Права жінок

     регулювання прав жінок в Україні

     З правового погляду в Україні  забезпечене недискримінаційне для жінок законодавство. З погляду забезпечення ґендерної рівності вважаємо, що законодавство України перебуває у стані трансформації від ґендерно нейтрального до ґендерно чутливого.

     На  конституційному рівні закріплені фундаментальні права людини, а також  гарантії їх захисту. Права людини і громадянина в Україні захищаються національними законами та кодексами. Водночас положення законів не закріплюють відповідні процедури забезпечення рівності статей, а отже, залишаються декларативними. Відповідно до Конституції України конституційні права та свободи людини й громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають зміст законів, інших нормативно-правових актів.

     Усі конституційні норми, які визначають права та свободи людини й громадянина, містять моделі поведінки громадян і держави. Зрозуміло, що ці моделі потребують законодавчого закріплення механізму реалізації положень Конституції України. Подальше завдання полягає у прийнятті таких законів та нормативно-правових актів, які забезпечать практичне втілення принципу ґендерної рівності в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.

     Конституція України 1996 р. діє вже 14 років, але більшість гарантованих нею прав жінки не можуть реалізувати повною мірою нарівні з чоловіками, оскільки відповідного законодавства немає. Враховуючи, що норми Конституції України є нормами прямої дії, відсутність процедури реалізації права в законі не є підставою для відмови в захисті прав і свобод в аспекті ґендерної рівності.

     Але Україною вже зроблено перші кроки  з формування ґендерно чутливого законодавства. Так, з метою сприяння реалізації інтересів працюючих жінок чинне законодавство України приведено у відповідність з основними положеннями Конвенції Міжнародної організації праці № 156. Україна - одна з перших держав в Європі внесла зміни до Кримінального кодексу шляхом запровадження спеціальної статті, що передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Законом України “Про зайнятість населення” передбачено додаткові гарантії щодо зайнятості окремих категорій населення, які потребують соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку праці. У 2001 р. був прийнятий Закон України “Про попередження насильства в сім’ї”.

     Заслуговує  на увагу концепція розроблення  окремого закону, який охоплював би найбільш суттєві й найважливіші питання правового регулювання у вибраній проблемно-орієнтованій сфері діяльності, та відпрацювання досить ефективного механізму вдосконалення нормативно-правової бази через удосконалення цього закону шляхом систематичного внесення до нього змін та доповнень.

     Такий механізм, на думку В.Бакуменка, має  базуватися на встановленні відносно постійного технологічного ланцюга “орган влади (розробник) - зацікавлені та забезпечувальні органи влади - урядовий апарат - парламентський апарат”, в якому є високий рівень розуміння проблем, що вирішуються, та лобіювання (у кращому розумінні цього слова) певних інтересів у даній сфері діяльності.

     Проте пропозиції щодо вдосконалення законодавчого процесу, як бачимо, обмежуються підходом, за яким суб’єктами цього процесу пропонуються виключно органи державної влади, що в умовах формування громадянського суспільства вже є недостатнім.

     Тому  вважаю за доцільне вищезгаданий технологічний ланцюг дещо розширити за рахунок суб’єктів громадянського суспільства як ініціаторів тих чи інших удосконалень - громадських організацій, об’єднань, форумів тощо, у результаті чого він міг би мати такий вигляд: “представництво громадянського суспільства - орган влади (розробник) - зацікавлені та забезпечувальні органи влади - урядовий апарат - парламентський апарат”.

     Цей рівень нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні потребує прийняття відповідного законодавства, яке юридично забезпечить рівні можливості обом статям у всіх сферах життя, створить правові гарантії через встановлення відповідальності за порушення права на рівність прав та свобод жінки й чоловіка. У разі його дотримання і виконання можна буде говорити про реальний захист прав жінок нарівні з чоловіками.

     Вирішити  решту суттєвих проблем правового регулювання в даній сфері діяльності можна, застосовуючи вищезгадану концепцію, на рівні достатнього складу нормативно-правової бази (НПБ), який передбачає такий склад нормативно-правових документів, за якого забезпечується достатність правового регулювання в даній сфері діяльності. Безумовно, досягти абсолютно достатнього складу НПБ неможливо, оскільки саме життя створює все нові проблеми, які потребують нових підходів та рішень, але завжди необхідно прагнути досягти максимально можливого рівня забезпеченості НПБ з урахуванням реальних економічних можливостей держави.

     Плануючи  нормотворчість, особливу увагу слід приділяти питанням формування ефективних підходів та методів їх здійснення, а також виділенню пріоритетних напрямів правового регулювання в кожній сфері діяльності. Основними (системоутворюючими) нормативно-правовими актами повинні бути чітко визначені адміністративні компетенції вищих та спеціальних органів державної влади щодо вирішення спеціальних проблем у даній сфері діяльності, якщо це не випливає з чинних нормативно-правових актів.

     У свою чергу, адміністративні компетенції  вищих та спеціальних органів державної влади визначаються, як відомо, підзаконними нормативно-правовими актами - постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами й розпорядженнями Кабінету Міністрів України, рішеннями, розпорядженнями й наказами керівників центральних органів влади тощо, які можуть затверджувати (схвалювати) відповідні програми, плани, графіки, заходи та ін., що мають обов’язкову юридичну силу.

     На  мою думку, до третьої групи нормативно-правових актів, які (за концепцією) мають становити достатню правову базу державної ґендерної політики, можна віднести Постанову Кабінету Міністрів України № 479 від 6 травня 2001 р. “Про Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності в суспільстві на 2001-2005 роки”, Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”. Не менш важливою є також затверджена у 2002 р. відповідною постановою Кабінету Міністрів “Комплексна програма протидії торгівлі людьми”. Ці документи спрямовані на вдосконалення національних механізмів поліпшення становища жінок та підвищення їх статусу в суспільстві.

     Зазначимо, що важливим є не тільки створення достатнього нормативно-правового поля, а і його дотримання. Ця проблема не втратила актуальності, оскільки мають місце факти порушення та ігнорування чинного законодавства. Позитивним кроком у здійсненні парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини й громадянина стало створення нового конституційного органу - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Такий крок відповідає стратегічній меті Пекінської платформи дій 1995 р., яка передбачає активізацію та заохочення розроблення програм захисту прав жінок у національних установах, що здійснюють захист прав людини й відповідні програми.

     Таким чином, правове регулювання державної ґендерної політики в Україні, на мою думку, здійснюється нормативно-правовими актами двох рівнів: наднаціонального та національного. Формування та розвиток національного рівня нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні відповідно до концепції необхідного і достатнього складу нормативно-правових баз, тобто її здійснення за етапами: “створення функціонального ядра - розроблення необхідного складу нормативно-правових документів - розроблення достатнього складу нормативно-правових документів” дає змогу впорядкувати вже напрацьований масив правових актів різної юридичної сили.

     Викладене дає можливість визначити такі основні  напрями удосконалення та розвитку національного рівня нормативно-правової бази державної ґендерної політики в Україні:

     - прийняття достатньої кількості нормативно-правових актів центральних органів державної влади щодо державного забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

     - узгодження нормативно-правової бази державної ґендерної політики з міжнародним законодавством щодо забезпечення ґендерної рівності;

     - створення інформаційно-методичного ресурсу державної ґендерної політики в комплексі з нормативно-правовою базою, що регламентує її формування й реалізацію;

     - моніторинг стану нормативно-правової бази державної ґендерної політики, зокрема проблем, що потребують правового врегулювання, а також результатів правозастосування внаслідок упровадження всіх нормативно-правових актів. 

     Висновки

     Врегулювання  правого статусу жінок, головним елементом якого є основні права й обов’язки жінок, що безпосередньо визначають їхнє становище у суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності, створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб, на сьогоднішній день має велике значення.

     В Україні створено юридичний механізм забезпечення рівності чоловіків та жінок. Конституція України у статті 24 закріпила рівність прав чоловіка та жінки і встановила систему гарантій, що забезпечують таку рівність. До них належать: надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок; встановлення постійних пільг; створення умов, які дають жінкам змогу поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства. Основні права жінки і чоловіка в Україні сформульовані також і в розділі другому Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Заборона дискримінації за ознакою статі встановлена у Кодексі законів про працю, в Законі України «Про зайнятість населення», «Про оплату праці» та інших Законах України.

     В останні роки в Україні значно посилено увагу до гендерних питань, основний ухил робиться на захист жінки. Верховною Радою України прийнято Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок (1999 рік), прийнято Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (в ред.. від 22 березня 2001 року), котрим встановлено право на державну соціальну допомогу особам, які не застраховані у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування; Президентом України прийнято Указ «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні» (2001 рік); Кабінетом Міністрів України прийнято постанови: «Про програму щодо посилення охорони материнства та дитинства» (1998 рік), «Про програму запобігання торгівлі жінками та дітьми» (1999 рік).

     Також існує ряд відповідних міжнародних актів. Так, у Преамбулі Статуту ООН держави-члени підтверджують “віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй...”. У ст. 1, яка визначає цілі ООН, йдеться про співробітництво “в заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови і релігії”.

     До кола міжнародних антидискримінаційних документів належить також низка актів Міжнародної організації праці. Це, перш за все, Конвенція № 100 про рівне винагородження чоловіків та жінок за рівноцінну працю 1951 р., Конвенція № 103 про охорону материнства (переглянута) 1952 р., Конвенція № 111 про дискримінацію в галузі праці та занять 1958 р., Конвенція № 156 про рівне ставлення й рівні можливості для працівників чоловіків і жінок: працівників із сімейними обов’язками 1981 р., а також Декларація з основних принципів і прав у світі праці, прийнята у 1998 р. 
 
 
 
 
 

     Список використаних джерел 

     1. Болотіна Н.Б. Соціальне законодавство України: Ґендерна експертиза / Відп. ред. Т.М.Мельник. - К.: Логос, 2001. - 82 с.

     2. Ґендерна експертиза українського законодавства (концептуальні засади) / Відп. ред. Т.М.Мельник. - К.: Логос, 2001. - 80 с.

     3. Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок // Офіційний вісник України. — К., 1999. — № 11. — С. 11 — 12.

     4. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», від 08.09. 2005 № 2866-ІV Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, N 52, ст.561

     5. Закон України «Про охорону  праці», Відомості Верховної Ради  України (ВВР), 1992, № 49, ст.. 668

     6. Закон України «Про оплату  праці», Відомості Верховної Ради  України (ВВР), 1995, № 17, ст.. 121

     7. Закон України «Про зайнятість населення», Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 14, ст.. 170

     8. Костицький В. Соціально-економічна  визначеність правового статусу  жінки (рівність чи рівноправність) // Право України. — 1996. — № 1. — С. 41.

     9. Кокіна В. Жінка — не лише берегиня роду // Урядовий кур'єр. — 1998. — 26 трав.

     10. Кодекс законів про працю України, затверджується Законом N 322-VIII від 10.12.71 ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375