися також червоноармійські частини. Навесні 1922 р. бійцями Червоної Армії було зорано і засіяно понад 50 тис. десятин землі. Аграрні перетворення в Україні були завершені в основному у 1923 р. Землекористування бідняцко-середняцких господарств в Україні збільшилося у 1,5 рази. В цілому у користування селянам було передано понад 31 млн. дес. землі, тобто 92% земельного фонду республіки.

 

Внаслідок аграрних перетворень  кількість куркульських господарств  різко зменшилася, а питома вага середнього селянства збільшилася. Зменшилася і кількість бідняків.

 

У січні 1923 р. В.І.Ленін продиктував  статтю „Про кооперацію”. Масове кооперативне будівництво в Україні почалося відразу після переходу до непу. Для керівництва цим будівництвом була створена Кооперативна рада у складі партійних, радянських та кооперативних робітників. Постановою Раднаркому України від 13 квітня 1921 р. в республіці була створена єдина система споживчої кооперації.

 

На кінець 1920-х років  до сільськогосподарської кооперації було залучено понад 50% селянських господарств  України. Усіма видами кооперації, включаючи  споживчу, було охоплено 85% селянських господарств.

 

Таким чином, неп був уведений з ініціативи В.І.Леніна після того, як Радянська країна опинилася перед  економічною катастрофою внаслідок  продовження в мирних умовах політики воєнного комунізму. Дуже швидко неп  довів свою ефективність. З огляду на його незаперечні здобутки багато партійців почало підтримувати курс на ринкову економіку. Однак переконані прихильники силових методів  керівництва суспільством не збиралися  складати зброю. Сталін поступово скасував неп і відкрив шлях для здійснення авантюристичного „стрибка” в індустріалізацію”.

Колективізація

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150 %. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

 

У плані фактично ставилася  мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура  не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне  Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити  землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажеш яєшні».

 

Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут  «друга революція» супроводжувалася такою  жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала  однією з найжахливіших подій  в українській історії.

 

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські  господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким  поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів  та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30 %). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.