Боспорское царство

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ЗМІСТ 

    Вступ

    1. Створення та розвиток Боспорського  царства 

    2. Особливості суспільного устрію  Боспорського царства  

    3. Державний лад 

    4. Основні риси права Боспорського  царства

    Висновок

    Список  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП 

    Актуальність  роботи. У І тисячолітті до н. е. на землях сучасної України відбувалися важливі події. Її територію заселяли різноманітні етнічні спільноти, народи, племена, хвилями рухалися численні кочівники. Всі вони залишали свій слід в історії, впливаючи на економічний, соціальний, культурний розвиток, у тому числі й ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я.

    Важливу роль у цьому процесі взаємного  впливу й збагачення відігравали  державні утворення, які сформувалися у цей час на теренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали та розвивалися сталі економічні й політичні зв'язки між названими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами українського Полісся та Лісостепу. Так, у Скіфській державі значну частину місцевого населення становили скіфи-орачі. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями черняхівської культури, різними етнічними групами Таврії підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення - східні слов'яни - знайомилося з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також з їхніми політичними та правовими інститутами.

    Скіфи, греки, римляни - всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або й назавжди стаючи його частиною [6, с.18].

    Заселення берегів Керченської протоки  розпочалося в першій половині VI ст. до н. е. У V ст. до н. е. оформився союз кількох грецьких держав-полісів, розташованих на обох берегах протоки. Так виникло Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи. 
 
 

    1. Створення та розвиток Боспорського царства  

    Утворення та розвиток держави. Боспорське царство виникло у 483 р. до н. е., коли архонт Пантикапею проголосив себе царем і узурпував владу в місті, а також у прилеглих територіях - бездержавних племенах та полісах - Феодосії, Фанагорії, Герменесі, Тіртаці, Кітею, Кіммеріку, Мірмекію. До Боспорського царства увійшла територія Керченського півострова, основною частиною населення якої були Скіфи, а також 20 фецьких міст і скіфські племена Східного Криму, Таманського півострова і узбережжя Азовського моря [2, с.55].

    Найбільшого розквіту Боспорське царство досягло в IV-III ст. до н.е. Але в ІІІ ст. до н.е. внаслідок кризи всієї рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, відбуваються фінансово-економічні й соціальні катаклізми. Повстання під проводом Савмака поглибило цей процес. У літературі його тлумачать по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як вияв класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно-визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення проти боспорської зверхності. Та хоч би як, а створена повстанцями “держава Сонця” виявилася нежиттєздатною. 107 р. до н.е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діафантом. Після глибоких струсів Боспорське царство вже не могло піднестися. Впродовж І ст. до н.е. воно потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму. В ІІІ ст. н.е. його територію розорили готи, а в IV ст. н.е. остаточно зруйнували гунни. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії [2, с.57].

    Спочатку  це був союз полісів (федерація), а  згодом - необмежена монархія на зразок східної деспотії з поділом на номи (адміністративні одиниці) на чолі з призначеним царем намісником - номархом. Іі організації політичної влади Боспору крилися суперечності, які негативно впливали на устої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами, поступово ліквідовувалися органи самоуправління, а за іншого - зростав вплив скіфо-сарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих Племен, і намаганням звільнитися від уніфікаторських устремлінь боспорських царів.

    Економічну  основу Боспору становило розвинуте  землеробство, продуктами якого забезпечувалось  населення царства, а їх експорт  приносив великий матеріальний зиск. Особливо важливе значення в економічному поступі Боспору мало виноградарство, яке сприяло розвиткові виноробства й перетворенню його продукції на прибуткову статтю експорту. З IV ст. до н.е. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північночорноморські степи; розгортається торгівля з місцевими племенами, формується прошарок багатих людей, які займаються торгівлею і работоргівлею.

    I У III ст. до н. е. внаслідок  кризи рабовласницької системи  Боспор поступово занепадає, а  повстання під проводом Савмака  Поглиблює цей процес. Вчені тлумачать  його по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як ВИЯВ класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення Проти боспорської зверхності. (Проте створена повстанцями "держава Сонця" виявилася химерною і у 107 р. до н. е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діофантом. Після таких глибоких потрясінь Боспорське царство вже не піднеслося і впродовж I ст. до н.е потрапляло у залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму, a у III ст. н. е. його територію спустошили готи. У IV ст. н. е. Боспор остаточно зруйнували гуни. 3 VI ст. ця м риторія увійшла до складу Візантії [4, с.105]. 

    2. Особливості суспільного устрію Боспорського царства  

    Населення великих територій Боспорського царства перебувало на різних щаблях соціально-економічного розвитку і суспільних відносин. Тут панував рабовласницький спосіб виробництва, у зв’язку з чим суспільство поділялося на вільних і підневільних людей. До пануючої верхівки належали царська сім’я та її оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, работоргівці, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень, заможні купці, представники родоплемінної й військової знаті, жерці. Власниками і розпорядниками землі були боспорські правителі й великі землевласники. Панувала державна і приватна власність на землю.

    У Боспорській державі жили вільні громадяни середнього достатку, що не мали рабів, іноземці, а також  вільні селяни-общинники (пелати). Останні були основними платниками натуральних податків за право користування землею і переважно несли тягар повинностей на користь держави й місцевої аристократії. До того ж селяни зобов’язані були брати участь в ополченні під час нападу кочових племен на Боспорське царство [5, с.118].

    Найнижчий щабель соціальної драбини традиційно займали раби, які поділялися на приватних і державних. Праця  державних рабів в основному  використовувалася на будівництві  громадських будівель, оборонних  споруд. У племінних організаціях рабство було домашнім, патріархальним. Місцеві аристократи широко використовували працю рабів у землеробських господарствах, де в основному вирощувався хліб на продаж.  

    3. Державний лад  

    За  історичним типом Боспорське царство  було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. З початку утворення Боспорське царство було аристократичною республікою, на чолі якої від 483 р. до н.е. стояв рід Архенактидів. Із середини V ст. (438 р. до н.е.) влада перейшла до династії Спартокидів, яка правила тут протягом трьох століть. Спартокиди тривалий час титулували себе архонтами Боспору й Феодосії, а царями називалися стосовно васальних варварських народів. Вже з ІІІ ст. до н.е. подвійних титул зникає, правителі пойменовують себе царями (боспорські царі зберегли за собою титул архонтів до І ст. до н.е. лише відносно Пантікапея) [6, с.18].

    Міста-держави, які увійшли до складу Боспорського царства, мали певну автономію, власні органи самоуправління (народні збори, ради міст, виборні посади). Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями, володарями, які називають себе “царями царів” (з приєднанням до держави нових племен до титулу глави держави – цар – долучалася їхня етнічна назва). В І-ІІІ ст. н.е. в Боспорі посилилась тенденція до централізації влади, що супроводжувалось формуванням складної державно-бюрократичної структури з царською адміністрацією на чолі [3, с.215].

    Вища  законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках царя. Він був верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи.

    Функції виконавчої влади виконували придворні  чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входиил начальних двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управляючий справами релігійних культів та ін. Зв’язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем.

    Абсолютизація влади царя і централізація управління державою були явищами об’єктивно необхідними і закономірними. Боспорська держава об’єднувала етнічно неоднорідні народи, які стояли на різних щаблях соціально-економічного і політичного розвитку. В організації політичної влади крилися глибинні суперечності, що могли негативно вплинути на устрої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами з поступовою ліквідацією органів самоуправління, що не могло не позначитися на настроях громадян, невдоволених уніфікаторською і централізаторською політикою царської влади та свавіллям царських намісників, які управляли містами-державами, а з іншого – посилювався вплив скіфосарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих племен, і намаганням звільнитися від централізаторських зазіхань боспорських царів. Покора залежних племен центрові полягала у визнанні верховенства влади боспорських царів, виплаті данини сільськогосподарськими продуктами, участі у військових походах. Однак у внутрішньому житті вони зберігали свій племінний устрій і звичаї, притаманний їм спосіб життя і родовий побут.

    За  римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму. Царі стали офіційно титулуватися “друг кесаря і друг римлян”. При вступі на престол боспорський цар обов’язково затверджувався римським імператором, від якого одержував символ царської влади – скіпетр. Римські правителі опікувалися Боспором, тримали тут свої залоги. Відомо, що в перших століттях нової ери Рим щорічно давав гроші боспорським правителям на утримання війська, яке складалося в основному з найманців – греків і фракійців. У цьому війську римляни вбачали надійний захист усього рабовласницького світу від “варварських племен” на крайньому північному сході чорноморських степів. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому широка автономія Боспору залишалася [1, с.219].  

    4. Основні риси права Боспорського царства 

    В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про  його характерні особливості й джерела  складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій  яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм, очевидно, стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державних і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов’язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам.

    Найтяжчими  злочинами вважалися змова та замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВИСНОВОК 

    Таким чином, Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління.