Захист права власності

1. Поняття захисту права власності.

Захист законних прав громадян є  одним з найголовніших завдань  держави, адже кожна цивілізована держава  закріплює за своїми громадянами  та юридичними особами певні права  й намагається створити найсприятливіші  умови для їх реалізації. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України, "держава  забезпечує захист прав усіх суб'єктів  права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим  забезпечує одночасно і виконання  громадянами обов'язків, покладених на них державою, а також власними договірними та іншими зобов'язаннями. Оскільки економічною основою кожного  суспільства є власність у  різних її формах, то одним із найголовніших  об'єктів державного захисту виступає саме право власності. При цьому  законодавство, зокрема Конституція, Цивільний кодекс надають усім власникам  рівні умови для захисту права  власності. У ст. 386 ЦК закріплено основні  правові засади захисту права  власності в Україні, які базуються  на принципі рівності захисту права  власності всіх його суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад).

Для розкриття змісту передбачених главою 29 ЦК України засобів захисту  права власності важливим є визначення поняття цивільно-правового захисту  права власності. Отже, це система активних заходів, які застосовуються власником, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів є складовою частиною загально-правового механізму захисту права власності та інших цивільних прав.

2. Класифікації способів захисту  права власності.

Цивільно-правові засоби захисту  цивільних прав досить неоднорідні  за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них спрямовані на захист права власності безпосередньо, інші - опосередковано. Однак законодавство  не передбачає певної класифікації засобів  захисту права власності. Тому в  літературі висловлюються досить різні  погляди щодо такої класифікації. Тим не менше, найбільш поширеним  є поділ цивільно-правових засобів  захисту права власності на речово-правові  й зобов'язально-правові, який довів  свою доцільність своїм багатовіковим  існуванням, адже він був відомий  ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Характерними ознаками таких засобів є те, що вони покликані захистити право власності, а також інше речове право на майновий об'єкт, що є індивідуально визначеним і зберігся в натурі. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин і розраховані на випадки порушення цих прав особою, яке знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного права в договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах. Зобов'язально-правові засоби відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що об'єктом захисту можуть бути будь-які речі та майнові права. Наприклад, якщо права вимоги не можуть бути об'єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему можна вирішити за допомогою зобов'язально-правових засобів. Однак, незважаючи на усталеність такої класифікації, єдності щодо входження до неї конкретних засобів захисту не існує.

Загальновизнаним юридичною наукою є той факт, що речово-правовими  способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Безумовно, поділ засобів захисту  права власності на речові й зобов'язальні  є простим і зрозумілим. Але  сьогодні він не може охопити все  розмаїття заходів, передбачених у  сучасному законодавстві, які прямо  чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові  засоби захисту права власності  таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту - позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до якої входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

3. Витребування майна  із чужого незаконного володіння  (віндикація):

а) поняття віндикації;

Зазначений засіб захисту права  власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений  можливості володіти й користуватися  належною йому річчю, тобто коли річ  незаконно вибуває з його володіння. В цивільно-правовій літературі зазначений засіб захисту отримав назву "віндикація".

Згідно зі ст. 387 ЦК, власник має  право реалізувати своє право  на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого  майна з чужого незаконного володіння  з дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом.

б) суб’єкти віндикації. Презумпція добросовісності набуття та законності володіння;

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму (оренди), підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом. Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). У випадку, коли власник (титульний володілець) не може надати такі документи у зв'язку з їх втратою або його права власності оспорюється відповідачем, у позові також має закладатися вимоги про визнання права власності.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Виходячи з презумпції добросовісності набувача майна, обов'язок по доведенню недобросовісності набувача майна лежить на особі, яка звернулась з віндикаційним позовом до суду.

в) предмет віндикації;

Юридична наука виділяє два  основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову - предмет і  підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Важливою умовою звернення з  віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.

г) межі віндикації;

Цивільний кодекс встановлює певні  умови, за яких власник має право  витребувати свою річ з чужого незаконного володіння із якими  пов'язані такі поняття, як добросовісність  чи недобросовісність володіння  річчю.

Добросовісність набувача характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Так, добросовісним набувачем визнається особа, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. Причому ці особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння.

Недобросовісними можуть вважатися  також особи, які набули майно  або зберегли його у себе за рахунок  іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), незалежно від того, було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ст. 1212 ЦК). Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа зобов'язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 1212 ЦК України не ставить обов'язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів.

У ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1212 прямо застерігається, що положення про безпідставне придбання  чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником  із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування  шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла у себе за рахунок  іншої особи.

Також недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Таке майно також може бути витребуване від них власниками.

Другою умовою, яка ставить у  залежність можливість витребування майна  власником з чужого незаконного  володіння, є відплатність або безвідплатність угоди, за якою річ було набуто.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто й тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. При цьому, якщо майно набуто безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Стаття 388 встановлює, що власник має  право витребувати своє майно  в добросовісного набувача, якщо його було набуто за відплатною угодою у  випадку, коли майно:

1) було загублене власником або  особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника  або особи, якій він передав  майно у володіння; 

3) вибуло з володіння власника  або особи, якій він передав  майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, у разі вибуття майна з  володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі  позбавлений можливостей захисту  своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно  від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно  власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею  позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник  передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Норми цивільного законодавства про  витребування майна з чужого незаконного  володіння за своєю метою є  такими, що спрямовані на вирішення  спору між особами, які не перебувають  між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна. Це означає, якщо власник передав  своє майно за договором іншій  особі, то він має право витребувати  його за підставами, передбаченими  нормами, які регулюють відповідні договірні відносини. Така ситуація є одним із прикладів конкуренції цивільно-правових позовів, що не завжди враховується в юридичній науці та судовій практиці.