Галицько Волинська держава

Першим в цьому регіоні  політику об'єднанні феодальне роздроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви, вони наполегливо домоталися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було не досить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини  Південно-Західної Русі, до складу якої вхопили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єднання взагалі був малоефективним.

І все ж, навіть у цих  складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, конкретна територія і розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала  деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини  Галицько-Волинського князівства —  опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилась під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилась е руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частіша Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частіша політичне  роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно  зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього яес силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови дня свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на. Литовсько-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської  унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в  інтересах Польщі приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі  підлеглі йому, в тому числі українські, земні. Після цього на сеймі в  Люблені Ягайло був обраний польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову  ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.

Віденська угода 1401 р. ліквідувала  підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство було ліквідовано. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, "в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи". Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

 Люблінська унія 1569 р. об'єднала Польське королівство  і Велике князівство Литовське в "одне, нерозрізнюване, неподільне тіло", утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.

Внаслідок Люблінської  унії українські землі — і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади  польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських  земель, ополячення та окатоличення українського народу; наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені земні і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, народжується ідея української державності.