Захист прав споживачів

    Зміст 

    Вступ

    2 Методи визначення  якості товарів, робіт та послуг

    1 Становлення законодавства  про захист прав  споживачів в Україні

    Висновок

    Список  використаних літературних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Вступ

    Проблема  захисту державою прав громадян, у  тому числі їхніх прав як споживачів, має тривалу історію. Здавна людство за допомогою держави намагалося якщо не усунути зовсім протиріччя між товаровиробником (продавцем) і споживачем (покупцем), то, принаймні, якось врегулювати їх. У різні історичні епохи, зрозуміло, це відбувалось по-різному.

    Закони  різних часів та народів містили  в основному окремі норми обов’язків держави щодо забезпечення інтересів  прав осіб, які належали до пануючого  класу суспільства або до окремих  його груп. Уперше питання щодо прав усіх громадян постало із прийняттям Великої Хартії Вільностей 1215 року.

    Захист  прав споживачів є однією з найбільш актуальних та злободенних соціально-економічних  проблем в усіх країнах світового  товариства. Існує вона із моменту  зародження та розвитку ринкових відносин як проблема пошуку та досягнення балансу, погодження полярних інтересів виробника, продавця товарів або послуг та їх споживача. Соціально-економічні перетворення, що відбуваються в Україні, становлення ринкових відносин на споживчому ринку держави свідчать про те, що споживач наразі лишається економічно не захищеною фігурою у суспільстві. 
 
 
 
 
 

    1 Становлення законодавства  про захист прав  споживачів в Україні

    Права споживачів уперше були сформульовані  у Посланні Президента США Джона  Ф. Кеннеді до американського Конгресу 15 березня 1962 р. А із 1983 р. день 15 березня було проголошено ООН Всесвітнім днем прав споживачів. Тепер він відзначається щорічно у всьому світі.

    В усіх країнах захист прав споживачів будується на відповідній нормативно-правовій базі, яка постійно удосконалюється з урахуванням змін соціально-економічної ситуації.

    Свій  внесок в цю справу внесла Хартія захисту споживачів, прийнята 25-ю сесією Консультативної Асамблеї Євросоюзу в 1973 р., а також Керівні принципи ООН на захист інтересів споживачів, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 р.

    Названі документи лягли в основу адміністративно-правового  механізму захисту споживачів в  усьому світі. А при ООН утворився  Конс’юмерс Інтернейшенл – міжнародна організація незалежних споживачів із майже 200 країн світу, членом якої із 1997 р. є і Україна.

    З 1994 року Україна є членом Європейської комісії Генерального Директорату  ХХІV споживацької політики і захисту  здоров’я споживачів.

    Необхідно відмітити, що країни ЄС розробили ряд  нормативних актів із захисту прав споживачів, які визначають політику в цій сфері з урахуванням забезпечення захисту в рамках об’єднаного внутрішнього ринку.

    Відповідно  до затвердженої Генеральною Асамблеєю  ООН резолюції, країни-члени ООН  зобов’язались, в т.ч. і Україна, проводити активну політику захисту прав споживачів з урахуванням  вищезазначених керівних принципів.

    Законодавство з питань захисту прав споживачів в Україні почало розроблятись наприкінці 80-х, початку 90-х років, в умовах коли у державі були ліквідовані відповідні органи управління, органи відомчого та міжвідомчого контролю у сфері обслуговування населення.

    Від часу проголошення Україною незалежності у 1991 р. закладаються основні принципи державної політики щодо захисту прав споживачів. Україна, першою з усіх країн СНД прийняла Закон «Про захист прав споживачів», чим засвідчила перед усім світом свою повагу до міжнародних засад цивілізованого захисту громадян як споживачів.

    Зазначений  закон було розроблено і прийнято у контексті із принципами розбудови незалежної правової держави, а також із Керівними принципами для захисту інтересів споживачів.

    При прийнятті Конституції України  наша держава ще раз підтвердила  незмінний курс, який є спрямованим  на державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяння діяльності громадських організацій споживачів, закріпивши це у ст. 42.

    Таким чином, з усвідомленням і прийняттям специфічних прав споживачів, які  є невід’ємною частиною загальних  прав людини, було започатковано проведення в Україні державної політики щодо захисту прав споживачів, і ця політика у нормативно-правовому оформленні наразі повністю відповідає міжнародним документам.

    Важливість  проведення саме державної політики щодо захисту прав споживачів актуальна у зв’язку із намірами України увійти до Європейського Співтовариства, що було зафіксовано в Угоді про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом та Україною від 16 червня 1994 р.

    Гармонізація (зближення існуючого і майбутнього законодавства України із законодавством Співтовариства) юридичних норм, які визначають маркетинг товарів та послуг може призвести до вирівнювання існуючих в національному законодавстві положень, у тому числі, і у сфері захисту прав споживачів. Внаслідок цього ступінь захищеності споживачів може знизитись. Реалізація стратегії входження до Європейського Співтовариства повинна враховувати, перш за все, високий рівень захищеності наших громадян як споживачів.

    Із  метою посилення захисту прав споживачів Верховна Рада України  прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про права споживачів», який ураховує європейський досвід у галузі захисту прав споживачів і узгоджується з Директивами Європейського Союзу. Важливість проведення державної політики щодо захисту прав споживачів зростає у зв’язку із намірами України увійти до Європейського Співтовариства. Необхідність запланованих змін зумовлюється також і внутрішніми чинниками, серед яких помітну роль відіграє діяльність виробників та торговців, котрі монополізують ринок, що будується на жорсткому нав’язуванні споживачам договірних умов щодо ціни, якості товарів, послуг тощо.

    Окрім того, ускладнення мережі комерційного розподілу неминуче призводить до дедалі більшого віддалення споживача від підприємств-виробників, оскільки товари потрапляють до нього через розгалужену мережу посередників. За таких умов споживачеві дедалі складніше отримувати відшкодування збитків, яких він зазнає внаслідок придбання недоброякісних чи небезпечних (фальсифікованих) товарів.

    Розвиток  ринкових відносин супроводжується  також різким зростанням ризику споживача  внаслідок придбання товарів  та отримання послуг, що не мають  необхідних споживчих якостей, або  завдають шкоди його здоров’ю чи майну. Дедалі частіше на прилавках зустрічаються товари не тільки неякісні, але й небезпечні для життя і здоров’я людей, причому як імпортні, так і вітчизняного виробництва. Це й є причиною збільшення уваги до прав споживачів.

    Отже, розвиток економіки на сучасному  етапі супроводжується розширенням комерційного обігу, внаслідок чого до ринкових операцій дедалі інтенсивніше втягуються широкі верстви населення, які виявляється не завжди готові до участі в ринкових відносинах.

    Проілюструємо ті нововведення, які було внесено  до Закону «Про захист прав споживачів». Ст. 7 зазначеного Закону передбачає, що споживач протягом 2 років може звернутись до виробника (продавця, виконавця) у разі невідповідності товару, заявленій у декларації про умови гарантії або у відповідній рекламі, щодо виконання гарантійних зобов’язань. Стосовно продукції, на яку гарантійні строки не встановлюються, споживач має право пред’явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено упродовж двох років, а щодо об’єкта будівництва – не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві (Директива 99/44 ЄС про деякі аспекти продажу споживчих товарів і пов’язаних з ними гарантій).

    У ст. 11 встановлюються основні вимоги до договору про споживчий кредит, зокрема визначається, що споживач не повинен сплачувати кредиторові будь-які збори, сплати, проценти або інші вартісні елементи кредиту, котрі не були зазначені у договорі. Крім того, споживач має право протягом періоду в 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладення кредитного договору без надання причин тощо.

    Перед укладенням договору про надання  споживчого кредиту кредитодавець  є зобов’язаним надати споживачеві  інформацію у письмовій формі  про таке: особу та адресу кредитодавця; кредитні умови, зокрема: цілі, на які  споживчий кредит може бути витрачений; форми забезпечення; опис наявних форм кредитування з коротким описом різниці між ними, включаючи різницю між зобов’язаннями споживача; тип процентної ставки; суму, на яку споживчий кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість споживчого кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання споживчого кредиту для споживача (перелік всіх витрат, пов’язаних із отриманням споживчого кредиту, його обслуговуванням та поверненням, як-от: адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який споживчий кредит може бути отриманий; варіанти повернення споживчого кредиту, включаючи кількість, частоту, обсяги платежів; можливість дострокового повернення споживчого кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона має бути здійснена; загальну інформацію про податковий режим виплат процентів та про державні субсидії, які споживач може отримати, або інформацію про те, від кого споживач може отримати докладнішу інформацію.  

    Споживачеві також має бути повідомлено про  переваги та недоліки пропонованих схем кредитування (Директива 87/102 ЄЕС про наближення законодавчо регулюючих положень і адміністративних розпоряджень Держав-членів Ради Європейського співтовариства).

    Ст. 12 передбачає, що продавець при укладанні контрактів поза торгівельними або діловими приміщеннями є зобов’язаний інформувати споживача про його право протягом семиденного терміну розірвати договір. У випадку анулювання договору, продавець має повернути кошти споживачу. При реалізації продукції поза торговельними або діловими приміщеннями продавець (виконавець) зобов’язується надати споживачеві документ, який засвідчує факт укладення договору і є підставою для виникнення взаємних прав та обов’язків (Директива 85/577ЄЕС про захист споживачів щодо контрактів, що укладені поза діловими приміщеннями).

    Положення Директиви 97/7 ЄС про захист прав споживачів у договорах, що укладаються на відстані (дистанційних контрактах) щодо надання споживачу інформації про реквізити продавця (постачальника), основні характеристики товару, ціну, форму оплати, доставки, виконання враховуються ст. 13 Закону. Також передбачається, що інформація повинна надаватися у доступній формі із письмовим підтвердженням інформації, яка надається споживачу до поставки товару. При укладанні договору на відстані споживач має право розірвати такий договір шляхом повідомлення продавця (виконавця) про це протягом 14 днів із моменту отримання підтвердження інформації або у випадку продажу матеріальних речей – із моменту отримання товару або першої поставки товару.

    Директива 98/6 ЄС про захист споживачів шляхом зазначення цін на продукти, що пропонуються споживачам, має на меті доведення інформації щодо ціни продажу та ціни за одиницю вимірювання продукції, що пропонуються споживачам для того, аби поліпшити поінформованість і сприяти порівнянню цін. Директиву було враховано при доповненні ст. 15, у якій також зазначається, що продавець (виконавець) при реалізації продукції має обов’язково вказувати ціну кожної одиниці такої продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції. Ціна реалізації продукції має бути чітко написаною та простою для розуміння. Ціна продукції повинна включати усі податки та неподаткові обов’язкові платежі, які відповідно до чинного законодавства України мають бути сплачені споживачем при придбанні відповідної продукції.

    Було  внесено доповнення до Закону України  «Про захист прав споживачів» також  і щодо відповідальності за дефектну продукцію відповідно до Директиви 85/374 ЕЕС про наближення законів, правил та адміністративних положень держав-членів.

    У ст. 18 надається перелік умов договорів, які є несправедливими, зокрема до них належать: звільнення або обмеження юридичної відповідальності виробника, продавця, виконавця, у випадку смерті або ушкодження здоров’я споживача; виключення або обмеження прав споживачів щодо продавця, виконавця, у випадку часткового або неналежного виконання зобов’язання; встановлення обов’язкових для споживача умов, із якими він не мав реальної можливості ознайомитися тощо (Директива 93/13ЄЕС про несправедливі умови в контрактах зі споживачами та Директива 98/27 про заборони задля захисту споживачів (про накладення судових заборон).

    Директивою 84/450 ЄЕС про гармонізацію регламентів та адміністративних положень держав-членів, що стосуються неправдивої реклами (такої, що може ввести в оману) із доповненнями, внесеними Директивою 97/55 ЕС від 6 жовтня 1997 р., встановлюються положення, спрямовані на захист саме економічних інтересів споживачів, які також відтепер містяться у ст. 19 Закону.