Правові основи організації державної служби в Україні

 

 

Завдання 1 (теоретичне). На основі опрацьованої законодавчої бази та наукової літератури розкрити наступну проблематику: 30. Правові основи організації державної служби в Україні.

Завдання 2 (практичне). 30. 16-річний Василь, який працював у фірмі „Гарант”, більшу частину своєї зарплати пропивав. Він ходив в убогому одязі, зношених черевиках, не мав грошей на ліки, а іноді й на харчі. Батько Василя давно помер, а самотня мати мала дуже малі доходи. У зв'язку з вищевикладеним вона звернулася із заявою до суду про обмеження її сина у дієздатності. Василь був упевнений в тому, що він не буде обмежений у дієздатності. По-перше, обмежити у дієздатності можна тільки осіб, які є повністю дієздатними. По-друге, у нього немає сім'ї, яку він ставив би у тяжке матеріальне становище. Дайте оцінку аргументам Василя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Правові основи організації державної служби в Україні

Питанням, щодо створення та функціонування державної служби займались ще філософи Стародавньої Греції. Стосовно державних службовців дискутували Сократ, Платон, основи наукового підходу до проблем функціонування державної служби було закладено ще Аристотелем.

Вже на початку XX століття склалася сучасна концепція функціонування державної служби. В її основу покладені такі постулати: чітка правова регламентація відокремлених служб; посадова субординація при виконанні розпорядчих та виконавчих функцій державного управління; захист правового статусу та компетенції державних службовців; конкурсна система добору кадрів.

Державна служба нині – це державний правовий, соціальний, культурний, організаційний, економічний інститут, який здійснює в межах своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів державної влади через ефективну систему кадрового забезпечення.

Правовий інститут державної служби об’єднує норми кількох галузей права: конституційного, адміністративного, трудового, фінансового, кримінального, котрі цілісно регулюють відносини суспільного життя і пов’язані з організацією та проходженням державної служби.

Виділяють три групи відносин, що підлягають правовому регулюванню:  
– формування системи державної служби;  
– регламентація правового статусу державного службовця  
та забезпечення гарантій для його реалізації;  
– механізм проходження державної служби.

Правовому інституту відповідають конкретні законодавчі та нормативні акти, які визначають усі його основні елементи [7, с. 163-164; 9]. У контексті модернізації державної служби важливого значення набуває законодавче закріплення нових підходів до її функціонування. Це, в першу чергу, стосується  організаційних структур державної служби, запровадження нових стандартів та процедур її діяльності.

Соціальний інститут державної служби передбачає закріплення принципів громадянського суспільства, які визначають організацію та регулювання спільної діяльності людей, підтримують соціальний порядок у процесі суспільного відтворення. Соціальний інститут державної служби реалізується через функцію соціальної організації, соціального контролю, соціальної комунікації, соціальної інформації, виховної роботи та дає змогу забезпечити дотримання законних вимог збереження громадянської гідності, суспільного добробуту.

Культурний інститут державної служби інтегрує в собі правову, інформаційну, управлінську, організаційну, політичну,  професійну, етичну, естетичну, педагогічну культуру і відповідає за консолідацію загальнолюдських, національних, соціально-культурних цінностей та інтересів громадян.

Економічний інститут державної служби включає професійну діяльність державного апарату: з розробки та реалізації державної економічної політики, з розподілу та використання фінансових, матеріальних, інформаційних, інтелектуальних, кадрових ресурсів з метою максимального задоволення економічних, соціальних, духовних потреб суспільства та людини.

У правовому полі України є два визначення державної служби: законодавче та нормативне.

Згідно з першим, державна служба – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, пов’язані з практичним виконанням завдань і функцій держави, та отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Цими особами є державні службовці, які мають певні службові повноваження [4].

За нормативним твердженням, державна служба – це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави [18].

Об’єктом державної служби є сукупність державно-службових відносин, що виникають між складовими державного апарату.

теорії адміністративного права державно-службові

відносини поділяються на:

• відносини адміністративно-правового характеру, які виникають у процесі організації державної служби (підготовка, підбір, розстановка кадрів, проведення оцінки державних службовців, просування по службі, заміщення посад тощо);

• трудові відносини, які формуються в процесі діяльності службовця всередині державного органу, в процесі організації робочого часу і відпочинку, дисципліни та оплати праці.

З позицій публічного і приватного права державно-службові відносини можна поділити на:

• публічно-правові відносини, які охоплюють державу, її органи та державних службовців;

• приватно-правові відносини, що поширюються на службовця, який укладає угоду з керівником державного органу влади.

Предметом дослідження державної служби є механізм практичного здійснення завдань і функцій державним апаратом,  який, з одного боку, виконує функції, що випливають із самого призначення держави, а з іншого – обслуговує суспільство, забезпечує права і свободи громадян.

Метою вивчення державної служби в межах окремої науки є упорядкування та підвищення ефективності процесів формування і реалізації державної влади та державного управління, а також підвищення відповідальності за виконання повноважень,  закріплених за державною посадою із соціально-економічними гарантіями державної служби.

Завданнями державної служби є: 

1. Досягнення загального  консенсусу в суспільстві щодо  загальнолюдських цінностей та  пріоритетів державної політики, яка має спрямовуватися передусім  на досягнення добробуту населення  та забезпечення прав людини.

2. Здійснення принципу  розподілу влади, створення системи  противаг, які спонукають політиків  до пошуку компромісів.

3. Визначення статусу  політичних діячів та державних  службовців. Політичні діячі визначають  державну політику, а державні  службовці, діючи відповідно до  загальних інтересів суспільства, мають служити не окремим політичним  силам, а всьому народу.

4. Побудова органів управління  відповідно до функцій держави.

5. Ефективне здійснення  контрольної функції держави.

6. Конкурсний відбір державних  службовців, який будується

лише на професійних засадах.

7. Дотримання основних  прав, обов’язків державних службовців  та обмежень, пов’язаних із проходженням  державної служби.

8. Технічне оснащення  державної служби та стимулювання  праці державних службовців.

Межі поширення державної служби розглядають відносно практичної і професійної участі у здійсненні цілей та функцій держави через виконання обов’язків і повноважень на посаді, визначеній у конкретному державному органі.

Посади, які відрізняються політичним характером, відповідним порядком заміщення, визначеним особливим правовим статусом, називаються верхньою межею державної служби.

Допоміжні, обслуговуючі, організаційно-технічні види діяльності в органах державної служби, що регулюються трудовим законодавством, називаються нижньою межею державної служби.

Відповідно до конституційного принципу поділу державної влади державну службу поділяють на службу в органах представницької, виконавчої та судової влади.

Основними концептуальними ідеями розвитку державної служби в Україні є наступні твердження:

1. Державна служба –  це сфера цілеспрямованої людської  діяльності, спосіб організаційно-управлінського  впливу.

2. В основу державної  служби закладено соціальну базу, оскільки вона покликана задовольняти  інтереси всього суспільства.

3. Основними функціями  державної служби є:

• управління, яке реалізується через планування, прогнозування, програмування, підготовку і прийняття рішень, реалізацію їх виконання, координацію, інформування, контроль, стимулювання, мотивацію;

• організація життя та діяльності громадян через систему комунікаційних зв’язків;

• надання державних соціальних послуг (система правового захисту, національної безпеки, освіти, розвитку сфери фундаментальних досліджень тощо);

• регулювання правовідносин між громадянським суспільством та державними органами влади, між особою, громадянином і державою.

4. Основними принципами  державної служби є:

• служіння народові України; демократизм і законність;

• гуманізм і соціальна справедливість, пріоритет прав людини;

• персональна відповідальність за виконання службових

обов’язків і дисципліну;

• дотримання прав та інтересів органів місцевого самоврядування;

• дотримання прав та інтересів підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян (стаття 3 Закону України “Про державну службу”).

Державну службу в системі суспільних наук можна розглядати у кількох аспектах:

• як галузь науки, яка вивчає закономірності розвитку, принципи, історію, законодавство інституту державної служби;

• як галузь права, яка юридично закріплює державно-службові відносини, в ході яких реалізуються посадові повноваження державних службовців і функції державних органів влади;

• як галузь українського законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері організації і функціонування держави;

• як професійну діяльність, яка для державного службовця є необхідністю виконувати свої посадові повноваження. У межах цієї діяльності реалізується компетенція державних органів влади;

Державна служба як правовий інститут регулюється як конституційними,  так і загальними нормами права. Згідно з Конституцією України державну  службу визначено як найважливіший інститут у справі розвитку української  державності, оскільки успішне функціонування всієї суспільно-політичної системи не може існувати без відповідного професійного службового корпусу. Хоча чіткої моделі організації державної служби за конституційними нормами не встановлено, проте Конституція України виділяє загальні засади концепції формування та розвитку інституту державної служби. Так, до основних конституційних положень, що безпосередньо стосуються державної служби і розкривають її соціальний характер, належать наступні: ст. 38 (розд. ІІ)  Конституції України наголошує, що “громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого  самоврядування”; ст. 8 (розд. І) визначає, що Конституція України має найвищу  юридичну силу і в Україні діє принцип верховенства права. Цей принцип  забезпечує єдність, узгодженість і стабільність всієї правової системи, її окремих елементів та інститутів, зокрема інституту державної служби [7, с. 133].

Низкою статей Конституції України (розд. ІІ) закріплено пріоритет прав і свобод громадян, якого повинні дотримуватися державні службовці. У ст. 64 зазначено, що “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”. Державні службовці повинні забезпечувати виконання таких положень, як право людини  на рівність перед законом (ст. 24); право не бути позбавленим громадянства або бути вигнаним (ст. 25); право на життя (ст. 27); захист гідності і заборона на поводження чи покарання, що принижує гідність (ст. 28); свобода від свавільного арешту чи затримання (ст. 29); право на звернення до органів державної влади (ст. 40); право на житло (ст. 47); шлюб (ст. 51); права дітей (ст. 52); право не підкорятися злочинним наказам (ст. 60); норма проти ризику двічі нести кримінальну відповідальність за один злочин (ст. 61); презумпція невинності (ст. 62); захист від інкримінації особі злочину, право на захист у кримінальній справі та право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що спеціально встановлені вироками суду (ст. 63).

Державна служба має свої специфічні методи правового регулювання статусу державних службовців, практичного функціонування державної служби  з метою забезпечення діяльності самих державних службовців, що виконують завдання й функції держави. Такі відносини мають адміністративно-правовий характер і відображають сутність державної служби. Також у теорії  адміністративного права державно-управлінські відносини розрізнюють як такі, що виникають у процесі організації державної служби (підготовкою, добором, розстановкою кадрів; заміщенням посад, проведенням оцінки праці і просуванням по службі тощо), а також такі, що складаються в процесі реалізації державної служби (процесі діяльності працівника всередині державного органу; процесі організації робочого часу, відпочинку; процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів тощо). Відповідно цю групу відносин  можна віднести до галузі трудового права. Центральним поняттям у структурі службового права стоять державно-службові правовідносини, під якими розуміють державно-правові відносини служби і відданості державного службовця, що вступає на службу. Державний службовець, який вступає у трудові відносини з державним органом, набуває адміністративно-правового статусу, визначальними рисами якого є:

- права та обов’язки  державних службовців встановлюються, як правило,  у межах компетенції  органів, в яких вони перебувають  на державній службі;

- діяльність державних  службовців підпорядкована виконанню  завдань, покладених на відповідний  орган, і має офіційний характер, оскільки державний cлужбовець здійснює функції держави і вирішує коло державних завдань;